ПОДАТКОВО-ЛІРИЧНЕ

ПОДАТКОВО-ЛІРИЧНЕ
 
- Тату, ти тільки не хвилюйся, - поправляючи краватку на шиї літнього чоловіка, прошепотіла йому на вухо молодичка .
- А чого мені хвилюватися? Я все життя прожив чесно! Мені нічого приховувати! – Від підвищеного тону та категоричної жестикуляції чоловіка червоний комуністичний значок на лацкані його піджака погрозливо поблискував емаллю.
- Ну от бачиш. Вже розкричався. Краще мовчи там , а як що, то в Миколи запитай – він сам все зробить.
- Поки що я й сам можу за себе подбати. Ну все, дочко, давай сюди папери, за 20 хвилин відчиняється – мушу бігти, кажуть там великі черги.
   Чоловік взяв папери, поцілував дочку в щоку й вийшов в коридор. Дочка відразу за ним швиденько причинила двері, щоб не напустити в квартиру запаху вареного гороху. Всі в їхньому під’їзді останнім часом чомусь варили лиш його, від чого просмердівся весь під’їзд.
 
   Федір Вікторович пружною ходою, з високо піднятою головою чесної людини підійшо до податкової навіть раніше, ніж планував – людей туди ще не пускали. Він сповільнив кроки, щоб не товктися в натовпі, хоча величезна черга перед дверима навіяла ностальгічний настрій, від якого на душі потепліло. Будівля районної податкової була невеличка – триповерхова. Пофарбована у дуже рожевий колір і ця обставина викликала у місцевих бухгалтерів нервовий сміх і в’їдливі дотепи.
   Біля стіни поралася технічна працівниця. Якісь хулігани нашкрябали вночі неполіткоректні написи на стіні і ось тепер вона їх замазувала. Оскільки фарби такого ж відтінку, в який було пофарбовано стіну дістати не вдалося, вона зафарбовувала напис яскраво оранжевою. Фарби видали небагато, тож доводилось економити, тому жіночка старанно зафарбовувала пошкрябини товстим, на ширину пензля, мазком від чого ледь видні до того написи кидалися в очі вже від самої зупинки. Федір Вікторович сердито сплюнув – написи були некультурні.
   Нарешті натовп впустили і всі кинулися всередину. Федір Вікторович себе поважав, тому неквапом, але й не в хвості черги пішов за всіма. Біля одного кабінету всі худо-бідно вишикувалися, майже мирним порядком з’ясувавши, хто за ким. Потому люд почав спілкуватися – вся користь черг. Федір Вікторович прислухався до гамору:
- Дочко, а не підкажеш, що оце тут писати? – Спитала старенька бабуся, що опиралася на зігнуту ковіньку і витирала спітніле обличчя кінчиком хустки.
- Ну ось же, все розписано: тут пишете суму річного доходу, тут скільки податку сплатили, тут ось про майно, - нетерпляче задріботіла молоденька жіночка.
- Стривай, стривай, не так швидко, я ж ніколи такого в руках не тримала й недобачаю вже. Який дохід? Яке майно?
- Ну про квартиру, дачу, машину.
- Так немає цього. Тільки хатка старенька, ми там на дві сім’ї… ще й газ не провели.
- А машина є?
- Та яка машина, звідки?
- Точно знаєте, що не маєте? Впевнені?
 
- Ні, ну це просто знущання! Вже втретє приходжу - ніяк не потраплю. А ще ж на роботу бігти.
- І не кажіть. Вже не знають, як з нас останню копійчину витягти, ще й змушують при цьому по сімом колам пекла пройти щоб їм їх віддати, кляті кровопивці.
- Виродки!
   Федір Вікторович демонстративно кашлянув. Молодий чолов’яга, з довгим волоссям і нахабним, впевненим у собі виглядом підтримав обірваний діалог:
- А от ви казали, що втретє приходите, а звернули увагу, що тут тільки такі, як ми стовбичать? Жодного мажора чи мерина на мерсі немає.
- Дійсно, от ви сказали і я звернула увагу. Це ж що? Їх, значить, ця обязаловка не стосується?
Черга невдоволено загула.
- Великі платники та чиновники звітуються в окремому місці, - суворо проінформував Федір Вікторович.
- В якому це, окремому? – Поцікавився нахаба.
- В міській податковій. І кожен, хто отримає дозвіл в прокурора  до цієї інформації може з нею ознайомитись, вона абсолютно відкрита.
- Цікаво, а ви звідки знаєте?
- Мій зять працює в податковій.
   Черга наче захлинулася. Всі, раптом поховавши обличчя, зашурхотіли паперами. Біля Федора Вікторовича, попри тисняву, з’явилося вільне місце – тепер  навіть можна було стати на обидві ноги й розправити руки, що позатікали. Нарешті черга дійшла й до нього (доволі швидко, але в черзі хоч і мовчки, але одноголосно вирішити пропустити його вперед, від гріха подалі).
 
   Він зайшов до кабінету, заставленого коробками з паперами, іншими коробками й горами з навалених тек. Над столом висіла світлина президента. Дивним чином, попри широку посмішку, зафіксовану фотографом, складалося враження ніби під рамою є невидимі руки, які потяглися до його кишень. Федір Вікторович інстинктивно поплескав по кишеням піджака і, відірвавши погляд від портрета, подивився нижче. Там за столом важко працював молодий хлопчина.
- Привіт, Миколо.
- А, Вікторовичу, вітаю, - хлопчина зірвався зі стільця й потиснув простягнуту руку. Федір Вікторович було потягнув його за руку щоб по-батьківські поцілувати, але Микола вирвався з родинних обіймів:
- Я ж на роботі.
- А, ну так. Я ось прийшов.
- Бачу. Ну, давайте вашу декларацію.
Федір Вікторович простягнув товстенький курделик з паперів зятеві.
- Угу, ага...Добре... Але ви не зазначили, що у вас є телевізор. Плазмовий. Великий.
- А шо і це треба?
- Аякже. Для вирахування податку на розкіш.
- Та яка то розкіш?
- За останньою постановою в нас тепер тільки два класи є: багаті і ті, що за межею багатства. Тому податок на розкіш сплачують усі. Ось, і ще кухонний комбайн.
- Так ти ж і його нам подарував, собі й записуй. Я ним не користуюсь, а дочка, тобто дружина твоя користується.
- Так. Подарував. Тому ви маєте з нього сплатити ще один податок.
- Що?! Та забирай його собі нахрєн.
- Не гарячкуйте, Вікторовичу. Ще б дописати тостер треба.
- Так він же не працює.
- А хто його перевірятиме? Раптом ви самі його з ладу вивели, щоб не платити? І холодильник.
- Так холодильник нам з дружиною ще на свадьбу подарували. Це що ж, тепер кожного року за нього платити?!
- А чек у вас є?
- Та який чек?
- Ну от бачте, а зберегли б чек, було б доведено, що це стара покупка, і кожного року ви б зменшували суму на суму амортизації. А так він ніби новий …
- Та йди ти нахрєн. От вже запустив в сім’ю упиря. Краще б дочку за того Івана, шофера, віддав.
- Дарма ви так, батьку.  
- Ага. Міг би й не записувати про техніку. Добре, що хоч труси мої не перерахував. Чи порахував? Ну, давай вже ... підрахуй, що там. – Федір Вікторович дістав з внутрішньої кишеньки пластинку з валідолом.
   Микола швидко підрахував, внісши дані у комп’ютер і, не дивлячись на тестя твердо мовив:
- Вам до сплати в бюджет сума в дві тисячі вісімсот сорок чотири гривні шістнадцять копійок.
   По столу зацокотіли  і покотилися пігулки. Федір Вікторович, не контролюючи себе, з розмаху лупонув кулаком в обличчя зятя… Але тренована реакція останнього уникла цього міцного удару, ще й попутно він встиг поприбрати з столу важкі, гострі предмети і поставити пару підписів на паперах.
- Заспокойтеся. Це ж закон такий, це ж не я таке придумав. Зате ви поповните бюджет. Лікарі й вчителі отримають зарплату, ви - пенсію…
Федір Вікторович здер краватку з шиї й накинувся з нею на зятя.
- Я тобі покажу закон. Мені ж на лікування треба. Хочеш з світу мене звести?
…Обличчя  хлопця почервоніло, він вже ледь хрипів, бив руками по столу, шукаючи там порятунку. Нарешті намацав і помахав перед обличчям тестя своїм порятунком - червоним швидкозшивачем:
- Постанова. Дивіться, ось. Пункт 14, стаття 6.
- Ну… громадяни … сплачують … здають … перераховують.
- Ай, та не те читаєте, - хлопець нетерпляче повернув аркуш до себе, - слухайте.
Допомагаючи органам ДПС, громадяни можуть інформувати останні про приховані статки іншими платниками податку, - Микола зробив паузу, пояснюючи, - якщо вам відомо про приховані статки ваших сусідів, то ви, поінформувавши нас, можете знизити ставку податку.
- Що?! Ах ти ж гівнюк! За кого ти мене маєш?
- Тихо, тихо. Я ж намагаюсь вам допомогти, - Микола втер спітніле чоло рукавом, - ну от чиновники вищої ланки прикладають до декларацій квитанції про сплату на лікування. За кордоном. Там такі суми, що доводиться їм з бюджету ще й повертати різницю. Може у вас є такі, ви ж нещодавно операцію на нирках перенесли?
- Які квитанції? В нас же медицина безкоштовна, холєра. П’ять тисяч віддав. В лапу. А то б і зарізали мене на тому столі. – Федір Вікторович заплакав.
   Зять, побачивши тестя в сльозах сам відчув якийсь незвичний щем у грудях, але сплило кинуте спересердя тестем про суперника-шофера, тому він поклав родичеві руку на плече і сумно зазначив:
- Я ж вам, батьку, ще не все  сказав. Тут ось сусід ваш, Андрій Вікторович написав... Ось. Що подарував вашій дружині позолочений ланцюжок з кулоном у формі серця. Вартістю вісімсот сорок дві гривні. І чек приклав.
Федір Вікторович схопився за серце:
- Та що ж це? А мені ж сказала, що співробітниця за сотню продала, бо гроші терміново знадобилися. От курва, зрадниця! Як вона могла? Злигатися з тим бандерівцем!
Чоловік витер сльози і твердо подивився в очі своєму зятю:
- Давай сюди аркуш.
- Тримайте, - Микола підсунув аркуш та ручку.
Федір Вікторович задріботів на ньому своїм убористим почерком людини, яка звикла до економії, в тому числі й паперу.
- Давай ще.
Микола дав ще. І ще. Його настрій покращився. Ех, тут не тільки премія світить, а може … а чому б і ні? Може й начальником відділу призначать. За перевиконання плану.
- Тримай. Ну, скільки тепер платити?
- О! О-о-о! - В захваті продивлявся акуратні записи тестя Микола, - та у вас талант. П’ять відсотків гарантовано знято. І це ще не все.
- Що значить не все? Що іще?
- Та заспокойтеся. Тут акція від наших е-е-е шефів: кожен, хто задекларує чи поінформує на суму, більшу від прожиткового мінімуму отримує пачку гороху. А у вас тут на цілий центнер є, - приголомшив любого родича радісною звісткою  Микола, дістаючи з шухляди столу два величезні пакети. Разом вони забили їх вщерть пачками з горохом. На кожній була наклейка з партійною символікою, з фото милої дами, яка всміхалася з пакету і обіцяла всім пенсію у тисячу Евро. «Ага, це якщо на мою мізерну пенсію я плачу за те, на що заробляв все життя, то що ж ви заберете, щоб таку дати?» - кольнула неприємна думка.
   Нарешті, навантажений пакетами, Федір Вікторович вийшов з кабінету і пішов до виходу. Коли відійшов вже далеченько від черги, з неї в спину йому полетіло:
- Безсовісний, а ще – комуніст!
Але наступний відвідувач, вже зайшовши до кабінету, обернувся до черги і радісно сповістив : «там ще два ящика». Черга полегшено видихнула і заспокоїлася.
 
   Федір Вікторович вийшов з податкової і на мить зупинився біля палаючого яскравою барвою напису на стіні. А таки правильно все написано. Він знову зло сплюнув, не втримавши при цьому пігулку валідолу. Сердито крекнувши, почимчикував додому, зігнутий під вагою ноші.
   Всі його сусіди по під’їзду ще здалеку запримітили принципового Вікторовича, особливо великі мішки, набиті пачками з горохом. Їх кількість була ними майже точно підрахована, попри те, що всі вікна були наглухо зашторені. Тільки на другому поверсі, у вікні Шури, виднілися просвіти. Та, побачивши сусіду, вона пришвидшила натягування на гачки старої, латаної але товстої, подвійної штори. Ті, що висіли до того, її гордість - імпортні, легенькі у великі гарні квіточки, вона зняла і заховала глибоко-глибоко в шафу. До кращих часів. А вони ж настануть. Обов’язково. Треба просто тихенько пересидіти. Перечекати.
 

Київ. 13.07.2012
 
Розміщено також на ГАКу і на моїх сторіночках у Фейсбуці та Твіттері
до того: http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/15038/user_id/12352.phtml