Чоловік біля дверей вже з-пів години терпляче переминався з ноги на ногу, намагаючись прийняти якнайзручнішу позу, аби чекати ще і ще. Але у нього невчасно задерло у горлі і він кашлянув. Другий чоловік, що сидів біля вікна напівобернений до відвідувача, незадоволено подивився на нього:
- Што там тєбє? Уж і мінутку постоять нє могут… Нє відно штоль? Занят я - думаю.
- Случайно вишло. Нє обращайтє вніманія, Вадім Вадімич.
- «Случайно», - перекривив, - гаварі уже, што там у тєбя. А то так і будєш торчать, глаза мозоліть.
- Служба протокола второй сторони намєкаєт тут, што ваше опозданіє іх нємножко обіжаєт.
- Што?! Ти мнє еті глупості будєш докладивать? Опоздал-то на какіх чєтирє часа. Да і о чьом мнє с нім говоріть? Я вощє нє хотєл туда являца – партійка такая хорошая вирісовивалась. І так одолженіє здєлал.
- Отвєтіть би ім што-то.
- Да што ти хаміш-то мнє? У кого трєтій срок уж? Я авторітєт ілі хто?
- Ви! Очєнь-очєнь авторітєт, - чоловік біля дверей злякався, що піт з чола зараз намочить папери в його руках і тоді – все, гаплик йому. – Гляньтє всьо-такі на отвєт. Как-нікак ми пользуємся іх участком на югє і оні на транспортних потоках сідят…
- Ну давай уже. Што тут? Батарєйка в часах сєла?! Ти в свойом умє? У мєня екслюзівниє часи за двадцать штук – хочєш мєня опустіть? Піши: пісьма по ємейлу слалі, што задєрживаємся.
- А єслі скажут, што нє получалі?
- Скажи пусть іщут … на свойом сєрвєрє.
- А єслі дєйствітєльно іскать будут?
- Пусть іщут – там наш чєловєк.
- Ясно. Будєт слєлано.
- Скажи- ка луччє, как там дєла с моім іміджем? Говорят чісло нєдовольних растьот… Ась?
- Работаєм, Вадім Вадімич.
- Плохо работаєтє. Скажи пусть работают луччє, а то яйца поотриваю!
- Уже.
- Што «уже»? – здивовано вп’явся колючим поглядом маленьких очиць на співрозмовника, - я такой команди єщьо нє давал.
- Што ви?! Я ім сказал уже – поправив себе чоловічок, ледь не зомлівши від страху.
- А. Ну, давай, Іді. Работай. А мнє позові сюда… - Встав, неквапом розігнув спину, віджався від столу й, накидаючи на голий торс кімоно, закінчив паузу, - позові мнє сюда, на мати … із опозіциі каво-то іль журналюжку прівєді. Запустіл я что-то трєніровкі.
 
…
 
   З розгону ногою відкривши двері, немолодий вже чоловік вбіг і з порогу закричав:
- Федір Вікторович! Отримали - ось.
   Той, до кого зверталися якраз робив вранішній набір фізичних вправ. Від такої шумної появи свого помічника він ледь не навернувся із найвищого пеньочка, на який перед тим заплигнув:
- Азаре, скільки разів тобі казати не вриватися так несподівано - он аж захекався. А ще інтелігент, йо-ма-йо. Міг би хоч ногою постукати.
- Ну не називайте мене так, я ж – Назар, вже й паспорт поміняв - образився літній чоловік.
- Та добре, добре, Назарчику Миколайовичу. Що ти вже надувся? І чому очі такі сумні?
- Ой, не питайте, - сором’язливо відвернув обличчя і поправив окуляри, - вчора на ніч читав «Катерину» Тараса Григоровича – так пробрало!
- Патріот-інтелігент. За це й люблю, хоча дехто з наших вважає, що тебе гнати з команди треба, як націоналіста, - Федір Вікторович сентиментально похлопав по плечу Назара Миколайовича своєю здоровенною лапиською, від чого останній ледь не впустив окуляри, які якраз протирав. – Що там у тебе таке важливе, що ти тайфуном вдерся?
- Та про вчорашнє. Кажуть, що попереджали, є-мейли нам слали, що затримуються.
- Ну от бачиш, все в порядку. В людини не вийшло, а всі зразу «не поважає», «авторитет втрачаєш».
- Тільки ж ... ми їх мали отримати, ті є-мейли. А їх не було.
- Дійсно... Я теж нічого не отримував. Може, не на ту адресу слали?
- Перевірити? – Заметушився підстаркуватий.
- Та ти що?! Як баби в телефонах ритися будемо?  Там переживають, мучаться, вибачаються…
- Та якось ніби й не вибачаються…
- Ну й правильно. За що вибачатися? Вони ж попередили? Попередили. Хай не хвилюються дарма. Ти от що… якщо все в порядку, з етикетками владнали…
- Етикетом.
- Не перебивай… Якщо все нормально, то давай, проси ще однієї зустрічі – територію розмежувати. Бо хлопці ображаються – не ясно, де наше, де вже їхнє. Кажуть, що посилають їх нецензурно, а скоро й бити почнуть, якщо на чужу територію зайдуть.
- Так з нашого боку все, майже, готово. Хоч завтра.
- А з промовою як?
- Тут проблемка, - почухав потилицю Назар Миколайович, - писака знов, зараза, під кайфом.
- Та ну, як? Я ж наказав очей не спускати. Де він її бере, ту гидоту? Знов напише якусь фігню, сорому не оберуся.
- Так спостерігали за ним так, що муха не пролетить. Він же від компа відмовляється, падло, промови від руки пише  – чорнилами і ширяється.
- Ну ти диви, з ким працювати доводиться, - засмутився Федір Вікторович. – Тоді це під твою відповідальність. Персональну.
- Не хвилюйтеся. Все буде, як треба – чьотко по протоколу.
Федір Вікторович незадоволено покрутив носом:
- Ну от хто тебе за язик тягне? Знаєш же, що не люблю я це слово.
- Пардон. Все буде на наівисочайшем уровнє.
- Отак краще.
 
….
 
   Висока зустріч проходила вже за день. Привселюдно. Обидві авторитетні особи потиснула одна одній руку, поплескали по спині і, розчулившись від важливості події – розцілувались. Кожен виступив із спічем. Потім урочисто звірили мітки поділу на картах і у відповідні місця, по факту, було позапихувано різнокольорові прапорці. Але раптом Вадім Вадімич нахилився до того, хто мітив територію з його сторони і той … попереставляв прапорці, відсунувши їх вглиб на добрячий метр, тобто, розширивши свою територію. Вадім Вадімич продовжував широко, доброзичливо усміхатися.
- Не пойняв. Як це? – здивовано вигукнув Федір Вікторович, від такого нахабства у нього наїжачились і попіднімались брови, від чого пудра з лоба посипалася прямо в очі. З очей полилися сльози – пудра була вітчизняного виробництва.
- Ну ви ж і так на півдні там вже … треба ж щоб і ви нам щось дали, - прошепотів ні живий, ні мертвий Назар Миколайович, побачивши патрона в сльозах і неправильно зрозумівши їх природу.
- Нє, я нє могу вам нічьо отдать – мнє самому нада, - розвів руками Вадім Вадімич.
- Логічно, - кивнув Федір Вікторович, зрадівши, що нарешті так доречно втулив розумне слово.
   Протокольні служби з обох сторін полегшено перезирнулися і полізли обніматися. За ними всі інші. Та несподівано один з гурту Федора Вікторовича рванув до крайнього прапорця і переставив його у спершу визначене місце. І замахав руками до свого гурту, в очікуванні схвалення та підтримки. Натомість з гурту противника виділилось відразу три постаті і накинулись на героя. Відчайдушно відбиваючись, він все ще чекав на підмогу з своєї сторони, але марно – там всі зробили вигляд ніби нічого не відбувається, а сам Федір Вікторович про прапорці вже й думати забув – Вадім Вадімич, щойно подарував йому пречудову, газову запальничку, бо знав, що той не курить. Тож псувати собі радісний настрій вибриком якогось вискочки він аж ніяк не збирався. Сили були нерівними – відчайдуха дуже швидко, професійно відгамселили і покинули там же.
   Час прогулянки скінчився, тож задоволені, всі розійшлися по своїм камерам. Лиш, коли розходилися, з гурту Федора Вікторовича підбіг таки один до борця і добив його ногами. Бо в тюрмі свої, чітки порядки – нема чого випендрюватись без дозволу пахана!
 
Київ. 17.07.2012
 
Текст розміщено мною тут: http://gak.com.ua/creatives/1/33577
а також посилання на нього на моїх сторіночках у Фейсбуці та Твіттері