Вже ніхто з старожилів достоменно не пригадує, що було первинне. Чи то село притулилось до дороги, чи то якійсь люд шукав дорогу кудись, а потрапили на наше село, де заможно жили наші предки ... хто його знає, як воно то було насправді.
Але, достеменно відомо одне. Як тепер модно казати - " Наше село стоїть на перехресті всіх транснационально-континентальних коридорів", а наша дорога, як той місток, що поєднує два береги - західний та східний.
Хто перший, та коли почав ту нашу дорогу будувати, теж вже не пригадується. Всі історичні пошуки впираються у французів, які звідкись відступали та залишали свій реманент. Дід Петро каже, що пам*ятає ще нашу дорогу кам*яною, яку збудували за часів Австро-угорської імперії. Камінчик до камінчика так вкладали, що навіть на фірі не відчувалось того- "дик-дик". Після жовтневого заколоту частину камінців з дороги приїхав і забрав пролетарьят на свої потреби, а вже решту каміння "перші совіти" використали на будівлю буцигарні для місцевого люду.. Останній раз капітальний ремонт нашої дороги робили німці... в 43-му...танками...
Вже за часи других совітів, тобто побудови "светлого будущего" та його перебудови, хто та як тільки не намагався зробити нашу дорогу. Врешті решт - махнули рукою. І ось у чому тут проблема.
Я недарма навів приклад "містка". Хтось може буде шукати тут якісь алегорії, хтось граматичні помилкі безграмотного автора, а може і натяки на "геніальність" писаки. Меньш з тим. Місток я вжив в прямому розумінні цього слова, бо посередині нашого села, а відповідно і дороги, завжди стоїть здоровенна калабаня. Якщо тривалі дощі, то малеча навіть намагається ловити живність в ній, вже не кажучи про гусей та качок.
Коли ж дощів довго нема і калабаня починає підсихати, то вже через два-три тижні для нашого тракториста настають "золоті" часи, коли його трактор буквально на вагу золота, бо ще жодна машина не змогла самостійно проїхати тою багнюкою.
Отак і живемо ми всім своїм селом в постійній багнюці. А калабаня наша ще жодного разу не пересихала за всю свою новітню історію.
