The Economist : Пора змотувати вудочки

Радянський Союз підірвали застій і відчуття безнадії. Невже все повторюється?
 
2000-го група молодих росіян, щойно повернувшись із навчання в Америці, заснувала веб-сайт WelcomeHome.ru. «Життя в Росії налагоджується. Тут можна жити, робити кар’єру й ростити дітей. Багато з тих, хто раніше виїхав, уже повернулися додому. Ми одні з них», – писали на сайті. Це була звична реакція молодих російських фахівців на зростання, можливості та обіцянки стабільності від нового президента Владіміра Путіна. Невдовзі, після багаторічного відпливу капіталів, гроші потекли назад до Росії.
 
12 років потому Путін, схоже, готується сісти в президентське крісло ще на два терміни поспіль. Але настрій у країні разюче змінився. Сайта WelcomeHome.ru більше немає. Натомість у російських соціальних мережах з’явився новий популярний блог із красномовною назвою «Пора валить». На ньому кілька тисяч користувачів обмінюються інформацією на тему «Як краще виїхати з Росії». Назва блога надзвичайно влучно передає настрої міських і освічених верств російського населення.
 
Еміграція – найпопулярніша тема для розмов. Відомий і плодовитий письменник Дмітрій Биков нещодавно присвятив свій щотижневий фейлетон темі відпливу грошей і людей, а також забороні на виїзд за кордон, накладеній на двох політиків-опозиціонерів: Боріса Нємцова і Владіміра Мілова. Радянський уряд карав дисидентів, висилаючи їх за межі країни, зауважує Биков: «А тепер вони карають їх тим, що не випускають».
 
Читайте також: Олєґ Калуґін: «Путін - це тимчасовий поворот в історії»
 
Нещодавно проведене недержавною російською дослідною організацією Левада-Центр опитування громадської думки засвідчило, що 22% дорослих росіян хотіли б назавжди виїхати з країни. Це більш як утричі перевищує показник чотирирічної давності, коли тільки 7% респондентів розглядали таку можливість. Це також найвища цифра від часів розвалу Радянського Союзу, коли лише 18% заявляли про бажання виїхати в зарубіжжя. Охочі емігрувати – не доведені до відчаю злидарі. Навпаки, більшість із них підприємці та студенти.
 

 
Левада-Центр нещодавно провів дослідження серед жителів великих міст віком від 25 до 39 років, чиї доходи у 5–10 разів перевищують заробітки середньостатистичного росіянина. Майже третина з них хотіла б виїхати назавжди. Це не дисиденти й не романтики. Половина заявляють, що не цікавляться політикою, третина підтримує курс Кремля, більшість зайняті в приватному секторі й непогано заробляли впродовж останнього десятиліття. «Це не просто люди, які бажали б виїхати з Росії. Це люди, в яких є на це гроші», – каже Лєв Ґудков, керівник Левада-Центру.
 
Ці цифри не обов’язково свідчать про «відплив мізків». Ґудков, який веде статистику еміграції з Росії впродовж останніх 20 років, каже, що насправді кількість тих, хто залишає країну, вочевидь, невелика. Серед молодих і заможних лише 6% оформляли візу, обговорювали контракт або подавали документи на навчання за кордоном. Але про що насправді свідчать ці цифри, то це про вражаючий рівень розпачу від становища в країні. «Це кардіограма російського суспільства», – каже Ґудков. Якщо так, то справи йдуть геть зле.
 
ВАЛІЗНИЙ СИНДРОМ
 
Де в чому це бажання емігрувати може здатися дивним. За словами Ґудкова, ці «валізні настрої» зазвичай сягають піку або в передчутті кризи, або відразу по її закінченні. Після фінансової кризи 1998 року, наприклад, виведений ним показник еміграції підскочив до 21%. Девальвація і дефолт з’їли заощадження росіян, а Боріс Єльцин розпустив уряд, що викликало страх нестабільності. Але нині немає жодних сумнівівщодо того, хто стане наступником президента. Путін залишатиметься біля керма й надалі. І навіть якби нинішньому президентові Дмітрію Мєдвєдєву якось вдалося втриматися на посаді, режим зберігся б у тій чи тій формі.
 
Економіка теж не подає ознак швидкої катастрофи. Після фінансової кризи 2008-го, яка завдала Росії удару тяжчого, ніж іншим країнам, виробництво знову підскочило, і зараз темпи його зростання коливаються на рівні 4–5% за рік. Це не так швидко, як у середині 2000-х, але нічим не гірше, ніж у багатьох інших країнах, що розвиваються, включно з Бразилією. Ціна нафти зараз у півтора разу вища, ніж 2007 року, коли оптимістичні настрої були на піку; інфляція знижується; зростають показники зайнятості населення, а споживання залишається на високому рівні. Євґєній Ґаврілєнков, головний економіст російського інвестиційного банку «Тройка», називає це «сяк-так виборсалися».
 
І все ж, попри це, окремі громадяни й цілі фірми виводять гроші з Росії. Торік чистий відтік становив $34 млрд (див. «Відплив капіталів»). За словами Ґаврілєнкова, частково цей процес можна пояснити несподіваним «подарунком долі» у вигляді підвищення цін на енергію: не маючи змоги вкласти прибутки в стислі терміни в себе вдома, енергетичні компанії прилаштовують гроші за кордоном. Але велику частину капіталу вивозять із країни дрібними сумами, що можна пояснити лише індивідуальними трансферами. Небачений розмах продажів російським покупцям у Європі об’єктів нерухомості середньої вартості підтверджує цю тенденцію.
 

 
Тож хоч відчуття гострої кризи й минуло, йому на зміну прийшли застійні настрої. Ґаврілєнков, один із більш оптимістичних російських аналітиків, твердить, що наразі економіка перебуває в кращому стані, аніж вважають: «Так може тривати ще два роки. Нехай три. Але потім...»
 
НАФТА НЕ ЗА ПРИЗНАЧЕННЯМ
 
Найперше слабке місце Росії – це зростання її залежності від енергії. За роки правління Путіна частка нафти й газу в прибутках від експорту зросла від половини до двох третин. Цього було досягнуто майже виключно за рахунок підвищення цін, а не видобутку. Бюджет залежить від них. П’ять років тому Росії для підтримки балансу бюджету вистачало $50 за барель нафти. Наступного року, щоб задовольнити потреби на видатки, їй знадобиться ціна $120 за барель. Зараз вона дійшла позначки $113. Із наближенням дати виборів бюджетні витрати (які вже й так зростають щороку більш ніж на 10%) неминуче підскочать.
 
Сам по собі факт наявності в Росії великих запасів нафти на експорт не становить проблеми; на думку Кліфорда Ґедді з Інституту Брукінґса, це забезпечує конкурентну перевагу. Проблема полягає в залежності країни від нафти й неправильному розподілі прибутків від торгівлі нею. Замість інвестувати в людський капітал (як-от покращення освіти, медицини) й модернізувати нафтову та газову галузі, Росія використовує ці гроші для закріплення неефективної структури економіки радянського типув обмін на політичну підтримку. Замість того, щоб заохочувати людей шукати нові можливості, Москва зв’язує їм руки подачками заводам-динозаврам і містам, що залежать від одного підприємства.
 
Наочний приклад – АвтоВАЗ, виробник легковиків «Лада». Після кризи 2008 року Путіну, мабуть, годилося б дозволити цьому слабкому підприємству збанкрутувати. Його продукція просто неспроможна була конкурувати з новими моделями автівок, які випускають скрізь, а надто в Японії. Але натомість Путін дав АвтоВАЗу $1 млрд і захистив його від закордонних конкурентів. Оскільки безпосередньо на підприємстві працює 70 тис. робітників і від нього залежать мільйони постачальників запчастин та власників автосалонів, інвестиції прем’єр-міністра повинні окупитися в день виборів. У відповідь на запитання, хто буде наступним президентом Росії, директор підприємства Іґорь Комаров сказав: «Якщо зважити, хто допоміг нам у найскрутнішу годину, відповідь очевидна: пан Путін».
 
Утім, правління Путіна далеко не таке сприятливе, як може здаватися. Впродовж більшої частини його горезвісного «періоду стабільності», чистий дохід і обсяги роздрібної торгівлі зростали вдвічі швидше за ВВП. У 2000-х шалений ріст споживання означав поступ економіки, але це переважно відбувалося за рахунок використання активів, що залишилися в спадок ще із радянських часів, і недофінансування нових галузей та інфраструктури. Дослідження, проведене на замовлення Світового банку 2007 року, за рік до кризи, виявило, що лише 5% фірм були створені або закриті впродовж десятиліття високих темпів зростання. У здоровій ринковій економіці цей показник набагато вищий і може наближатися до 20%.
 
Як наслідок – зараз Росії не вистачає потужностей для сильного економічного поступу. Тривале зростання споживання, якому сприяє висока ціна на нафту, призвело до небувалого збільшення частки імпорту (до 40% на рік), але це більше не стимулює економіку країни. Такий стимул може з’явитися лише за рахунок різкого зростання продуктивності й інвестицій.
 
Свіжим вкладенням (як із-за кордону, так і в середині країни) заважає поганий інвестиційний клімат у Росії, який не обіцяє особливого покращення. Коли Walmart спробував купити там мережу роздрібних магазинів (торік оборудка зірвалася), його, вочевидь, відштовхнули бюрократи, які, за словами джерела, знайомого з ходом переговорів, «не хотіли ще одного плаксія на зразок компанії Ikea, яка викрила корупцію».
 
Читайте також: «А Росія – лучше всєх»
 
НІ ЗА ЯКІ ГРОШІ
 
Ця корупція руйнує перспективи активних і талановитих людей. Правителі РФ поводяться як рантьє, котрі контролюють гроші й важелі репресій. Конкуренції це, м’яко кажучи, не сприяє. Багато членів російської еліти походять із силових структур, у них у крові налетіти, захопити й утримати, а не створювати й конкурувати. Випадкові звільнення високопосадовців на кшталт колишнього мера Москви Юрія Лужкова ведуть не до змін у системі, а лише до перерозподілу грошових потоків.
 
Інвестиції в інноваційні технології та підвищення продуктивності не мають особливого сенсу, якщо твій конкурент «із добрими зв’язками» може найняти податкову поліцію і прокуратуру, щоб вижити тебе з бізнесу. Про це з гіркотою сказав Дмітрій Камєнщік, власник московського аеропорту «Домодєдово» – за цим об’єктом нині пильно стежать «державні» конкуренти: «Як і всі решта, я не знаю, сяду чи ні. Ми всі громадяни Російської Федерації і ходимо під російським кримінальним кодексом».
 
Мєдвєдєв плекає грандіозний план створити російську «Кремнієву долину» в Сколково, спеціальній зоні у Підмосков’ї, і хоче залучити гіганта інтернет-послуг компанію Cisco як фірму-флагмана. Але це ніяк не допоможе вибороти вільну конкуренцію або зробити РФ привабливою для ведення бізнесу. Коли два російські фізики, які живуть і працюють у Британії, одержали торік Нобелівську премію, їх запросили приїхати працювати в Сколково. «Ви там, певно, геть усі з глузду з’їхали, якщо думаєте, ніби можете кого завгодно запросити за мішок грошей», – відповів Андрєй Ґєйм. Той факт, що російські вчені хочуть працювати за кордоном, сам по собі не становить проблеми; багато китайських науковців роблять так само. Проблема в тому, що дуже небагато з них хочуть повертатися. За даними Світового банку, 77% російських студентів природничих і технічних спеціальностей, які навчаються в США, ніколи не повернуться на батьківщину.
 
У минулому російські підприємці були готові миритися з неефективними державними органами й корупцієючерез високі прибутки. Тепер, коли вони знизились, а апетити й нахабство бюрократів зросли ще більше, великі російські компанії скорочують вітчизняний сектор бізнесу до мінімуму, а дрібніші готові продати свої підприємства. Нещодавно проведене банком UBS і Campden Media опитування 19 російських бізнесменів з особистим статком понад $50 млн і оборотом у $100 млн засвідчило, що 88% уже перевели власні капітали за кордон і були готові продати компанії. Лише кілька планували передати справу нащадкам, що й не дивно, оскільки більшість дітей багатих і впливових зараз прилаштувалися на Заході. Батьки посилають їх за кордон не для того, щоб ті навчилися краще вести справи, а щоб вони ніколи вже не повернулися.
 
Читайте також: Росія завмерла в передчутті змін
 
АМПУТОВАНЕ МАЙБУТНЄ
 
Усе це породжує відчуття застою, яке робить іще похмурішими настрої середнього класу. Не страх зубожіння чи безробіття змушує людей думати про еміграцію, як у багатьох інших країнах, і не загроза нестабільності або перевороту, яка гнала росіян за кордон у минулому. Люди хочуть виїхати, бо відчувають: для них в РФ більше нічого не залишилося. Їм ампутували відчуття майбутнього.
 
За даними Левада-Центру, три чверті росіян не планують нічого далі, ніж на два роки наперед; лише 3% будують плани на десятиліття й більше. Занепад інфраструктури, інституцій і, що найважливіше, людського капіталу позбавляє їх такого бажання.
 
Ті, хто хоче поїхати за кордон, часто більш забезпечені, ніж їхні однолітки на Заході. Вони шукають там того, чого не можуть купити за гроші: визнання здобутків, захисту прав власності, безпеки для свого життя, дієвої служби охорони здоров’я, належної освіти для дітей. Вони хочуть жити життям, у якому не доведеться давати хабарі, втрачати свій бізнес із політичих причин або сидіти за ґратами через примху корумпованого чиновника.
 
Професіонали все ще пам’ятають історію Сєрґєя Маґнітского. Цей успішний корпоративний адвокат вивів на чисту воду корупційні махінації, які здійснювала група слідчих міліції. За це його посадили за ґрати й зацькували до смерті ті ж самі міліціонери. Уряд так і не зміг провести розслідування за пунктами звинувачення і все ще не розголошує обставин загибелі Маґнітского.
 
Відчуття, що нічого не зміниться, не покращиться й не відкриється, ще дужче посилилося через імовірність повернення Путіна в президентське крісло. Його повторне президентство буде радше символічним, оскільки він ніколи не випускав влади з рук. Попри те, воно символізує відхід назад, а не рух уперед.
 
Корені незадоволення набагато глибші. Після розвалу радянської імперіїкраїна залишилася без ясного розуміння мети або призначення. Через сім десятиліть намагань збудувати утопію єдиною метою Росії в 1990-х було стати нормальною цивілізованою країною. Але дві чеченські війни і знищення російської нафтової компанії «Юкос» 2003 року поклали край цим надіям.
 
Путін оживив ностальгіюкраїни за радянським минулим – і скористався з неї. Але історія відродження поєднувалася зі зневагою до простих росіян, які, на думку кремлівських правителів, не доросли до демократії. Деякий час двозначні цифри зростання прибутків маскували проблеми, але коли поступ сповільнився, стабільність перетворилася на безрух.
 
У певному сенсі, каже провідний російський економіст і історик Владімір Мау, ситуація в Росії схожа з тією, що була в Радянському Союзі в 1970-х – на початку 1980-х років, «добою застою» після хрущовської «відлиги» 1960-х. Тоді ціни на нафту були теж високі і споживання теж зростало, але країну поглинуло відчуття безнадії. Люди з освітою жили більш-менш комфортно, але соціальній мобільності перешкоджали «партапаратники». Прірва між очікуваннями й дійсністю була нездоланна. Коли ціни на нафту впали, дефіцит харчових продуктів і роздратування через привілеї еліти стали каталізаторами змін.
 
Економіка Росії гнучкіша за радянську, але обурення несправедливістю системи ніяк не менше. Дефіцит товарів замінила нестача прав власності: на зміну принизливим чергам по м’ясо прийшло приниження від того, як тебе «доять» чиновники. Але головне – що не зменшилася прірва між риторикою і дійсністю. Питання полягає в тому, чи може російський середній клас, чиї вимоги і сподівання перевершують можливості системи, відіграти ту саму роль, яку відносно заможна радянська інтелігенція взяла на себе, коли допомогла розвалити Радянський Союз.
 
У 1980-х інтелігенція вірила, що усунення престарілих компартійних вождів буде достатньо, аби повернути країну на шлях нормального розвитку. Мільйони молодих технократів, яким до кінця життя за залізною завісою не «світило» здійснення жодних амбіцій, не сподівалися на падіння комуністичної системи але коли Міхаіл Ґорбачов почав реформи, вони стали могутньою підтримкою для нього.
 
Сьогодні російське суспільство загалом куди цинічніше і недовірливіше, ніж за радянських часів. Агресія, ненависть і націоналізм зросли до небачених висот навіть порівняно з бурхливими 1990-ми: 34% росіян «хочуть постріляти» тих, кого вважають винними у своїх незгодах. Що стосується середнього класу, він менш згуртований і встиг розгубити свій ідеалізм. Його представники не в такому розпачі. «Вони краще переїдуть до іншої країни, аніж змінять свою», – каже Мау.
 
Кремлю цей стан справ, поза сумнівом, до вподоби. Він вивчив уроки Радянського Союзу, в якому підвищували рівень освіти й науки, щоб наздогнати й перегнати Америку, але, зрештою, настільки підняли тиск у середині системи, що вона більше не могла його втримувати. Це одна із причин, чому Путін так хоче, аби Росія мала безвізовий режим із рештою Європи. Друга – це дасть еліті РФ безперешкодний доступ до свого європейського майна.
 

 
Але важливо пам’ятати, що росіяни не емігруватимуть мільйонами. Більшість незадоволених залишиться вдома. Тут постає масштабне питання: а що вони робитимуть? Чи трансформується їхній гнів у протест і спробу все змінити? Чи просто розчиниться в загальному конформізмі й цинізмі, який викохали до небезпечних меж за минуле десятиліття?
 
The Economist
http://www.ut.net.ua/World/30881