Млявість опозиції і рік політичного рев’ю Юрія Луценка

 
Можливо, я й занадто сентиментальний, але мене все ніяк не покидає почуття сум’яття, після побаченого, як у Північній Кореї помер черговий істукан і мільйони людей тижнями билися в істериці, заливалися слізьми, не знаючи як жити їм далі.
І як одного дня вивели на трон товстомордого пацюка, котрий ще ніде не обмовився й словом, а він уже став напівбогом.
На жаль, ми в Україні далеко не кращі. За останні двадцять років життя вивезли на політичне звалище вже трьох президентів. І як підсумок можемо сказати, що всі наші старання поспіль із ними були даремними, що фактично два десятиліття потрачені безрезультатно. Що багато проголошених ними ідей – невірні, почасти бездарні та сірі. Що здебільшого сказане ними – брехня.
А останні майже два роки за правління четвертого вождя, як на мене, то вже перетворилося в повне державне фіаско.
Шаленими темпами триває колонізація України. Наступ відбувається кількома фронтами, під дивними гаслами: віддай, українцю, своє найкраще – багатше заживеш; ми тут вам "русский мир построим", будете мешкати мовбито в раю. І ця відверта полонізація нашими горе-правителями сприймається як дане.
І що найстрашніше, навіть заохочується…
Ні, не там, не тих ми шукаємо собі на шию поводирів. Не тим посох до рук вручаємо.
Ось і нині, здається, вже все зрозуміло: тільки об’єднана опозиція зможе розрушити, лобом пробити вибудуваний моноліт донецького фаріонату, який спрутом оповив владу. З трьох її конституційних гілок по-злодійськи сплів одну – гільйотину для лідерів фронди.
Для тих, хто пробує відстоювати суверенітет і незалежність, українство України. А де кривда катує, там правда, відомо, сумує.
Але буцімто наврочено, чи пороблено всім: немає толку в опозиційному полку. Хто в ліс, а хто по дрова. Точнісінько як у тій примовці сказано: "кожен павук клубок ниток собі пряде".
Он би той таки "Фронт змін". А що змінив, скажіть, він у нашому житті?
Скільки не знаю політика Яценюка – все він нас усіх чимсь лякає. Ще навесні 2008 року авторитетно заявляв: мовляв, все – хана, в пенсійному фонді грошей катма. Виплачувати пенсії ось-ось не буде чим…
Цитата лідера "Фронту змін" від 24 травня 2011 року: "Якщо Тимошенко буде заарештована, то жоден опозиційний народний депутат не повинен з’являтися в залі парламенту. Ми підемо в народ. Опозиція не братиме участі в пленарних засіданнях, бо після такого рішення це вже не парламент, в країні – не влада, а хунта".
Арсеній Петрович явно заблукав, народ його не дочекався в своїх краях, оселях, зате в Верховній Раді він голосує регулярно. Виходить: "На вербі груші, а на осиці — кислиці".
Та що там політика. Давайте поглянемо на банківську справу, де пан Арсеній, здається, професіонал, був же час – очолював НБУ. Нинішнє його керівництво, порушуючи конституційні права громадян, вимагає "паспортизувати" кожну валютну операцію.
Звичайно, що голосніше всіх про це неподобство заявляв якраз пан Яценюк. "Та ми все це
оскаржимо…" Мовляв, в одну мить відмінимо…
Чи треба продовжувати далі?
Вельми прикро за Юлю Тимошенко. За її нинішню долю. Але політика це й вічний лакмусовий папірець: тут, як сказав народ, від важкого гаманця морока без кінця.
Це потрібно враховувати, мудрість людську не обдуриш. І чомусь вже так виходить, що начебто вся 46-мільйонна Україна стає мимоволі заручником непримиримої боротьби клану її олігархів із донецькими.
А чим її крутії, шахраї та злодії кращі від тих, що нині при владі маємо? Поки Юля на нарах, дехто з її найвірніших поплічників уже намагається привласнити й саму партію. При чому, в цікавий спосіб.
Мабуть, же, неборака, читає Роберта Гріна. Добре знається на його "48-ми законах влади". Позаяк так і педалює на першому правилі англійця, яке гласить: "Примусьте ваших начальників здаватися більш блискучими, ніж вони є, – і Ви досягнете вершин влади".
Аж до оскоми з вуст не сходять пісні вужа, який зачаровує жабу: вона – це опозиція, вона – це пригноблена Україна…
Насправді ж час вимагає інших пісень. А все це вже вчорашній день.
Мав би вже, напевне, своє вагоме слово нарешті сказати Анатолій Гриценко. За плечима заокеанська, натівська підготовка. Досвід фахового аналітика. Але чомусь таке складається враження, що він сповна підпадає під зміст того дивного афоризму, котрий звучить так: "Сидить Семен під кручею, ловить раків онучею".
Позаяк політик і його опозиційне формування все веде позиційну війну на рівні здебільшого одного солдатського міністерства.
Сходив пан Анатолій, як до крамниці в КОД (комітет опору диктатурі), хтось не так глянув, невдало пожартував – тут же й образився: будемо, мовляв, самі проти диктатури воювати. Такий собі Сидір Ковпак, тільки коня йому подайте…
Як Пилип із конопель вряди-годи вискочить із заявою В’ячеслав Кириленко. Але це тільки тоді, коли донецькі ще один український мовно-культурний бастіон повалять, здадуть його на догоду Москві.
Ображено потицяє в стелю обіцянками колись там відвоювати все втрачене, і знову на лежанку. До чергового випадку. Як кажуть, гончар спить цілу днину, бо хто вкраде його глину?
Еге ж, якби ж то йшлося про глину, коли отак очевидячки насправді втрачаємо нашу святу Україну. А заступитися, на жаль, нікому…
І все таки надія є. І пов’язана вона, переконаний, із… Юрієм Луценком.
Хай би що і хто не казав, Юрій Віталійович за останній рік із неприємним гаком пройшов на очах всього українського народу одразу декілька серйозних ТЕСТІВ.
І найголовніший – моральний. Нічого не вкрав, хоч би як не хотіли банальним злодієм зробити його найдосвідченіші слідчі держави. А на МВС, як відомо, щорічно мільярди гривень виділялися з державного бюджету.
Бо вже як не досліджували, як не просвічували, а пришити нічого путнього не змогли, окрім того недолугого звинувачення, яке розсипається в суді на порох, буцімто минулорічне листя.
Свідків намовляли, страхали, змушували оговорити, а люди честю, принципами не поступаються, бо завжди з ними Луценко порядним був.
Тут би, думається, опозиції згуртуватися, створити Комітет із порятунку Юрія Луценка. Тим паче, що його персональна справа вже на виході. Ось-ось судову проблему під назвою "Луценко проти України" почне розглядати Європейський суд із прав людини.
Та й "рідна" Печерська Феміда із Вовком на чолі має вже завершувати мученицьку справу, незграбно зшиту білими нитками: не вічно ж безневинному опозиціонерові знаходитися за гратами.
Десь же ж є, здається, і 69 підписів народних депутатів України – звернення до суду про взяття ними Юрія Луценка на поруки, з пропозицією звільнити екс-міністра внутрішніх справ із СІЗО на підписку про невиїзд.
Хіба рік зухвалої, хамської прокурорсько-суддівської тяганини не довів, що всі притягнені за вуха інвективи абсурдні, а Луценко не складає ніякої небезпеки для суспільства?
На жаль, нинішня опозиція – це все те, що вміщається в образне поняття: "з бороною – за водою, а з ціпом – по рибу".
Якби ж вдалося всіх опозиціонерів сполучити довкруги визволення Юрія Луценка, це б послужило інтегруванню фронди, її цілковитому об’єднанню. А, отже, організації надалі потужної боротьби за звільнення всіх політичних в’язнів режиму Януковича, і, насамперед, Юлії Тимошенко.
Щоб ніколи більше в Україні не ув’язнювали за погляди і переконання. За відсторонення від влади тих, хто на здивування всього світу застосував в Україні вибіркове правосуддя на другому десяткові двадцять першого століття. І за це комусь все одно доведеться відповідати.
Утім, якби там не склалося, переконаний, що 2012-ий буде великим політичним роком Юрія Луценка. Школа СІЗО тільки загартувала його, висталила душу.
Дала рік безкомпромісного юридичного гарту, безприкладного інтелектуального збагачення. Знаю, що Юра з запоєм читав, через розум лікував зболені серце і душу.
Що ж, тремтіть вороги, час свободи гряде...
Олександр Горобець, спеціально для УП