Нескорений

Холодному Яру один хлопець, схожий на Чорного Ворона, каже: “Ми Адміністрацію Президента за 15 хвилин візьмемо! Удвадцятьох!”. Подумав-подумав і каже: “Але не втримаємо…”  Василь Шкляр
Якось на одному із сайтів в мене відбулася досить жвава дискусія із надзвичайно категоричним у своїх судженнях персонажем. Той один безапеляційно доводив, що українці на сьогодні — не більше ніж затуркана біомаса. Вона, мовляв, не здатна породити не те що гідних лідерів загальнодержавного чи регіонального масштабу, але й просто людей, котрі б знали, що таке гідність і честь.
Я ж доводив, що в усі, навіть найтяжчі та найтрагічніші часи серед наших співвітчизників було вдосталь такого люду. Несподівано мене підтримав один читач ( назвемо його Віктором), котрий до того часу надзвичайно критично проходився по більшості моїх опусів. А трохи згодом він поділився зі мною деякими своїми спогадами. Один уривок з яких, з його дозволу - якраз в тему вищезгаданої суперечки - я і пропоную вашій увазі:
«Мiй друг, Вовка, мешкав в сусідньому, одному з чотирьох двоповерхових, ще побудованих за Польщі, червоної цегли будинків з левами на фасадах, високими стелями, кахляними голландками, ставнями на вікнах зсередини кімнат та латунними, в формi якихось казкових саламандр,  ручками на них та на дверях.
На другий поверх вели ажурові, чавунного лиття сходи, з вичовганими за багато років руками до полірованого блиску дубовими поручнями, якi могли б, мабуть, слугувати за витвір мистецтва, а може таким i були, якщо брати до уваги всю загалом ту архітектуру, яку колись будували на сторіччя.
Неподалік вiд будинків, з краю тротуару, викладеного великими квадратами сiрої плитки, вздовж якого вишукувались клумби різнобарвних пахучих квітів, стояла водяна колонка. Вона теж була з мусянджевою блискучою ручкою, на яку потрібно було лягти животом, i таким чином натиснувши на неї, вставити мiж ручкою i капелюшком колонки камінчик -, i тоді з носика починав бити струмiнь чистої холодної води.
Коли в будинках ще не було водогону та всіляких там фаянсових зручностей, а самi ми з Вовкою бігали ще в шароварчиках, то часто-густо доводилось ось так налягати своїми животами, коли нас посилали по воду тi, хто мав над нами неперевершену владу, а саме — нашi батьки.
Але й ми не пасли задніх, бо коли батьківське око хоч трохи втрачало свою пильність, то нас тоді можливо було знайти вже десь на лузi бiля річки, в самiй річці, або на стінах замку, який знаходився неподалік i завжди приваблював нас своєю величчю та таємничістю.
Найкращим доказом нашої сміливості було залізти у вікно головної вежi. Для цього потрібно було зі стіни, яка межувала із вежею, перебратися туди по вузенькому карнизу. I було б те зовсім ніби й нічого, всього якихось пiвтора метри до вікна. Але стоячи обличчям до вежi на цегляному виступi, потрібно було відпустити ліву руку, i ухопитися правою за підвіконня. А зважаючи на те, що вниз при цьому краще було не дивитися, то те все жартом зовсім не здавалося.
Вовка, якось вже визираючи з того вікна, та очікуючи, поки i я повторю той цирковий трюк слідом за ним, встиг схопити мене за руку та комiр сорочки, коли моя нога ковзнула на карнизi і допоміг менi забратися всередину приміщення.
Вовка був трохи старшим за мене, i хоча й любив прибрехати, але був не жадібним. Водив мене завжди куди-небудь з собою, вигадував щось цікаве i взагалі був гарним друзякою, за що я його поважав i ставився, як до старшого брата.
Інколи вiн десь знаходив та притягав гранати без запалiв, чи обойму заiржавiлих патронiв. А одного разу навіть ствол ручного кулемету без затвору. Цей повоєнний непотріб був для нас неабиякими іграшками, бо ми ставали захисниками нашого замку вiд нападникiв, якi малювалися в нашiй уяві.
Батько у Вовки був військовим, i тому, траплялось, нам з Вовкою випадало потримати в руках справжній пістолет ТТ, тому в зброї ми вважали себе неабиякими доками.
В старших класах ми з Вовкою вже могли тихцем трохи не піти до школи, а замість того сховатися в кав’ярні за келишком вина, хоча дуже тим і не зловживали.              
Якось одного похмурого осіннього дня по обіді, замість марудитися вдома над підручниками, ми зайшли до однієї з кав’ярень.
Кнайпа розташувалася в невеликому дворику, викладеному напівколами чорної, блискучої від дощу бруківки. По обидва боки вiд входу стояли здоровезні керамічні вази із живими квітами.
Вовка штовхнув важкі дерев’яні двері i ми просунули всередину.
В примiщеннi на декiлька столикiв майже нiкого не було, окрiм молодої кельнерки, що поралась за шинквасом та трьох чоловiкiв, якi сидiли на стiльцях з високими спинками за столиком бiля вiкна. Він вщент був заставлений тарiлками з їжею, кухлями з недопитим пивом, пляшками вина та неповним графином горілки.
Гультяї голосно розмовляли i було зрозуміло, що пиячать вони вже не першу годину.
Ми примостилися з протилежного боку ближче до виходу. Вовка, зобразивши авторитетного знавця доброї бакалії, замовив пляшку сухого вина та щось там до нього.
В цей час увійшов ще якийсь дядько в сірому піджаці, вишитій сорочці та в заправлених в чоботи чорного кольору штанях. Він зняв капелюха, струсив його на порозі від крапель дощу, присів за сусідній столик біля дверей обличчям до веселої компанії та в профіль до нас.
Капелюха чоловік поклав на стілець поруч i оглянув приміщення. На вигляд йому було років 35-40, а над лівою бровою він мав невеликий шрам.
Кельнерка підійшла до нього.
- Борщ i чарку горілки, — мовив чоловік.
Незабаром дівчина принесла та поставила перед ним замовлене. А потім принесла i наше. Вовка хлюпнув в келихи, i ми потроху хильнули. Чоловік взяв хліб i чарку з горілкою.
- Што бєндєра, борща захотєл, — несподівано досить гучно промовив хтось один з компанії. - Жрі, жрі, нє подавісь.
Чоловік у вишиванці якось навіть не глянув, а мазнув оком скандаліста і також — як здавалось поблажливо і неуважно — оглянув іншу компанію, та й випив.
- Што ты смотрішь, вошь болотная. Отвєчай, когда я спрашиваю. Когда из схрона вилєз, сучьє вимя… Што, самостійним стал? -, продовжував прискіпуватися скандаліст.
Чоловік мовчки неквапливо їв борщ.
- Нє понімаєт, — прокоментував ситуацію ще один.
- Об*ясні бєндєрє, — звернувся він до молодшого.
Той встав, підійшов до дядька i оперся перед ним на стіл кулаками.
- Што, чьмо, брєзгуєшь разгавором?
I раптом взяв тарілку з борщем і вихлюпнув чоловіку в обличчя.
Ми з Вовкою сиділи як мишенята, опустивши очі долу та длубаючи виделками в тарілках.
Завзятий повернувся до свого столу, i йому з реготом налили.
А дядько встав, вийняв із кишені хустину та почав витирати волосся, в якому заплуталась капуста, обличчя, шию, сорочку, піджак…
А потім він неквапно витер руки і дістав із бокової кишені піджаку пістолет.
Гучно пролунали постріли. Запахло порохом. В долоні чоловіка димівся Люгер. Веселуни повільно сповзали у різні сторони зі стільців на підлогу.
По столу — мабуть, рикошетом від чогось, до мене котилася гільза. Я підібрав її і навіщось, ще теплу, поклав до кишені.
Дівчина дивилася круглими великими очима, затуливши рота руками. Було тихо — аж дзвеніло в вухах. Ми сиділи, не рухаючись.
Дядько глянув на нас, на дівчину, сховав пістолета назад до кишені, взяв капелюха i, штовхнувши двері, вийшов геть.
Через якусь мить Вовка смикнув мене за рукав, i нас змело, наче віником, надвір, де дощ періщив вже на повну силу. Ми чкурнули з дворика i повернули направо. Я озирнувся — чоловік завертав за ріг в протилежному напрямку.
Ми забігли в якийсь двір, потім ще дворами вибрались на глуху вулицю і мокрі, як цуцики, забились під якийсь дах. В животі крутило i трусило до дрібного клацання зубами. Так ми мовчки простояли деякий час. Ставало холодно. А дощ і не збирався вщухати.
Потім ми купили пляшку горілки, знову сховалися в якомусь дворі за сараями i випили її з горла. Додому ми присунули вже пізно ввечері — мокрі, п’яні і сині від холоду.
Про ту пригоду ми з Вовкою не розпатякували, і навіть поміж собою про неї не згадували, ніби її й не було. Згодом роки теж внесли в наше життя свої корективи і розкидали нас в просторі. Вовка вступив до військового училища і випав з кола мого постійного спілкування на багато років.
*********
Але одного дня в мене задзвонив телефон, і я, знявши трубку, почув Вовкин голос:
Думаю, старий, підгребти з приводу твого ювілею. Якщо не заперечуєш, то зустрічай.
Я, звісно, не заперечував, і навіть навпаки – був радий побачити свого старого друга. Тож наступного дня подався його зустрічати. З автобуса вийшов Вовка. Точніше, солідний пенсіонер, Володимир Йосипович, ветеран військ стратегічного призначення з неабияким животом, що ніяк не влазив у піджак і нависав над широкими штаньми, підтримуваний знизу паском, мабуть, аби нікуди далеко не відкотився.
Вовка йшов, широко розставивши руки і з посмішкою до вух. Ми обійнялися, побили один одного по спинах, витріпуючи позаторішню пилюку. Потім ми сіли в міський автобус, уявляючи, як наприкінці нашого маршруту вже готуються смачні страви, які нам доведеться спожити. А потім ми будемо сидіти біля каміну і під тріскотіння дровець неквапно розмовляти до пізньої ночі. Бесіду вестимемо про все й ні про що. Та, власне, й неважливо, про що саме.
Знаєш, старий, — сказав Вовка, – я б оце зараз пивка б… Ти як?
А що я… Бажання товариша для мене було зрозумілим. Тому ми вийшли, не доїжджаючи до дому, і завітали до тієї самої кав’ярні, в якій не були вже років із тридцять. Присіли за той самий столик, де колись сиділи. Нам подали пиво.
За двома столиками від нас розташувались хлопці з дівчатами. Вони весело теревенили про щось та сміялись. А біля вікна якийсь літній сивий чоловік читав газету, тримаючи її перед собою. На столі у нього стояв кухоль з пивом.
Напередодні ж Вовчиного приїзду я, риючись в шухляді столу, натрапив на ту саму гільзу. Вона там пролежала, забута на довгі роки серед інструменту, закотившись в куток. Я її покрутив в руках і кинув до кишені.
А тепер витяг і поклав на стіл перед Вовкою. Той сьорбнув пива і наступив мені боляче на ногу, поглядом вказуючи на сивого чоловіка. Чоловік трохи опустив газету — і я побачив на його лобі шрам, той самий, що й тоді, стільки років тому.
Ми повільно допили пиво і попрямували до виходу. Проходячи повз стіл чоловіка, я на мить зупинився і поставив гільзу йому на стіл. Дядько — а це був він — подивився на гільзу, декілька секунд розглядав її, а потім глянув і на нас та промовив:
Мабуть, буде дощ. Не забудьте парасольки, панове, — і посміхнувся в вуса.
Ми кивнули головами на прощання і подались геть.
Того вечора ми з Вовкою знову добряче набралися, а вночі пішов дощ. Ми сиділи біля каміну, відблиски полум’я малювали на стінах кімнати химерні візерунки. Розмова якось не в’язалася. Та й про що було розмовляти за такої погоди… Дощ хлюпотів за вікнами, а ми сиділи і дивились на догораючі дрова в каміні».
 
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., село Губарівка, Товариство «Малого Кола»
http://ord-ua.com/2011/08/24/neskorenij/?lpage=1