Націоналістичні організації України періоду незалежності: здобутки, втрати, перспективи

Труш В’ячеслав
 
Націоналістичні організації України періоду незалежності: здобутки, втрати, перспективи
Проблема, що винесена у заголовок, звучить наступним чином: «Що реально зробили націоналістичні організації протягом останніх 15 років? Які були помилки? Що робити далі?». Метою даної праці є схарактеризувати загальні практичні набутки та втрати націоналістичних організацій періоду незалежності.
 
Варто зазначити, що, ставлячи дану проблему, ми усвідомлюємо:
 
1. нам не вдасться уникнути заангажованості та певної частки суб’єктивізму. Адже оцінювати якесь явище чи подію члени організації і дослідник можуть по різному;
 
2. націоналізм – як ми вважаємо, не можна оцінювати суто раціонально. Про таких дослідників Роман Коваль сказав: «холодні лаборанти називали себе науковцями, об’єктивними дослідниками. У час, коли серце розривалося від розпачу за національне приниження мого народу, вони байдуже длубалися у національних ранах, вважаючи, що пишуть монографії чи дисертації.»[1, с.5];
 
Виходячи зі сказаного, вважаємо доречною використовувати при аналізі проблеми національно-екзистенціальну методологію як універсальну гуманітарну теорію інтерпретації. Тому що «її науковий гносеологічно-евристичний потенціал базується на двох фундаментальних культуротворчих стратегіях української нації: ідеології та філософії української національної ідеї (українському націоналізмі) та християнській традиції» [2, с. 19].
 
Актуальність проблеми є значною. «Характерна мова правого дискурсу не змінилася з початку 90-х рр., а той стала гіршою. Газети УНСО зразка 94-го куди цікавіші, ніж “Шлях Перемоги” 2006-го, яку читають переважно жертводавці діаспори»[3]. Існує загальна криза організацій націоналістичного спрямування, що виявляється у багатьох показниках: зменшення кількості членства та впливу, маргіналізація або й зникнення окремих організацій тощо[4]. Багато говориться про осучаснення націоналізму, про адекватне реагування на вимоги часу, але, як нам здається, для цього потрібно врахувати досвід боротьби 1990-х – початку 2000-х років. Варто визнати, що зараз майже відсутні узагальнюючі праці стосовно внеску кожної націоналістичної організації у розбудову України. Майже відсутніми є й історії окремих організацій, хоча деякі з них існують в Україні ще з початків незалежності. (Є короткі виклади на сайтах «Тризубу», УНА-УНСО (А. Шкіля), ювілейні видання ОУН…). Проте чи зробила кожна з організацій (і націоналісти загалом) відповідні висновки? Чи враховує їх у своїй тактиці та стратегії боротьби? Думаємо, що далеко не в повній мірі [див. наприклад 5, с.6].
 
Ще одна, регіональна, складова проблеми. Криза націоналістичного руху наявна у всеукраїнському (враховуючи і діаспору) масштабі. Проте на Східній ситуація гірша –тамтешній українець асоціює націоналістів (у кращому випадку) лише з УНСО (зразка 1990-х) чи ОУН (1940-х). «Тризуб» чи ДСУ – то вже «темний ліс». Відтак вивчення проблем східноукраїнського націоналістичного руху по-перше - актуальне, а по-друге - має свою специфіку.
 
Проблема, що розглядається, звісно, обговорюється серед націоналістичного загалу. Зокрема на сайті Центру дослідження правого руху (http://cdpr.org.ua). Стосовно публікацій, що розробляють цю тему - їх число невелике. Це статті у малодоступному часописі «Українські проблеми». Давня (1993 рік), але досі актуальна праця Р. Коваля «Про ворогів, попутників та соратників», стаття Олександра Маслака «Націоналізм 90-х. Постскриптум», а також узагальнюючі інтерв’ю, виступи чи статті провідників організацій (наприклад розділ ІХ книги В. Іванишина «На розпутті велелюднім» [6, с.186 - 191]. Вони мають невеликий обсяг і не розкривають усіх складових проблеми.
 
Цілями дослідження є:
 
охопити більшість націоналістичних організацій, зробивши спробу їх класифікувати;
 
подати стислі відомості про здобутки й втрати новітніх націоналістичних організацій України;
 
окреслити подальші напрямки вирішення даної проблеми.
 

 
1) Організації бандерівського напрямку:
 
- ОУН (р) та організації, що вийшли з неї. Сама ОУН (р),- наразі має лише символічно-репрезентативну функцію. Членство організації проявляє себе у різноманітних спільнотах, а не в самій ОУН (р).
 
- СУМ, СУМ в Україні. Радикалізм, що був притаманний СУМ часів О. Вахнія, значно послабився. Зараз активно діють лише декілька осередків (Київ, Суми та ін). Потужний свого часу харківський СУМ переживає занепад. Саме з нього вийшов відомий літератор І. Бондар-Терещенко, дослідник кобзарства К. Черемський, політолог Л. Шипілов, командир харківського «Тризубу» С. Грицаєнко та інші.
 
- ТУСМ ім. М. Міхновського - організація маловідома, об’єднати бодай хоч скільки-небудь помітну частину студентства вона не змогла. Місце виявилося зайнятим іншими студентськими організаціями.
 
- Братство ветеранів ОУН-УПА. Організація, що, незважаючи на похилий вік членства, все ж довела свою активність та самостійну позицію не лише проведенням меморіальних заходів, але й участю у політиці. Так під час «касетного скандалу» Братство активно включилося у боротьбу проти блокування патріотичної опозиції із червоними. На жаль, структура Братства не охоплює всіх учасників боротьби – зокрема на Сході України.
 
- КУН – політична партія, що мала об’єднати націоналістів України. Значною мірою авторитет КУНу базувався на авторитеті С. Стецько та діаспорній допомозі. Проведення кількох депутатів до ВР, перебування О. Івченка на посаді «Нафтогазу» - значні успіхи. Проте, на наш погляд, КУН переживає не найкращі часи. Серед причин неуспішності КУНу – відірваність представників діаспори від українських реалій, а також ревізія окремих положень націоналізму [7, с.443; 8, сс. 30 - 31]. Блокування із лібералами у блоці «НУ» призвело до ще більшого розмивання націоналістичних підвалин КУНу. Прогнозувалася зміна назви (видалення згадки «націоналістів») і перетворення на звичайну помірковану партію.
 
- ВО «Тризуб» ім. С. Бандери. Йому вдається не лише існувати у нових умовах вже 13 років, але й зберігати певну елітарність. Створення ефективної системи виховання молоді, чисельні протистояння шовіністам, охорона прощ, інших заходів, наукові конференції – усе це безумовні досягнення. Варто зазначити й те, що потужні осередки «Тризубу» виникли на Східній Україні. З «Тризубу» вийшли О. Медуниця (МНК), Є. Золотарьов («Пора»), науковці В. Іванишин, П. Іванишин, С. Квіт тощо. Стосовно ж участі в політиці – «Тризуб» був названий «провокатором», оскільки засудив блокування націоналістів із червоними та підтримав на президентських виборах Б. Бойка. Вважаємо, що «третій шлях», запропонований «Тризубом» можна зрозуміти, а не навішувати кон’юнктурні ярлики.
 
- МНК. Значною мірою перейняв традиції МКУНу та СУМу. Організація, що дистанціювалася від радикалізму, зосередившись на вихованні членства. Для молоді МНК – це насамперед вишкільні табори. «Лисоня» та «Гурби» об’єднують молодь із різних організацій, скеровують молодечу енергію у конструктивне русло, сприяють вихованню молодих націоналістів. Вадою МНК є складні відносини з «Тризубом».
 
- «Національний альянс» - організація, що виникла внаслідок розколу МНК, але зберегла багато рис останнього. Ті ж самі молодіжні протестні акції, вишкільні табори, але у меншому масштабі. Останнім часом активність НА зменшилася.
 
2) ВО «Свобода» та «Патріот України». Виникнувши ще у 1991 році СНПУ довгий час залишалася партією нечисельною та регіональною. В кінці дев’яностих, коли більшість націоналістичних організацій переживали занепад, СНПУ почала здобувати все більшу популярність. Цікавими ходами були контакти із відомими правими діячами Європи (Г. Фреєм, Жан-Марі ле Пеном). Сприяла партії і наявність молодіжної організації «Патріот України», розвитку якої активно сприяв А. Парубій. Нині активну діяльність «Патріот» розвинув у Харкові. На останніх парламентських виборах «Свобода» пішла шляхом «Тризубу» - відкинувши компроміси із лібералами та червоними, партія чітко заманіфестувала свою позицію. Успіхом партії є залучення до свого виборчого списку Ю. Іллєнка, Р. Круцика, Б. Бенюка. Партії сприяє також підтримка нею секцій Бойового Гопака, де вишколюється членство. Вважаємо, що партія є одним із реальних стрижнів консолідації націоналістичних організацій.
 
3) ОУН (мельниківська), КУІН, «Український стандарт» та ін. Організації зосередились переважно на пропагандивній, видавничій справі, участі свого членства у діяльності поміркованих політичних партій (НРУ, ПРП, «Батьківщина», СДПУ (о)). Таке розсіяння членства дається взнаки. Саме відсутністю мельниківців пояснювали провал «Національного фронту» в 1998 році [9]. Позитивний імідж організації додає лідер – Микола Плав’юк. Діючи в СКВУ, ОУН (м) разом із іншими організаціями створила фракцію «Демократичного націоналізму». Тому деякі політологи стверджують, що організація перетворилася на партію західного типу [10, с.537]. В ОУН (м) можна виділити радикальне крило (Б. Червак, раніш – Р. Малко та ін.). Разом із «тризубівцями» приймали участь у протистоянні червоним під час «касетного скандалу». КУІН, що мав об’єднати інтелігенцію і створювався як противага КУНові, опинився у занепаді. Творчі люди вже за своєю природою не схильні до якихось об’єднань. Хіба що у якості голови. Відтак КУІН перетворився на поле протистояння особистих інтриг.
 
Загалом і ОУН (м), і ОУН (р) переживають не найкращі часи. Поглянувши на представництво делегатів ВЗУН бачимо переважно людей старшого віку. Випадкова людина, поглянувши на світлину навряд чи ототожнить цих людей із безкомпромісними відчайдухами часів ОУН С. Бандери.
 
4) УНА-УНСО. УНА-УНСО (Д. Корчинського). Організація «без коріння», побудована на протесті, епатажі та провокації. Незважаючи на велику долю оперетковості, унсовці продемонстрували новий образ українця – агресивного й рішучого. Хоча дехто каже про УНСО як про «попсовий» варіант націоналізму, варто визнати той факт, що в дев’яності роки про УНСО знали всі. І то не завдяки імпрезам чи «круглим» столам, а завдяки дії. Сформувалася й особлива унсовська естетика, побудована на постійній готовності до чину. Організація включала в себе значний відсоток російськомовних на Сході. Хоча варто зазначити, що УНА-УНСО було можливе лише у тих умовах [11]. Зараз змінилися і часи й люди. Дух тодішнього УНСО найбільше зберігається хіба що серед унсовців Ю. Шухевича. Стосовно Корчинського, то мусимо із сумом згадати відому приказку, що якщо Бог хоче когось покарати, то Він відбирає у людини розум. Автор пам’ятає (сам бувши членом УНСО в середині 90-х) з яким пієтетом ставилися до «його екселенції пана Провідника» в дев’яності роки. Маючи письменницький хист, потужну організацію – усе це дурно змарнувати й перетворитися на голову зграї рекетирів. УНА-УНСО (А. Шкіля) – нині фактично зникла, цілком зосередившись на парламентській боротьбі Андрія Шкіля у лавах БЮТу. Хоча має цікавий (в плані історії та естетики організації) сайт. Частина молоді утворила невеличкий Український авангард. УНА(УНА-УНСО) (Ю. Шухевича) – найбільш дієва з уламків УНА-УНСО. Включила до свого Проводу відомого Ю. Шухевича, а також новітніх політв’язнів - І. Мазура, Р. Зайченка. Цікавим є і наявність у лавах Проводу Е. Шуфрича. Популярності організації надає і підтримка її культовим рок-гуртом «Кому Вниз». ГО УНА-УНСО (Ю. Тими). Об’єднала невелику частину унсовців, підтримала на виборах Бойка, потім занепала. Статус громадської вочевидь мав на увазі перетворення на військову організацію на кшталт «Патріоту України» чи «Тризубу», але місце виявилося зайнятим. УНА (Коваленка) – невеличка група провокативного характеру. Декларуючи позірну підтримку «помаранчевої революції», фактично сприяла її дискредитації. Чогось оригінального не запропонувала, її лідер не має якоїсь харизми й опинився за ґратами за розпалювання міжнаціональної ворожнечі. - Попередники – УНДП, УНП, УМА, СНУМ, УНС. Проіснували недовго, короткий період активності змінився розколами й зникненням.
 
5) ДСУ, Історичний клуб «Холодний Яр», ОУН в Україні. ДСУ більше спиралася на героїку козаків 1917 – 1920-х років, тому й отримала «наддніпрянський» акцент. Маючи невелику кількість членства, ДСУ рішуче заявила про свій крайній правий характер. Це сприяло виробленню окремішності, індивідуальності. Невеликою, але дієвою формацією був військовий відділ – «Варта ДСУ». Членство організації активно діяло не лише на Західній Україні, але й у зрусифікованих Запоріжжі та Січеславі. Дехто був ув’язнений. З ДСУ вийшли відомий письменник Р. Коваль, публіцист В. Яворський, поет П. Вольвач. Саме завдяки праці Р. Коваля та Історичному клубові «Холодний Яр» Наддніпрянська Україна позбувається червоного кольору й відновлює синьо-жовтий у потрактуванні своєї історії. Нині ДСУ залишилася лише у місті Рівному.
 
ОУН в Україні. Організація відома тим, що її очолював І. Кандиба і що її підтримував С. Мудрик-Мечник. Чогось оригінального вона не запропонувала, пережила низку розколів та зміну керівництва. Нині асоціюється із провокатором Козаком, що немало спричинився дискредитації націоналізму.
 
6) Дрібні організації - ОУН (з) – організація перейшла на позиції ліберального націоналізму. Якихось значних успіхів не досягла. Часопис ОУН (з) «Сучасність» видається в Україні, із ним співпрацювали Т. Гунчак та І. Дзюба [10, с. 537]. Нині фактично припинила своє існування. «Самостійна Україна» - незважаючи на короткий термін існування, викликала масовий резонанс в Україні. Група молоді продемонструвала рішучість та жертовність у досягненні мети. Товариство відродження української нації (ТВУН) – об’єднало частину колишніх членів УКРП, невдоволених політикою С. Хмари. Очолювалося І. Любасом, видавало газету «Клич Нації», проте після виборів 2004 року згадки про цю організацію зникли. Український народний фронт – незважаючи на гучну назву, нічим не зв’язаний із УНФ Д. Квецка та З. Красівського. Належить до т зв. «Інтернет-організацій», що окрім власного сайту майже нічого не мають. Їхні заяви викликають щонайменше подив. Так УНФ виступили із підтримкою американського вбивці-маніяка Солтиса.
 
7) Націоналісти поза якимись організаціями, а також націоналісти у складі поміркованих формацій. Звісно, багато українців із націоналістичним світоглядом входять до націонал-демократичних партій або взагалі перебувають поза лавами якоїсь спільноти. Проте їхня роль теж є значною, оскільки вони є своєрідним резервом. Серед цих людей назвемо хоча б Дмитра Квецка (див. його твори «Блукання в пітьмі», «Майдан - це націоналізм» та ін.[12]), В. Мороза тощо.
 
8) Патологічна течія, котру умовно означимо як «язичницький націоналізм» - різноманітні громади поган - «Рунвіра», Українська віра арійського обряду, Звичаєві громади українського козацтва тощо. Зважаючи на антихристиянську спрямованість, деякі дослідники відносять частину язичників до сатаністів [13, с. 141]. Течія слабо структурована, реальної сили не становить, часто співпрацює із ворогами України – російськими язичниками, проросійськими колами скінхедів тощо.
 
Сюди можна віднести І. Каганця, погляди якого не сприймаються традиційними церквами України. Також – послідовників О. Бердника.
 
З огляду на загалом антихристиянську налаштованість і симпатії до язичництва, до цієї течії відносимо й скінхедів. Якоїсь чіткої ідеології вони не мають, їхній запал побудований лише на ненависті, а моральні якості (вірніше аморальні) дуже сумнівні. До того ж у Криму взагалі виступають проти кримських татар на російському боці. «Рух скінхедів не є креативним, він є руйнівним, оскільки його основою є ненависть. Основою нашого руху є любов до Батьківщини. „Наша ненависть - це оборотний бік нашої любові” В. Рог. Ми любимо Україну, тому ми ненавидимо її ворогів. І лише їх» [14]. Популяризації поглядів течії сприяють музичні колективи, що спеціалізуються на т. зв. «ой»-музиці.
 
Сюди ж відносимо прихильників антисемітських газет «Ідеаліст» та «Слово». Остання відрізняється ще й антихристиянською спрямованістю [15].
 

 
Стосовно висновків. Націоналістичні організації справили певний вплив на різні сфери українського суспільного життя. І це не лише політика, але й література, кіно, музика, виховання, релігія тощо. Націоналізм цікавий своєю естетикою. Повстанські пісні Т. Чубая роблять для пропаганди націоналізму більше ніж якась «ОУН в Україні». Проте бракує творів про сучасність («Війна у натовпі», «Хресна дорога», «Тіні війни» - загалом обмаль).
 
Інша справа, що вплив цей був (і є нині) недостатнім, неоднаковим у різних реґіонах. Націоналізм – це Захід та Київ. В інших реґіонах націоналізм – це, як правило, ґетто. З усіма наслідками самоконсервації. Змирившись із власною маргінальністю, організації формують стереотип другорядності у свого членства.
 
Ясно, що об’єднання націоналістів необхідне і час від часу такі спроби демонструються (ОУН, ОУН(р)-КУН, «Свобода»). Проте помилкою є зосередження виключно на політиці, що спостерігаємо зараз. Деякі організації мають свою специфіку у діяльності, а тому стоять дещо окремо – «Тризуб», МНК, Братство ОУН-УПА. Їхнє використання у кон’юнктурній боротьбі є недоцільним. Ясно й те, що завжди будуть групи екстремістів типу рунвістів чи скінхедів, із якими об’єднання не можливе.
 
Бракує системної праці. Плекання націоналістичного загалу має бути системним, а для цього потрібен ґрунт. Мало створити націоналістичну організацію. Треба створити для неї відповідний клімат. Для цього потрібні українські традиційні церкви, молодіжні організації («Пласт» тощо), українське культурне середовище (музичні гурти, секції Бойового Гопака, «Спасу», тобто коло однодумців, що задовольняє культурні та комунікативні потреби).
 
Терміново потрібні узагальнюючі праці з історії, ідеології новітніх націоналістичних організацій. Особливо потрібна ця робота на Сході України. Потрібні узагальнюючі праці на рівні областей (чи навіть міст – типу Харкова чи Січеслава, а Донецьку – так обов’язково). В деяких реґіонах вони можуть мати ефект вибуху. Такі праці допоможуть як самим організаціям, так і українській патріотичній громаді загалом визначити напрямні поступу.
 

 
--------------------------------------------------------------------------------
 
Використана література
Коваль, Роман. Багряні жнива Української революції: Воєнно-історичні нариси. – К: Український письменник, 2005. – 398 с.
 
Іванишин, Петро. Аберація християнства, або Культурний імперіалізм у шатах псевдохристології. – Дрогобич: ВФ «Відродження», 2005. – 268 с.
 
Квітень, Мстислав. Криза правого руху // http://cdpr.org.ua
 
Маслак О. Націоналізм 90-х. Post Scriptum. // Смолоскип України. – 2002. – ч.3. – с.3.
 
Кучерук, Олександр. Організація Українських Націоналістів. – К.: В-во ім. Олени Теліги, 2003. – 32 с.
 
Іванишин, Василь. «На розпутті велелюднім».Вибори-2004: Кого, що і для чого виберемо. - Тернопіль-Дрогобич: 2003. – 192 с.
 
Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Л.: Світ, 1996. – 488 с.
 
Коваль Р. Про ворогів, союзників і попутників. – К.: 1993. – 45 с.
 
Червак Б. Націоналістичний фактор. // Українське слово. – 2004. – ч.25. – с.7.
 
Довідник з історії України (А – Я). – К.: Ґенеза, 2001. – 1136 с.
 
Солонець О. УНА-УНСО: переворот, вибори чи діагноз? // «Слово Просвіти». – 2001. – ч.33. – с.3.
 
Лист Дмитра Квецка до В’ячеслава Труша від 17.03.2006. // З особистого архіву автора.
 
Новітні та нетрадиційні релігії, містичні рухи у суспільно-політичній сфері України: Монографія (Навч. посібник). – К.: Видавництво Європейського університету, 2002. – 331 с.
 
Плотніков М. А як ми ставимось до… // http://cdpr.org.ua
 
Грабовський С. В сім’ї не без… або хто веде вогонь по шістдесятниках та Україні? // Українське слово. – 2004. – ч.15. – с.8.
 

 
(Надруковано у збірнику: Ідеологія українського націоналізму на сучасному етапі розбудови Української держави. Матеріали міжнародної наукової конференції Івано-Франківськ, 12-13 жовтня 2006 р. / Наук. ред. О. М. Сич. – Івано-Франківськ: Місто-НВ, 2006. – 280 с.)
 
http://www.banderivets.org.ua/?page=pages/zmistd0/200708/article01