Голодування як засіб тиску на владу - очима дисидента та історика

Колишній мiнiстр внутрiшнiх справ Юрiй Луценко пiсля трьох тижнiв голодування у СIЗО потрапив у лiкарню швидкої допомоги. Свою акцiю протесту вiн здiйснював, щоб домогтися звiльнення з-пiд варти, де перебуває упродовж чотирьох мiсяцiв.
А наскiльки узагалi дiєвим є такий метод полiтичної та громадської боротьби? У яких випадках до нього заведено вдаватися найчастiше?
Про це "Експрес" розмовляв з дисидентом, який не раз вдавався до
голодування, Степаном Хмарою та дослiдником дисидентського руху
Вахтангом Кiпiанi.
 
-- Степане Iльковичу, чи домагалися ви свого завдяки голодуванню?
 
С. Хмара: -- Так, у всiх випадках я частково домагався свого. Загалом, застосовував я цей метод п'ять разiв, чотири з них -- у таборах, коли свавiлля адмiнiстрацiї переходило всякi межi. Останнiй раз голодував, уже будучи народним депутатом України в 1991 роцi -- через провокацiю комунiстiв проти мене i незаконний арешт мене -- як наслiдок.
 
Найдовше голодував 50 днiв. Як правило, через два тижнi вiд початку
голодування менi насильно вводили поживну сумiш. Позаяк зуби я зцiплював, не дозволяв це зробити через рот, то вливали її в мене зондом через нiс. Тюремнi наглядачi скручують руки i ноги, а медсестра робить цю манiпуляцiю. Рiшення про насильне харчування приймає тюремний лiкар.
 
Серед дисидентiв практика голодування була досить поширеною, бо iнших засобiв боротьби з порушенням наших прав у неволi просто не було.
 
-- Примушувати адмiнiстрацiю до поступок вдавалося лише вам чи цей
метод загалом завжди був доволi ефективним?
 
В. Кiпiанi: -- Особливо сильним, популярним i ефективним засобом тиску на адмiнiстрацiю таборiв це було у 70-х роках минулого столiття. Його дисиденти застосовували як гуртом, так i окремо.
 
Наприклад, Iван Гель проводив понад 100-денне голодування. Це просто унiкальний випадок. Людина, яка оголосила таку довгу акцiю, розумiла, що може з цього не вийти. Хоча згодом голодувальникiв насильно годували, бо влада не хотiла, щоб вони померли. Оголошували про особистi акцiї голодування i Василь Стус, В'ячеслав Чорновiл, Левко Лук'яненко, Василь Овсiєнко та iншi.
 
Щоправда, домагалися свого частково -- все-таки влада розумiла, що якщо один доб'ється свого права, то завтра iнший голодуватиме для цього.
 
-- Чи бували такi випадки, коли голодувальники помирали?
 
В. Кiпiанi: -- Наприклад, росiйський дисидент Анатолiй Марченко у 1976 роцi голодував 117 днiв, i пiсля двох тижнiв примусового виведення з цього стану вiн усе-таки помер. Тодi весь свiт звинуватив Михайла Горбачова у його вбивствi. I Горбачов був вимушений почати звiльнення дисидентiв.
 
-- А якi масовi акцiї полiтичного голодування найбiльш вiдомi в Українi?
 
С. Хмара: -- Це акцiя студентського протесту "Революцiя на гранiтi", яка тривала з 2 по 17 жовтня 1990 року. Тодi приблизно 300 студентiв
голодували на гранiтних плитах тогочасної площi Жовтневої революцiї
у Києвi. У тому випадку влада пiшла хоч на якiсь поступки ще й тому, що була загроза загального страйку -- все бiльше людей зголошувалося
голодувати поруч зi студентами.
 
До речi, запам'яталось менi i те, як у рамках акцiї "Хвиля свободи" голодували журналiсти "Експресу". Ви теж тодi вiдстояли свою правду.
 
-- Що, на вашу думку, потрiбно, щоб акцiя полiтичного голодування спрацювала?
 
С. Хмара: -- Усе залежить вiд реакцiй влади, вiд того чи iншого керiвництва. А це питання не тiльки совiстi конкретних посадовцiв, а й того, наскiльки потужний iнформацiйний супровiд має саме голодування або прогнозовано може мати смерть голодувальника. Якщо чиєсь голодування має широкий iнформацiйний резонанс, викликає акти
суспiльного та мiжнародного обурення, або, як очiкують, такi наслiдки може мати смерть голодувальника, то влада йде на поступки.
 
Iрина ЛОПУХ, Експрес
http://www.expres.ua/main/2011/05/16/45779