Пацаки! Почему без намордников?

«Пацаки! Почему без намордников? Новый приказ господина ПэЖэ – всем пацакам надеть намордники и радоваться!» Кінофільм «Кін-дза-дза»,  режисер Георгій Данелія, «Мосфільм», 1986 рік.
 
Запоріжжя – це моє рідне місто. Тут я народився, тут пішов до школи, тут моя мама з двох відрізів підкладочного шовку 20 років тому зшила мені мій перший синьо-жовтий прапор. З ним у серпні 1990-го я вийшов на вулиці свого міста.
 
Тоді в Запоріжжі на Хортиці відзначали 500-річчя козацтва, і сюди приїхали кілька десятків тисяч гостей з усієї країни. Я був у вишитій сорочці, яку колись для діда вишила моя бабуся.
 
Дід дивом вижив під час голодомору 32-33 років на Донбасі. Бабусі дещо пощастило – її рідну Бойківщину приєднали до СРСР уже після страшного голоду. У бабусиної родини відібрали землю, на яку мій прадід заробляв в американській копальні, та відправили всіх представників чоловічої статі до Сибіру.
 
Тоді ж репресували й «донбаського» діда. Йому, щоправда, «посміхнулась вдача» – потрапив не в Сибір, а до Дрогобицької в’язниці.
 
Звісна річ, то все була «турбота про маленьких українців» великого вождя Йосипа Джугашвілі.
 
Тільки-но тиран помер, усі мої родичі були реабілітовані та повернулися додому. Щоправда, землю не повернули. Не повернули й здоров’я, яке втратили мої рідні від такої «турботи».
 
Чи міг я подумати влітку 90-го, крокуючи під саморобним прапором центром свого міста, що мине лише 20 років, і в рідному Запоріжжі з’явиться монумент тому, хто став причиною страждань і смерті десятків мільйонів людей?!
 
Тому, хто розстрілював та морив голодом? Хто керував своїми солдатами наче гарматним м’ясом? Хто креслив кордони на глобусі, а незгодних висилав жити за тисячі кілометрів від свого річного дому у сніг та вічну мерзлоту?
 
Але неймовірне сталося.
 
Сталося, бо в нинішньому керівництві України не знайшлося жодної людини, яка б сказала просте, але дуже зрозуміле слово «Стоп!» «ініціативним» запорізьким комуністам. Людям, які й досі вважають, що смерть десятків мільйонів людей – це не злочин Йосипа Джугашвілі й усього комуністичного режиму, а їхнє досягнення.
 
Президент Янукович каже, що це – питання мера Карташова, мер – що це питання місцевої громади, яка встановлює монумент на своїй, мовляв, приватній території…
 
Давайте, кажуть Президент і мер, проведемо референдум із цього питання! – Напрочуд цікава позиція!
 
Якщо, приміром, я або будь-хто в Запоріжжі чи іншому українському місті захоче встановити пам’ятник Адольфу Гітлеру чи Беніто Мусоліні, – тоді влада теж спочатку дочекається встановлення монумента, а потім оголошуватиме загальноміське голосування із цього питання? Чи, може, звернеться за порадою до Організації об’єднаних націй? Чи у Лігу сексуальних реформ, як рекомендував Остап Бендер?
 
Чи, може, на совісті Сталіна менше смертей та крові, ніж на совісті Гітлера?
 
А пояснення такої пасивної та вичікувальної «позиції» Януковича й компанії просте наче кут будинку.
 
Українські комуністи сьогодні – це не лише бідні напівмаразматичні дідугани з медалями на заношених до дір піджаках радянського виробництва 50-річної давнини.
 
Це ще й 27 відгодованих та рожевощоких, вдягнених у Бріоні та закутих у Patek Philippe справжніх «народних» депутатів Верховної Ради. І саме ці 27 «пролетарських» голоси нині є вкрай важливою складовою коаліційної «тушонки»!
 
Нагадаю, що сумнозвісна «флотська угода» була проголосована з «перевагою» лише в 10 голосів від необхідної кількості – 236 голоси. Запротестуй Регіони проти пам’ятника в Запоріжжі, тоді б і комуністи могли б сказати своє гучне «фе» вже в сесійній залі.
 
Так що і Янукович, і його регіональна партія нині робитимуть усе, аби «комуністичні побратими» були поруч, і голосували так, як треба біло-синім. Принаймні, поки для повного коаліційного щастя їм ще бракує кілька «тушок».
 
Тим більше, що поступаються вони при цьому не своїми грішми чи долями в бізнесі – а якоюсь доволі абстрактною пам’яттю якихось десятків мільйонів убитих та замордованих.
 
Її ж, цю «пам’ять», навіть у руках не можна потримати!
 
А те, що там хтось чимось ще в країні не задоволений, то, як казав Ецилоп, представник закону із планети Плюк у фантасмагорії Георгія Данелія: «Пацаки! Почему без намордников? Новый приказ господина ПэЖэ – всем пацакам надеть намордники и радоваться!»
 
Ось тільки що ж далі прийде на думку цьому гаспадіну ПеЖе?
 
За два місяці «нових наказів» вже й так голова йде обертом! Боюся, що до принизливого вітання «Ку!», дзвіночків у носі та «шанування присіданням» жовтих і малинових штанів – залишилося зовсім небагато.
 
P.S. За інформацією ЗМІ, під час відкриття пам’ятника Сталіну у Запоріжжі померла одна жінка. Ще трьом чоловікам стало погано, але їх урятували медики. Справді, не ангела ж вшановували…
 
Єгор Чечеринда, Запоріжжя, УП
 
http://critica.in.ua/2010/05/06/%d0%bf%d0%b0%d1%86%d0%b0%d0%ba%d0%b8-%d0%bf%d0%be%d1%87%d0%b5%d0%bc%d1%83-%d0%b1%d0%b5%d0%b7-%d0%bd%d0%b0%d0%bc%d0%be%d1%80%d0%b4%d0%bd%d0%b8%d0%ba%d0%be%d0%b2-%d0%b8%d0%bb%d0%b8-%d0%ba%d0%be%d0%bc/