Україна з Ющенком і без

Щоб нагородити Степана Бандеру званням Героя України, Вікторові Ющенку цілком могло вистачити п’яти секунд.
 
Щоб зробити своїм найімовірнішим наступником Віктора Януковича, йому знадобилося цілих п’ять років.
 

 

Це не означає, що вся провина (чи заслуга) за останнє належить лише Віктору Андрійовичу. Проте так уже влаштовано масову свідомість, що певну п’ятирічку української історії вона називатиме «епохою Ющенка». І якщо після цієї п’ятирічки таки переможе Янукович, ця ж сама свідомість надовго пов’яже між собою обох діячів.
 

 

Акцепт для позавчора
 

 

З одного боку, «епоха Ющенка» не є епохою в тому сенсі, в якому ми вживаємо словосполучення «епоха Кучми». Кучма управляв, ба навіть не управляв – керував; Ющенко ж, як англійська королева, «царював, але не правив».
 

 

З іншого боку, саме це і є визначальною рисою «епохи Ющенка»: в цю епоху не правив (і поки не править) ніхто – не кажучи вже про те, щоб керувати. Натомість царювати схильні всі. Царювати в наших телевізорах, у своїх партіях, у «Межигір’ях», у «Луї Віттонах», у цілком феодальних вотчинах де-небудь на Кіровоградщині чи на Закарпатті, у «своїх» міністерствах та судах.  
 

 

Де-факто ця епоха ще триватиме і після інаугурації нового президента, і ніхто не може сказати, скільки саме. Та всі розуміють, що довго це тривати вже не може. І водночас ніхто не уявляє, що саме – і як – прийде на зміну. Натомість є серйозні побоювання, що хотітимуть як краще, а вийде як завжди.
 

 

Побутує думка, що українці ще згадають Віктора Ющенка незлим тихим словом. Незлим – бо зрозуміють, що його епоха таки мала свої переваги; тихим – бо наступна епоха цих переваг уже не матиме. Принаймні, свободи слова точно.
 

 

Ті, хто це каже, випускають з поля зору просту річ: практично всі «заслуги» президента Ющенка полягають не в тому, що він зробив, а в тому, чого він не зробив. Та ж свобода слова – яка, власне, нині є не свободою як такою, а лише можливістю обирати зі списку сурогатних продуктів, як у супермаркеті – існує тільки тому, що до неї, як і багато до чого іншого, нікому просто не було діла.
 

 

Іноді вміння нічого не робити є дійсно великим вмінням. Недарма навіть головна заповідь лікаря звучить не як «вилікуй!», а як «не зашкодь!». Проте вся справа в пропорції. Якщо хірург за операційним столом, замість зашивати рани постраждалого, п’ять годин поспіль розмірковує про найкращий дизайн хірургічних інструментів – він таки шкодить.
 

 

Звісно, все це вже стало банальним. Але автор не мав наміру копнути лежачого. Значно важливіше зробити висновки з того, що відбулося у нас починаючи ще з 1999 року. Адже саме тоді вперше залунали (спочатку у досить вузьких колах) голоси про те, що є, знаєте, такий Віктор Андрійович, справжній патріот, цілком щира людина, ще й прогресивний фахівець у фінансах.
 

 

Справжня драма «епохи Ющенка» - не лише для нього самого, але й для багатьох його прибічників – почалася в день його відставки з посади прем’єр-міністра 26 квітня 2001 року (в річницю Чорнобиля!). Тоді Віктор Ющенко заявив, що «йде, щоб повернутись». Тепер він зрідка повторює те саме – проте тільки з моменту його відставки як прем’єра й до моменту перемоги «помаранчевої революції» іншого такого персонажа в нашій масовій свідомості не було. І це було заслужено.
 

 

Віктор Ющенко уособлював прогрес, порядність та патріотизм. Не просто тому, що українці зголодніли по цих чеснотах, і вже точно не тому, що такий його образ нав’язали – чи то через листівки, чи то таємними променями через таємний супутник – трикляті американці.
 

 

Ющенко справді був «не такий». Не вписувався в збірний образ можновладців. І широкі маси, котрих, як відомо, є Царство Господнє, безпомильно відчували це на рівні підсвідомості. Включаючи й тих, хто за щирим покликом серця йшов потім на синьо-білі майдани.
 

 

Зараз багато хто проводить паралель між учасниками виборів 7 лютого та голлівудським блокбастером «Чужий проти Хижака». Ці люди забувають, що така паралель вже проводилась у 2004 році. Тоді цей блокбастер саме вийшов на екрани, і рекламні борди досить незадовго до виборів заполонили українські міста. Так ось, саме в містах (у першу чергу – в Києві, Харкові, Дніпропетровську) деякі інтелігенти розуміли все чисто політично: Янукович, звісно, хижак – але Ющенко чужий.
 

 

Ющенко справді був чужим для психології пострадянських бюрократів, ще далеко не витіснених пострадянськими олігархами. Він був чужий для їхніх правил. І тому трагедія Віктора Ющенка, яка ще неодмінно зацікавить дослідників, формулюється просто: не будучи людиною поганих правил, він не зумів запровадити інших. Нехай навіть ненабагато кращих. Натомість у його епоху правила практично зникли як такі.
 

 

Незабаром це повною мірою відбилося на його поведінці як арбітра нації. Півбіди було би, якби президент Віктор Ющенко демонстрував пафос, цинізм чи зарозумілість. Біда в тому, що він був зарозумілим там, де треба бути цинічним, і цинічним – там, де треба бути пафосним.
 

 

Це не означає, що «помаранчевий вибір» у 2004 році був найгіршим. Це просто різні категорії. Якщо ви живете зі злочинцем, ви можете постраждати від його рук – але якщо ви живете зі святенником, вам рано чи пізно може захотітись повіситись самому.
 

 

І тому головний наслідок «епохи Ющенка» - це певне «щеплення від ідеалізму». Зірок з неба вже набрано, але вони не зігріли. З одного боку, це не дуже добре. Проте з іншого, ідеалізм як такий нікуди не подінеться. А значить, його прояви (патріотизм у тому числі) муситимуть набрати нових форм. Якщо завгодно, прагматичних, як би дивно на перший погляд це не виглядало.
 

 

В чисто політичному сенсі це повинно поступово привести й до кардинальних змін у середовищі, кого прийнято називати «націонал-демократами». Нарешті вже повинен минути час людей, що справді готові на все заради Вітчизни, але покірно йдуть за кожним нездарою чи шахраєм, котрий просто назве Україну «ненькою», а бійців УПА – «героями»... Потрібні не ті, хто гучно призначатиме героїв, а ті, хто мовчки приведе державу у відповідність із героїчними міфами.
 

 

Концепт для післязавтра
 

 

Сказане в попередньому абзаці можна вважати проявом надмірного оптимізму. На те є солідні підстави.
 

 

Як уже було сказано, Віктор Ющенко зробив великий внесок у цілком імовірну перемогу Віктора Януковича. Недарма президентові Ющенку приписують фразу «З Тимошенко я вже українку не зроблю, а з Януковича спробую». Навіть якщо ця фраза насправді ніколи не лунала з вуст Віктора Андрійовича, її просто слід було вигадати. Ключове слово тут, звісно, «я». Лише Віктор Ющенко міг би всерйоз вважати, що саме він міняє людську сутність.
 

 

Політики та управлінці зазвичай задовольняються тим, що змушують інших діяти так, як вважають за потрібне. Спроба ж змусити інших БУТИ тим, чим вважаєш за потрібне – це ознака винятково месіанська. Саме це до певної міри пояснює, чому Ющенко, з усім його (багато в чому незаслуженим) іміджем українського націоналіста, на цих виборах потужно підіграв Януковичу, котрий обіцяв союз із Росією та другу державну мову. Це – щось глибоко особисте. Не по відношенню до Януковича, звісно, а в цілому.
 

 

І саме тому немає жодних сумнівів: третій президент України не був ані «агентом ЦРУ», ані жертвою маніпуляцій оточення. Він був жертвою власних переконань, які сам же не зумів перетворити з переконань на принципи. Віктор Ющенко вважав Україну іманентною своїм власним уявленням про неї ж. Це було замкнене коло, і, як всяке замкнене коло, воно передбачало нескінченність. Саме тому президент Ющенко просто не міг (і не може) зрозуміти, що його окремі ініціативи можуть шкодити Україні в цілому.
 

 

Адже Україна вічна, чи не так? А тому все, що діється, в кінцевому рахунку веде лише до перемоги «істини». Як і вчать нас Біблія та інші авторитетні джерела. А до того ж, раз ми маємо справу з вічністю, нічого «невчасного» немає. Орден Бандері можна дати коли хочеш – і це буде на користь Україні. Медаль Ківалову можна дати коли заманеться – і це все теж для неї ж.
 

 

Проте люди – істоти недосконалі. Тому прямий наслідок «царювання» Ющенка, як уже було сказано – розчарування в ідеалах. Поступово це дасть позитив, описаний вище. Але в найближчій перспективі все може бути цілком навпаки. І мало доброго принесе країні прихід не романтичної, а, навпаки, цинічної команди, якщо вона користуватиметься довірою усього лише третини українців (за прогнозами соціологів, приблизно стільки громадян, що мають право голосу, підтримають переможця другого туру).
 

 

За всезагальної апатії населення відповідна команда, якщо вона матиме достатні ресурси й достатній цинізм, досить швидко може перетворити всю країну на «байдужий край». Де цю команду не підтримуватимуть, але й не заперечуватимуть проти неї, слухняно голосуючи, «як скажуть». Такий собі рімейк початку двотисячних, тільки без опозиції.
 

 

У зв’язку з цим є ще один цікавий момент. Від цілком поважних людей доводилось неодноразово чути, що для демократії Юлія Тимошенко була б гіршою за Віктора Януковича. Адже в таборі опозиції вона стоятиме  на сторожі інтересів суспільства, а от при владі «закрутить гайки». Така думка видається дивною – і зовсім не тому, що Тимошенко «хороша», а цілком навпаки.
 

 

Не будемо говорити про те, як до сьогоднішнього дня стояли «на сторожі коло нас» усі без винятку опозиціонери, включаючи ЮВТ. Головна річ у тім, що «закрутити гайки» як слід може тільки колективна сила. У Тимошенко такої сили немає. У неї є тільки Вона. Натомість Партія регіонів є силою колективною.
 

 

І тому все виглядає цілком зворотньо. Влада Януковича за опозиції Тимошенко – це повернення «біло-сердечних» на позиції початку 2004 року. У кращому разі. В той час як влада «біло-сердечних» - це сильна і, головне, системна опозиція у вигляді ПР. На те є багато причин, але головних дві. По-перше, у більшості з тих, хто складає кістяк «олігархів Януковича», є свої інтереси (заводи, газети, конхвети). І це нікуди не подінеться.
 

 

А у «оточенні» Тимошенко «виробничих» олігархів таких можна порахувати на пальцях однієї руки. Що ж до інших, то багато з них зрадять БЮТ так само легко, як зраджували вже не раз і інших, і – страшно подумати – Їі (судячи з результатів першого туру).
 

 

Ну а по-друге, людина, яка отримує екстаз від власних виступів, навряд чи може знищити ту ж свободу слова. За всього бажання. Адже матиме ж Вона перед кимось виступати. Що, перед самим телеоператорами? Так до неї їх одного разу не пришлють – і все…. Тому значно імовірніше у випадку перемоги Тимошенко виглядає не «закручування гайок», а «зрив різьби». Тобто це – загроза не Демократії, а Державі.
 

 

Не беруся судити, що гірше. Але очевидно, що коли йдеться про знищення тієї ж свободи слова, то апаратники на кшталт Януковича мають неймовірну фору. Лише вони можуть оформити все, як казав герой радянської кінокомедії, «без галасу й пилу». Пострадянській простір дає тому купу чудових прикладів. Та й ми вже якось забули, що Віктор Федорович – не просто двічі несудимий громадянин, а ще й людина, котра дуже непогано просунулась кар’єрними сходами за пізнього совка та раннього постсовка. А для цього треба було вміти говорити не так із народом, як із начальством.
 

 

Відтак найімовірніше, що в разі перемоги Віктора Януковича настане свого роду «брежнєвська епоха». З усіма її причандалами – цензурою (але не до смерті), сірістю (але з «самвидавом») і анекдотами про Лідера. Епоха, яку просто треба пережити, а потім вважати роботою над помилками. До речі, в цьому випадку Віктора Ющенка цілком можна буде співставити з «волюнтаристом» Хрущовим.
 

 

Проте на цьому подібності завершуються. «Епоха Ющенка» вийшла короткою, «епоха Януковича», якщо вона таки настане, теж навряд чи затягнеться. І саме тому їх поступово зведуть воєдино… та й самі вони все для цього зроблять.
 

 

Адже вже за два місяці Україна почує, як одні переконуватимуть, що прийшли «ліквідовувати-наслідки-помаранчевої-чуми», а другі запевнятимуть, що є «останнім-бастіоном-проти-бандитів-що-мають-сидіти-в-тюрмах». Це неважко передбачити, бо ні тим, ні іншим більше пред’явити виборцям все одно буде нічого.
 

 

І в кінцевому рахунку вони таки зійдуть зі сцені. І ті, й інші – і треті теж. Увага, панове: процес пішов.
 
Олександр Михельсон, «Главред»
http://glavred.info/archive/2010/01/26/131836-7.html