Cтрічка про СБ ОУН

Донецький режисер зняв правдиву стрічку про СБ ОУН
 
Новий документальний фільм донецького режисера Віталія Загоруйка «Зачинені двері» про відносно мало знану сьогодні діяльність Служби безпеки Організації українських націоналістів, зокрема під час боротьби УПА проти СРСР і Німеччини.
 
Служба (скорочено – СБ ОУН), розповідається у фільмі, була створена в умовах терористичної війни між польським окупаційним режимом у Західній Україні та українським націоналістичним підпіллям. Її головним завданням було викриття ворожих агентів у лавах ОУН, а потім і УПА, виявлення провокаторів, розвідка, проведення всіляких спецоперацій. Чи не найгучнішою такою операцією стала спроба замаху на Микиту Хрущова – через своїх агентів підпільники дізналися про маршрут пересування майбутнього лідера-реформатора СРСР і обстріляли його кортеж.
 
Стрічка Віталія Загоруйка ґрунтується на матеріалах різних архівів, у тому числі й архівів СБУ. Досить детально в «Зачинених дверях» проговорено незручні для різних сторін теми. Наприклад, історію з загонами псевдо-УПА, організованими НКВД. Одягнені в упівську форму, вони чинили насильство по селах і містах, аби підірвати авторитет повстанців серед місцевого населення. У фільмі досить детально описано діяльність таких загонів, методи боротьби проти них. А ще Загоруйко наводить досить несподівані документи – протести радянських діячів проти використання псевдоупівців: мовляв, насправді ці провокації шкодять лише радянській владі та підтримують градус насильства.
 
Інше неприємне (але вже для самої СБ ОУН) питання – методи контролю «чистоти лав» з боку СБ. Глядач дізнається про хвилю не завжди вмотивованих, зате жорстоких репресій серед повстанців, про відмову деяких загонів підкорятися СБ, бо вона, мовляв, своїми підозрами лише перешкоджає успішним бойовим діям, а також винищує найкращих бійців. Про часто дуже приблизне, з передбачуваним фіналом, ведення слідства над запідозреними у шпигунстві.
 
Одним словом, фільм більш-менш вільний від ідеалізації, від порожніх героїчних стереотипів. Зате в ньому є місце історіям, позначеним характерним чорним гумором долі воєнних років. Як-от специфічна «дружба» двох регіональних командирів СБ ОУН та радянської розвідки – вони листувались, обмінювались агітаційною літературою і взагалі всіляко підтримували джентльменські відносини.
 
Що ж до естетичного боку фільму – він вийшов загалом цікавим і динамічним, насиченим. А от постановочні кадри, що відтворюють події понад півстолітньої давнини, виглядають трохи незграбно, знятими ніби між іншим і як вийде, награно і не дуже натурально. Втім, вони не перешкодять глядачам дізнатися нові для себе дані про ті драматичні події в історії нашої країни.
 
Олег Коцарев
 
постiйна адреса статтi:
http://culture.unian.net/ukr/detail/193328
deddon