Албанський «чучхеїст» Янукович

На всіх етапах справи Тимошенко поки що не збувся жоден з прогнозів політологів і політиків, крім того, що Юлю посадять, при чому надовго. Ближче до завершення судового процесу, після чергових протестів з боку ЄС та США, Янукович двічі брав паузи, що свідчило про його вагання і давало приводи, що справа Тимошенко буде вирішена для неї позитивно. Та врешті Віктор Федорович фактично послав усіх сильних світу цього і навіть дозволив собі підвищити тон на іноземних журналістів, яких не цікавить ніщо, крім справи Тимошенко. Оскільки вважається, що Україна нібито рухається в сторону ЄС, дуже хоче підписати угоду про асоціацію, надто залежить від кредитів МВФ, поведінка українського Президента сприймалася як явно неадекватна. Як запитував доктор Биков з «Інтернів»: «Де логіка? Де страх?»
 

 
Соратники Федоровича тут же побачили в ньому сильний характер . Послухати Ярослава Сухого, так Віктор Федорович – такий «самостійник», що куди там Бандері. Придворний політолог Кучми Погребинський договорився до того, що ще ніколи українська влада не була такою незалежною (виходить, улюблений Данилович був таки чиєюсь маріонеткою). «Незалежною від здорового глузду», — додають представники опозиції й висловлюють припущення, що подібним чином Янукович повернув Україну на сто вісімдесят градусів – в сторону Москви.
Їхні здогадки підтвердилися Азаровим, який у Петербурзі одним розчерком пера приєднав Україну до зони вільної торгівлі СНД. Сама по собі ідея зони вільної торгівлі зовсім не погана. Той же Ющенко свого часу дуже довго вмовляв російське керівництво до подібної угоди. Однак, вільна торгівля, з якої російська сторона на свій розсуд робить якісь вилучення, уже не є такою по суті. Який сенс у вільній торгівлі, коли вуглеводні продаються не за ринковими, а за «договірними» («політичними») цінами або коли щодо експорту нашого металу і цукру можуть ввести якісь мита? Та й немає поки що серед українських керівників тих, хто вмів би захищати українські інтереси так, як це робить Путін для Росії. Тож, від цієї угоди користі для України не буде точно.
Та не все так однозначно. Як слушно зауважив один з політологів, якби теперішня влада дійсно хотіла лягти під Москву, вона б це зробила відразу. Лише бажанням приєднатися до Митного союзу не поясниш божевільний вчинок президента, який зумів побити горшки з усіма ключовими гравцями на міжнародній арені. Логіку такої поведінки також не можна пояснити виключно патологічною ненавистю до Тимошенко. Влада хоче здаватися крутою, але народ не вірить в її сміливість хоча б тому, що вона ховається від свого народу за спинами «Беркуту» та високими парканами. А те, як перекривають рух під час проїзду кортежу президента, теж дає вагомі підстави сумніватися в його сміливості.
Ми намагаємося знайти відповідь на питання «Що це було?», виходячи з невірного припущення, що теперішня влада діє в інтересах країни. Адже з точки зору майбутнього України, її економічного розвитку нам дійсно вигідно рухатися в бік Європи. Це визнає навіть сам президент, постійно наголошуючи, що Україна остаточно зробила свій європейський вибір. Але якщо взяти за основу факт, що Янукович діє з точки зору власних інтересів та інтересів свого олігархічного оточення, його «зухвальство» по відношенню до більш сильних партнерів пояснити можна.
Вважається, що рух до ЄС та його ринків вигідний в першу чергу нашим мільярдерам, і це дійсно так. Ахметов, Пінчук, Коломойський та інші витратили немало грошей та зусиль, щоб легалізувати свої капітали в Європі, зареєструвати свої активи на Лондонській біржі, завоювати собі позитивний імідж в очах європейців. Але, попри велику схожість в плані демократичних та ліберальних цінностей, дух Європейського союзу дуже сильно відрізняється від духу США. На дуже далекому і дикому Заході первісне накопичення капіталів було не завжди законним. Всі знають, що дідусі та прадідусі теперішніх американських мільярдерів добули свої перші мільйони не зовсім легально. І це нормально.
Інша справа – Європа. Там не те що мільярдером, але мільйонером одразу не станеш. Лише за результатами легальної, довготривалої та успішної праці. Крім того, потужний соціальний захист населення передбачає таку фіскальну політику, коли багатим вигідно бути лише до певного рівня. В Європі панують народницькі та соціал-демократичні ідеї. Там немає прірви між багатими і бідними (як в Україні), там статки більшості населення намагаються звести до спільного знаменника середнього класу. Натомість на мільярдерів, особливо зі східної Європи, дивляться косо. Саме тому наші олігархи ніколи не стануть там своїми. Більше того, політична та економічна система ЄС унеможливить існування олігархів і в Україні, якщо ми дійсно туди підемо. У наших мільярдерів нічого не конфіскуватимуть, але їх дуже швидко поставлять в умови, коли вони будуть змушені продати свої активи. Легально, на чесних та прозорих торгах.
Що стосується політичної складової, то приблизно теж саме може відбутися і з теперішньою владою. Входження чи наближення до ЄС передбачає створення в Україні таких умов (свобода слова, європейське виборче законодавство, чесні та прозорі вибори), що у нинішнього президента не буде жодних шансів бути обраним на другий термін. Янукович, його політичне оточення та олігархи напевне здогадуються, що на них чекає в ЄС. Саме тому наш рух у європейському напрямі при нинішній владі є таким непослідовним. Вона начебто торгується з ЄС і, здається, далі підписання угоди про зону вільної торгівлі йти не збирається. Хоча не факт, що підпише, бо європейці натомість вимагають від української сторони і політичних поступок. Неважко здогадатися, що йдеться про свободу Тимошенко та її можливість участі у виборах.
Отже, повертаємося до лона Росії? Але ж тут для наших мільярдерів перспектива виглядає ще гіршою. Мені доводилося спілкуватися з російськими громадянами, які воліють вести свій бізнес в Україні, бо тамтешні неписані правила стосунків великого бізнесу та влади їх лякають. Напевно, всі чули термін «державний капіталізм». На практиці він означає ситуацію, коли крупний бізнесмен володіє своїми активами чисто номінально. Він змушений постійно демонструвати лояльність до влади, ділитися з нею прибутками у вказаних розмірах і бути готовим до того, що активи можуть бути забрані в будь-який момент.
Якщо хтось не згоден з такими правилами, може розділити долю Ходорковського, який надумав фінансувати опозиційні партії. Саме тому за перші роки першого президентства Путіна лише в Лондоні осіли близько двох сотень тисяч (!) російських бізнесменів. Саме тому Роман Абрамович, попри виконання своїх зобов’язань перед владою, кинув політику та воліє постійно проживати в столиці Великобританії. Неважко здогадатися, що такі ж жорсткі правила панують і в політиці. В разі тісного союзу з Росією, Янукович перестане бути реальним господарем країни, яким він себе почуває зараз. Для того, щоб стати депутатом Верховної Ради треба буде демонструвати лояльність уже на українському президентові, а російському.
Чи здогадуються Янукович та його оточення й про таку перспективу? Звичайно, так. Тому їм вигідно законсервувати теперішній стан речей. Ми рухаємося одночасно в обидві сторони, демонструємо біг на місці, й ризикуємо бути розірваними з обох боків. Можливо, саме страх перед повільною трансформацією великого бізнесу та влади в рамках ЄС або моментальною «клінічною смертю» в обіймах Росії змушує Януковича грати роль сильного та не від кого незалежного президента. На практиці вийшла невдала пародія на ідеї албанського ізольованого соціалізму або північно-корейського чучхе, коли весь світ був «неправильним» і залишалося опиратися лише на власні сили. Виглядає дуже смішно, особливо, якщо взяти до уваги нашу залежність від зовнішніх запозичень.
І поки Європа перебуває в роздумах, як адекватно зреагувати на таку неадекватну поведінку, Росія задоволено потирає руки. Володимир Володимирович знає реальну ціну всій цій «крутизні» й уже бачить Україну в рамках свого оновленого «СРСР».
Олег Петренко, для “ОРД”
http://ord-ua.com/2011/10/24/albanskij-chuchheyist-yanukovich/?lpage=1