Вікно в Європу

Днями сайт «Тема» опублікував такий собі «Міліцейський календар» на 2010 рік – викладені в хронологічному порядку інформаційні повідомлення про злочини, скоєні щодо громадян співробітниками органів внутрішніх справ за минулий рік. Список величенький – починаючи зі смерті затриманого в камері Новобузького райвідділу Миколаївської області, яка трапилась 3 січня, і закінчуючи пограбуванням у Довгинцівському райвідділі м.Кривий Ріг 19-річного Максима Слободяна в ніч з 26 на 27 грудня (http://tema.in.ua/article/6232.html).
 

 
Новий рік тільки розпочався, але вже можна констатувати збільшення кількості повідомлень у пресі про міліцейські злочини, принаймні, у порівнянні з минулорічним січнем. Чи не кожен день інформагентства приносять чергове повідомлення про витівки «стражів правопорядку». Міліцейське нахабство та переконаність у власній безкарності просто приголомшують. Наприклад, на залізничному вокзалі в Мукачевому в Різдвяну ніч два міліціонери взялися перевіряти документи в мешканця Ужгорода. Під час «особистого огляду» ці, так би мовити, «правоохоронці» викрали в чоловіка картку, на яку нараховувалась зарплатня. За годину через банкомат залишок зарплатні – 940 грн. - був з рахунка знятий. Але банкомат мав фотокамеру, яка й зафіксувала обличчя крадіїв у погонах.
 

 
А ось ще одне повідомлення: 23 січня в Києві міліціонери затримали громадянина Данії Бальджита Лала «для перевірки документів». Оскільки паспорта в іноземця з собою не було (він не знав, що Київ перебуває в прикордонній смузі й всі мешканці міста мають цілодобово тримати при собі посвідчення особи), іноземного гостя забрали до відділку міліції. «Міліція вимагала в Лала гроші, але коли дізналися, що в нього їх немає, вони двічі вдарили та відпустили через 30 хвилин», — повідомляють новинярі…
 

 
Немає гречки, натомість є Пшонка
 

 
Втім, обвинувачувати міліцію в пограбуваннях та розбійних нападах – це все однаково, що закидати кішці, що вона ловить миші. Можливість безкарно набивати кишені за рахунок співгромадян – це нині головний мотив тих, хто вирішив розпочати службу в міліції. Ані престижної професії, ані чесного заробітку міліцейські погони дати не можуть. Єдина втіха міліціонера – отримати на законних підставах пістолет і вийти на битий шлях.
 

 
Сподіватись, що край міліцейській злочинності покладе міністр Могильов – то смішити самих себе. Достатньо подивитись на спотворене інтелектом обличчя пана міністра та послухати його феєричні промови – і стане зрозумілим, чому МВС України не реагує ані на викривальні публікації в пресі, ані на запити адвокатів, ані на вимоги європейських дипломатів покласти край систематичним порушенням українською державною прав людини. Та й загальні міркування підказують, що ніяка система не здатна ефективно контролювати сама себе – контрольні функції мають здійснювати зовнішні інституції. Зокрема, для нагляду за додержанням законів правоохоронними органами в Україні існує прокуратура.
 

 
Саме районний прокурор зобов’язаний слідкувати за тим, щоби міліціонери піднаглядного райвідділу чи райуправління не порушували закон. Щодня помічник прокурора має перевіряти книгу обліку осіб, що доставлені до чергової частини райвідділу, рахувати по головах ув’язнених у приміщенні для затриманих, вживати заходи для негайного звільнення тих осіб, які примусово доставлені до міліції без належних підстав. Якби прокуратура України дійсно здійснювала б нагляд за дотриманням законності, то ніякі міліціонери не могли б відібрати в мешканця Ужгорода зарплатну картку чи притягнути до Подільського райуправління столиці журналіста Мустафу Наєма з метою «встановлення особи». Оскільки, відповідно до п.2 ст.11 Закону України «Про міліцію», міліціонери праві перевіряти в громадянина документи, що посвідчують особу, лише в тому випадку, якщо цього громадянина підозрюють у вчинення правопорушення. А проводити особистий огляд взагалі можна лише в приміщенні органу внутрішніх справ і тільки при складанні протоколу затримання.
 

 
Перевірка міліціонерами документів «просто так» є беззастережною підставою для звільнення таких працівників з лав міліції. А у випадку, якщо громадянина доставили до райвідділу лише тому, що в нього не було з собою паспорта, прокурор зобов’язаний порушити проти міліціонерів кримінальну справу за ознаками ч.1 ст. 371 Кримінального кодексу України (незаконне затримання). Якби б органи прокуратури притягнули бодай десяток підлеглих Могильова до кримінальної відповідальності за такі дії, пан міністр би тоді напевно запам’ятав, що громадяни не повинні носити з собою посвідчення особи за винятком перебування в прикордонній смузі чи на території, де введено надзвичайний стан.
 

 
Ситуація в прокурорським наглядом і раніше була катастрофічною, але зараз, після призначення Генеральним прокурор України Віктора Пшонки, саме існування прокуратури та споріднених з нею судів і міліції становить національне лихо. Будь-які спроби реформувати цього монстра приречені на невдачу, а єдиним виходом вбачається лише тимчасова ліквідація в нашій державі судів, прокуратури та міліції. Це дасть не тільки колосальну економію бюджетних коштів, але й призведе до значного покращення криміногенної обстановки й різкого зменшення вуличної злочинності та посягань на права й свободи громадян.
 

 
У термінах міжнародного права можна констатувати, що в Україні відсутні ефективні засоби правового захисту, а міліція, суди й прокуратура становлять собою єдине організоване злочинне угруповання загально-кримінальної спрямованості. Розбійні напади, вимагання, грабежі, крадіжки майна громадян та юридичних осіб – це традиційні «напрямки діяльності» цього ОЗУ. Окрім того, окремі підрозділи цієї банди спеціалізуються на більш вишуканих способах заробітку – постачання наркотиків, торгівля людьми, створення так званих «конвертаційних центрів» для легалізації коштів, здобутих злочинним шляхом.
 

 
І ця обставина аж ніяк не є внутрішнім питанням України, оскільки наша державна ратифікувала Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, прийнятий 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН.
 

 
У пункті 3 статті 2 цього Пакту проголошено наступне:
 

 
«Кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов’язується:
 
а) забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні;
 
b) забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими властями або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту;
 
с) забезпечити застосування компетентними властями засобів правового захисту, коли вони надаються».
 

 
А у випадку, якщо держава-учасниця порушує ці зобов’язання, вона може бути піддана передбаченим Пактом заходам впливу.
 

 
Оскільки в сучасній Україні правоохоронні органи та правосуддя відсутні, єдиним мирним способом обмежити апетити прокурорсько-суддівсько-міліцейської банди є лише міжнародний тиск. Якщо й це не допоможе, наступним кроком, очевидно, стане створення громадянами партизанських загонів імені Устима Кармелюка.
 

 
Лікнеп для потерпілих
 

 
Ініціатива Євросоюзу заборонити в’їзд до Європи шістьом десяткам суддям, прокурорам і слідчим з Росії, які причетні до переслідування й смерті юриста Сергія Магнітського, створила прецедент, гідний самого широкого застосування. Зусиллями Вінницької правозахисної групи та її координатора Дмитра Гройсмана відповідні пропозиції щодо України 10 січня 2011 року були вручені Єврокомісару Штефану Фюле, а зараз правозахисники й журналісти утворили ініціативну групу з документування фактів злочинної діяльності українських чиновників, відносно яких слід вжити санкції в першу чергу. У цьому списку — Голова СБУ Валерій Хорошковський, перший заступник Генпрокурора Ренат Кузьмін, прокурор Дніпропетровської області Наталія Марчук, прокурор Вінницької області Олександр Шморгун, начальник ГУ УМВС України в Дніпропетровській області Віктор Бабенко та інші «правоохоронці», що уславились демонстративним заохоченням беззаконня та порушенням прав людини.
 

 
Але ця ініціатива має підкріплюватись, перш за все, грамотними діями самих громадян, потерпілих від державної сваволі. Саме вони, а не журналісти чи правозахисники, першими стикаються з членами прокурорсько-суддівсько-міліцейської угруповання і саме вони мають найбільше можливостей документувати злочини представників влади для подальшого подання скарги в Європейський суд з прав людини та інформування міжнародної спільноти про те, що коїться в Україні.
 

 
Ми ж, зі свого боку, на конкретному прикладі криворізького хлопчика Максима Слободяна покажемо, як можна збирати докази відсутності в Україні правосуддя й будь-яких ефективних засобів правового захисту. Дамо взірці заяв про порушення кримінальної справи, різноманітних процесуальних документів, скарги до Європейського суду з прав людини. Докладніше розкажемо про «героїв» — суддів і прокурорів з Дніпропетровщини. Оприлюднимо офіційні відповіді українських правоохоронців. Розповімо про реакцію західних дипломатів. Це буде такий собі майстер-клас з метою надати громадянам алгоритм дій у випадку попадання в щупальці «правоохоронного» спруту.
 

 
Але перед тим, як йти по наших слідах, радимо постраждалим від державного свавілля пам’ятати про наступне:
 

 
1. Жертвою прокурорсько-суддівсько-міліцейської банди може в будь-який момент стати будь-який громадянин України, що не належить до касти недоторканних (не є народним депутатом, прокурором, бізнес-партнером синів Президента й т.п.), або іноземець – незалежно від його поведінки та законослухняності. Підставою для затримання, арешту й наступного засудження до кількох років ув’язнення може бути лише наявність у громадянина мобільного телефону, який приглянувся дільничному інспекторові. Тому кожний громадянин України або іноземець, якого доля закинула на територію нашої держави, має бути готовим до того, що в будь-який момент на нього вдягнуть наручники. Це – не жарт і не перебільшення. Це – реальність.
 

 
2. Українські судді взагалі не здатні безплатно виносити законні та обґрунтовані рішення навіть по очевидних справах. Більш того, якщо підсудний має неспростовне алібі, але відмовляється позолотити судді ручку, він напевно буде засуджений. І зовсім не тому, що судді в нас такі садисти. Просто в подібний спосіб прокурорсько-суддівсько-міліцейська корпорація дає зрозуміти – безплатно буває лише сир у мишоловці. І хай громадяни не плекають ілюзій, що якщо підсудний явно невинуватий, то він може розраховувати на безплатну справедливість. Оскільки безплатні судові рішення підривають підвалини існування корпорації «Правосуддя».
 

 
3. Якщо людина потрапила в жорнова українського «правосуддя», їй треба, перш за все, фіксувати злочини правоохоронців і суддів. Генеральний прокурор України Віктор Пшонка хоча й закликає збіглого екс-міністра економіки Данилишина, проти якого порушена кримінальна справа, приїхати в Україну та довести свою невинуватість, сама ця прокурорська ескапада свідчить, що керівництво Генпрокуратури навіть не усвідомлює, що це прокуратура має доводити вину обвинуваченого чи підсудного, а ніяк не сам громадянин – свою невинуватість. За таких умов збирати докази власної невинуватості можна, але сенсу не має. Українські суди подібними дрібницями не цікавляться, а в Європейському суді з прав людини не встановлюють, хто правий, а хто винуватий. Там розглядаються скарги на порушення державами настанов Конвенції з прав і основоположних свобод людини. Тому для Євросуду треба фіксувати саме злочини представників держави.
 

 
4. Збирати докази відсутності в України ефективних засобів правового захисту дуже просто – шляхом подачі відповідних процесуальних документів. Наприклад, якщо Вас незаконно затримали та побили міліціонери, треба подати заяву про злочин у прокуратуру. При цьому слід мати на увазі наступне:
 

 
- Звернення в прокуратуру має називатись саме «заява про порушення кримінальної справи» або «повідомлення про злочин» або «заява про злочин» і містити позначку, що воно подається в порядку статті 95 Кримінально-процесуального кодексу України. У тексті звернення має обов’язково міститися прохання порушити кримінальну справу та притягнути винних до кримінальної відповідальності. Лише в цьому випадку звернення буде вважатись таким, яке треба розглянути впродовж максимум 10 днів згідно з процедурою, встановленою КПК України. За результатами розгляду такої заяви чи повідомлення повинен бути винесений процесуальний документ – постанова про відмову в порушенні кримінальної справи (можете не сумніватись, що ніхто кримінальну справу проти злочинців у погонах порушувати не стане), який можна оскаржити в суд протягом 7 днів з моменту отримання копії. Якщо ж громадянин подасть просто скаргу з проханням вжити заходи прокурорського реагування, то вона розглядатиметься впродовж 30 днів відповідно до іншого Закону України – «Про звернення громадян». За результатам розгляду заявник отримає лише відписку з текстом «підстав для прокурорського реагування не вбачається», яку оскаржити неможливо.
 

 
- Постанова про відмову в порушенні кримінальної справи має бути обов’язково оскаржена до суду. При цьому в скарзі необхідно зазначити, які саме дії в ході дослідчої перевірки повинна зробити прокуратура. Скоріше за все, суддя скасує відмовну постанову й направить матеріали для додаткової дослідчої перевірки. Після чого прокуратура знову винесе постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Цю постанову треба буде знову оскаржити, але на цей раз суддя скаргу вже відхилить (це – традиція, хоча винятки, звісно, бувають). Після чого треба буде подати апеляцію на постанову судді. Ну, а далі апеляційний суд або погодиться з судом першої інстанції з ймовірністю 99,6%, або все почнеться з початку. І так – років п’ять-шість. Паралельно можна писати скарги вищому прокуророві з проханням скасувати відмовну постанову та порушити кримінальну справу. У відповідь також надходитимуть відписки. До всього цього треба ставитись з гумором і розуміти, що катавасія з подачею заяви в прокуратуру та наступним оскарженням відмовної постанови аж ніяк не має на меті покарати злочинців. Насправді, це – збір доказів того, що в Україні відсутні ефективні засоби правового захисту, що в наступному може бути використано з метою запровадження міжнародних санкцій відносно продажних суддів і прокурорів-пройдисвітів.
 

 
- У заявах і скаргах не треба апелювати до справедливості чи, тим більше, висловлювати будь-які емоції в сподіванні вплинути на адресата. Все однаково Вам буде відмовлено. Завдання цих звернень полягає не в тому, щоби поновити законність (це неможливо), а в тому, щоби отримати у відповідь папірця, який свідчитиме, наскільки щиросердно українські судді та прокурори плюють на міжнародні зобов’язання України в галузі прав людини.
 

 
І головне, що треба пам’ятати – так це перевірене історією та людськими долями гасло: «Не вір, не бійся, не проси».
 

 
(далі буде)
 

 
Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»
 

 
http://ord-ua.com/2011/02/14/vikno-v-yevropu/?lpage=1