НЕВІЛЬНИЧІ ПЄСНІ-ПЛЯСКІ ПЕРЕД ХАНАМИ

По каналу УТ-1 дивлюсь прямий ефір з Майдану – концерт "Пісні єдиної родини", до того трохи глянув урочисту трансляцію з палацу "Україна" – виступ Януковича.
 
Наче на машині часу потрапив в радянське дитинство!
 
Причому, зараз, ясна річ, вже не йдеться ні про які словослів'я на честь КПРС та Леніна, нібито говоряться життєстверджуючі речі. Серед почутих мною фрагментів спічу Януковича не було якихось відвертих дурниць.
 
Ніби, треба "хавать позітів".
 
Але потім до мене дійшло, що саме напрягає.
Навіть не обличчя свити Януковича у залі – хоча у цих людей був вираз, наче вони сидять на партсобраніі у 1983 році.
 
Замість справді народної тусовки на Майдані – привезені статисти з ОДНАКОВИМИ (!) прапорами.
 
Замість урочистих оплесків – кам'яні обличчя масовки.
 
Не кажу вже про те, що усіх опозиціонерів заблокували на під'їздах до Києва, ні про які акції нібито не йдеться.
 
Хор ім. Верьовки та ансамбль ім. Вірського – це дуже круто та класно! І зараз їх ніде, окрім подібних заходів, вже не побачиш – за радянської влади, здається, їх можна було побачити значно частіше.
 
Але загальна концепція дійства така, що дуже пахне "офіціозною народністю".
 
При всій гнидності Ю (щиро вітаю того мужика, який вчора хотів наплювати останньому в обличчя!), так от, при всій гнидності Ю за його часів подібні концерти були зроблені якось інакше і полишали по собі інше враження. Можливо, там було відчуття часу, стилю і міри у поєднанні традиційної культури та сучасних культурних засобів.
 
А тут – ніби невільничі пісні та танці перед ханами, що покорили країну.
 
Тіпа, огляд аборигенського фольклору. (Щось подібне згадується з опери Бородіна "Князь Игорь".)
 
Можливо, я не правий, але от такі суб'єктивні думки у мене виникли.
 
До речі, концерт триває – гляньте самі.
 
І ще момент: ці всі спостереження стосуються виключно загального формату акції. Музика, що лунає, і артисти мені дуже подобаються! Деякі ну надзвичайно талановиті!
 
Почув мою улюблену бойківську (чи лемківську?) пісню "Їду собі та й думаю" – вперше в житті я її почув од ансамблю "Заграва" з якогось прикарпатського села, що приїхав до Москви з концертом ще аж наприкінці 1980-х!
 
Андрій Окара