Уривок книги Недостріляні, присвячений анзерській втечі 1933 року.

Семен Підгайний. Недостріляні. Втеча
 
    Уривок книги Недостріляні, присвячений анзерській втечі 1933 року.
 
    Підгайний Семен Олександрович народився 17 квітня 1907 року в козацькій родині Новоминської станиці на Кубані. Його батька, Олександра Підгайного, учасника визвольної боротьби, в 1922–му розстріляли як ворога народу, потім знищили й решту родини. Семен змушений був залишити домівку і в 17 років за підробленими документами незаможника податись до Києва, де він ступив до Київського інституту народної освіти (нинішній Університет ім. Т. Шевченка), який закінчив 1929 року. Після закінчення інституту він вирушив до Харкова, де здобув посаду наукового працівника в Музеї Слобідської України. Тодішній нарком освіти Микола Скрипник допоміг молодому вченому влаштуватись у Харківському університеті. Після кількох років навчання хлопець здобув звання доцента, став викладати історію України в Харківському інституті народної освіти і в художньому інституті, водночас був науковим співробітником Харківського науково–дослідного інституту матеріальної культури. В січні 1933–го, у розпал штучного голоду в Україні Підгайного заарештовують по сфабрикованій справі «за участь в підпільній організації, яка ставила своїм завданням відокремити від Совєтського Союзу Україну й Кубань» . Вирок — вісім років заслання в концтабір на Соловецьких островах.
 
    Під час німецько–радянської війни, Підгайний емігрував на Захід. Спочатку — у ФРН, а в 1949–му виїхав до Канади. Там, у Торонто, його й поховано (помер 14 листопада 1965 на 58–му році життя).
 
    Про своє восьмирічне перебування на Соловках разом із багатьма відомими письменниками та діячами України (і не тільки) Підгайний і написав спогади, які спершу з’явилися в діаспорі (ФРН) у двох книгах: «Українська інтелігенція на Соловках» (1947) та у двох частинах — «Недостріляні» (1949), видавництво «Українські віс­ті» в Новому Ульмі.
 
    У 2008 році Фундація імені Івана Багряного (США) та Видавничий дім "Києво-Могилянська академія" перевидали книжку Семена Підгайного "Українська інтелігенція на Соловках. Недостріляні". Книжку можна придбати в книгарні “Є”, або знайти в мережі.
 
    Поступово входячи в Анзерське середовище в'язнів, я багато прослухав оповідань від різних людей про таку ще тоді свіжу справу анзерської втечі в'язнів взимку 1933 року.
 
    Коли відстань між Великим Соловецьким островом від м. Кемь і так званого „Морсплава" дорівнює шістдесять п'ятьом кілометрам, то між Анзером і так званим Літнім берегом ця відстань скорочується до 30 км. Ця вузька протока поміж Літнім берегом і Анзером раз в п'ятдесят літ замерзає, і в такі часи можна без човна дістатися з Анзера на материк.
 
    Саме таким п'ятдесятим з лютою зимою був рік 1933. Протока замерзла, і в'язні Анзеру про це довідались.
 
    Не було це таємницею для Соловецького начальства, отож відповідні заходи були пороблені і на Анзері і на материку. Проте, ще перед Новим Роком, в грудні 1932 року поміж в'язнями в глибокій таємниці під керівництвом петлюрівського повстанчого отамана Греся і студента Казанського Університету татарина Абдула Букреєва створюється запільна група для втечі з острова зі зброєю в руках. В числі втікачів були українці — 31, татари — 7, фіни — 2, один чеченець, два кабардинці, троє росіян, разом 46 осіб.
 
    Плян був такий: у відповідний момент, зберігаючи абсолютну тишу, група проникає в приміщення ВОХР'у (3бройної Охорони), в приміщення начальника острова, обеззброює всіх, в'яже, кладе кожному енкаведисту кляпа до рота і, забравши зброю і лижви, безшумно покидає табір. Двоє фінів, як знавці місцевости, мали вивести групу на материк, далі група ділиться по дві і по три особи і вже кожна самостійно діє, намагаючись найкоротшим чи найбільш доцільним шляхом досягти фінського кордону, перейти кордон і з'явитися до фінської поліції, як політичні втікачі з Соловків.
 
    Два фіни, з них один погодився йти разом з Гресем, а другий з Абдул-Букреєвим, як піддані Фінляндії, мали б перед фінською поліцією ручитися за всіх втікачів з цілої групи, а їх родичі і знайомі мали б так само підтримати соловчан у Фінляндії.
 
    Такий був генеральний плян цієї групи. До групи не було прийнято жадного, хто мав більше від 50 років і хто не вмів користуватись лижвами. Ціла група становила собою переважно людей, що брали активну участь в антибольшевицьких повстаннях, добре орудували зброєю. Серед учасників цієї втечі, крім старих повстанчих отаманів, як Гресь, були командири-червоногвардійці, так звані червоні партизани, колишні військовики з дивізії Котовського і ворошилівського рейду на Варшаву, було кілька молодих хлопців, що брали участь в антиколгоспних повстаннях 1929 року, з учасників СВУ не розстріляних, а зісланих на Соловки, був один матрос — учасник Кронштадського повстання 1921 року — коротко кажучи, це були в своїй більшості активні люди, що деякі з них свого часу навіть підтримали большевиків, а пізніше виступили на боротьбу з ними.
 
    В темну соловецьку січневу ніч, коли все вже спало, у відповідну годину змовники безшумно з'явилися кожний з добре вигостреними ножами на призначені заздалегідь місця. Протягом вже перших десяти хвилин начальник острова майор Селезньов без єдиного звуку спокійно лежав у власному ліжку без голови, а його жінка божевільними очима споглядала свого мужа, обмотана мотузками навколо шахви, до якої її з кляпом у роті, прип'яли втікачі.
 
    Чотири тяжких, два легких кулемети, 37 ґвинтівок, кільканадцять наганів і відповідний запас набоїв і харчів разом з лижвами були до послуг втікачів.
 
    Без єдиного пострілу група обезброїла тридцять співробітників ВОХР'у, всіх пов'язала і лишила живими з кляпами у роті тими самими, якими вони в'язням затуляли роти при катуваннях.
 
    Протягом півгодини група безшумно покинула табір.
 
    Спереду в першій чвірці йшли Гресь, Абдул-Букреєв і два фіни.
 
    3 легким висвистом пливли по сніговому насту лижви, а мовчазні зірки безхмарного неба ніби віщували втікачам добру нагоду.
 
    — Праворуч і тільки праворуч — командував один із фінів, поглядаючи на польовий компас на одній руці і на годинник — на другій, що потрапив йому з рук командира ВОХР'у.
 
    Відійшовши з десять кілометрів від Острова, Гресь зупинив групу і віддав останні розпорядження, як мала б діяти група на випадок зустрічі з ворогом. Хоч на таку зустріч і не сподівалися.
 
    Наказ короткий: — Не щадити ворога, вмерти, але не здаватись до полону".
 
    — Єсть капітане, вмерти, але не здаватися! — гукнули втікачі сповнені віри і завзяття.
 
    І група далі швидким темпом йшла серед мертво-білої пустелі засніженого Білого моря.
 
    — Нам треба буде найменше п'ятдесят кілометрів іти морем, щоб вийти на материк там, де починаються ліси, бо територія, що по прямій від Анзера вся становить лиш піскувате болото, і немає де людям ховатися, — нагадував фін, хоч це знав і Гресь і всі інші, і тому не чекали, що так швидко досягнуть твердої землі, а з нею і можливої волі.
 
    Перед світом група почала наближатися до берега, що був вкритий чагарником, за яким ліворуч і праворуч височів темний з сніговою шапкою ялиновий ліс. Саме цього й треба було. Ялиновий ліс найкраща схорона.
 
    Перша чвірка зупинилася. Група підтяглася.
 
    Гресь стишено віддає команду:
 
    — Перевірити кулемети, розсипатися по фронту. Кулемети наперед. — Група розтяглась на 100-150 метрів по фронту і зі зброєю напоготові повільно посувалася в напрямку лісу.
 
    Серде кожного билося, всі чекали на щось особливо радісне. Деякі вже ладні були покинути йти фронтом, бо ж тяжко було уявити, що протягом трьох годин могло б бути зроблено так, щоб цю групу хтось вже ловив, чи очікував. Група, поступово переконуючись, що трудно чекати ворога, все прибавляла ходу, а непереможне бажання дістатися тверді земної, вскочити в ліс, гнало втікачів з найбільшою швидкістю, нехтуючи можливою небезпекою.
 
    І раптом всі ясно почули якийсь брязкіт. Гресь півголосом гукнув, щоб команда лягала. Всі лягли і приклали вуха до снігу. Знову дзень... І всі почули глухі відзвуки людського голосу.
 
    Ще пару хвилин, і брязкіт, і голоси яснішають.
 
    Гресь командує встати, назад п'ятсот кроків і далі праворуч.
 
    Коли тільки піднялись, з чагарника посипав рясний кулеметний вогонь.
 
    — Лягай, окопатись. Кулемети, вогонь! — командував Гресь.
 
    Скоростріли почали. Під прикриттям їх легше було сяк-так викопати в снігу яму і залягти.
 
    — Зрада? Підозріло кинув у бік фіна Гресь.
 
    — Зрада німа — німа зрада, — і рвонув за собачку кулемета.
 
    За метрів п'ятсот дозаду з висвистом і з гуком розірвався гарматний набій на шрапнель, за ним другий, третій, десятий. Ось вже скоро падатимуть на лінію досяглости. 3 лісу і з чагарника в білих халатах ледве помітно ворушилися то приземлюючись, то підіймаючись воїни ГПУ.
 
    На один момент все стихло. І раптом гістеричний крик, гарматні стрільна, вогонь скорострілів і рушниць, і покриваючий все гамір і крик — Ура! — Ура!
 
    Піднятись годі було втікачам і воии вирішили битись до останнього набою. Гресь помітив як схилився иа кулемет фін і поклав на стріляючий кулемет прострілену голову.
 
    — Правда твоя, товаришу, зради нема, — сказав Гресь і, відсунувши фіна, знову надавив собачку.
 
    Проте спротив був безцільний.
 
    Оточена з усіх боків, група вмирала, закидувана спочатку стрільнами з мінометів, а пізніше ручними гранатами. Коли почало сіріти, вже не чути було жадного пострілу від групи втікачів, крім гістеричних криків конаючих.
 
    Вже надвечір на Анзер було привезено сорок один труп втікачів і п'ять тяжко ранених, з яких два померли по дорозі до Соловецького Кремля, а трьох доставили в ізолятор під Білим Домом.
 
    Один з них, українець Нестеренко Петро з Миколаєва, втративши в бою ногу, не втратив рук і, як найкращий спеціяліст-швець, працював на Анзері. 3 тих трьох, що лишились живими, нікого не розстріляли, а, давши нові терміни ув'язнення по десять років „з заменой", полишили на Соловках без перспектив будь-коли їх покинути. Два інші, один українець і один татарин, постійно перебували в Кремлі. Нестеренка взяли на Анзер під персональну ґарантію начальника ВОХР'у, для чинів якого шив і ремонтував чоботи колишній бойовик-втікач. Такий був кінець цій найвидатнішій втечі, що вперше і востанне Соловки мали.
 
    А чи ж була зрада? Зрада була, бо, поспішаючи, не знищили Анзерської радіовисильні і цілком випадково надійшовший конвоїр з далекого посту, звільнив пов'язаних товаришів, а вже через дві години на Літній берег поспішали війська ГПУ, з якими й зустрілись віч-на-віч втікачі.
 
    Звичайно, про цю трагедію на Літньому березі не було жадних зведень і публікацій, навіть на острові було суворо заказано розповідати про цю спробу героїв-приреченців. Зразу після цієї події з Анзера було взято понад триста осіб до Кремля і ізоляторів. Звідусіль на Соловки посипались комісії. В наслідок — кілька сот додаткових термінів ув'язнення для в більшій чи меншій мірі активніших в'язнів, посилений режим і зміна всього „малобдітельного" керівництва островів. Був звільнений начальник Соловецького Острова, і на його місце прийшов вже згадуваний Іван Іванович Пономарьов, нового так само було призначено начальника Третьої Частини, як і нових командирів ВОХР.
 
    Начальник ВОХР — Анзер, що дав себе зв'язати і під носом якого в'язні одрубали голову Селезньову дістав за „халатность" десять років концтаборів і був з Соловків вивезений. Такі були подальші наслідки героїчної втечі 1933 року.