Скільки дивізій у діаспори?

Відмову представників українських організацій Сполучених Штатів від зустрічі з Президентом Віктором Януковичем оточення глави держави навряд чи сприйме як серйозну загрозу.
Як казав Сталін про Папу Римського, «скільки у нього дивізій?» І Янукович може сказати про діаспору – «скільки у неї газу?» Навіщо взагалі ці люди, які спокійно живуть собі у Сполучених Штатах, морочать нам голову? Краще зайнялися б чимось серйознішим. І на рахунок української мови не висловлювали б претензій – самі, напевне, англійською спілкуються? Та й узагалі – чого вимагати від активістів кількох маргінальних організацій, про які згадують лише під час візитів українських президентів до Америки? Хай собі маніфестують! Віктор Янукович до них навіть не вийшов. І ніхто з представників української делегації не вийшов. І ніхто з представників української дипломатичної місії не вийшов. Немає ніяких протестів, ніякої незадоволеної діаспори. Як для Радянського Союзу не було ніякого Папи Римського, тьху на нього!
 
Проте Сталін щодо Папи Римського помилився, хоча сам своєї помилки й не побачив. Коли Папою став Іван Павло II, виявилося, що моральність – важливе знаряддя боротьби проти «імперії зла» та її сателітів, що беззбройні люди можуть повставати проти танків і спецслужб. Пройшло не так уже й багато часу – і з карти світу зникла сама імперія, а її колишні сателіти почали шлях до нормального життя. У Папи Римського вистачило дивізій...
 
Українська діаспора також, на перший погляд, може здаватися безпомічною й маловпливовою. Проте ці люди – громадяни своєї країни. До їхнього голосу прислухаються і в політичних, і в підприємницьких колах. Серйозному політику на Заході не личить нехтувати думкою потенційних виборців. У цивілізованому світі заведено, щоб діаспори захищали інтереси країн, з якими пов’язані минулим. Якщо такого захисту не буде, ніхто не вважатиме, що є проблеми у діаспори. Кожний зрозуміє: є проблеми у самій країні.
 
Більшовики на це не зважали. З людей, що дотримувалися комуністичних поглядів, вони створили власну «діаспору» – маленьку, проте надзвичайно слухняну. Представники американських і канадських прокомуністичних організацій приїздили до Києва і співали зі спеціально допущеними діячами культури народних пісень. Телебачення показувало інтерв’ю з ними про те, як нещасні трудящі у Сполучених Штатах заздрять першій у світі країні соціалізму. Вся ця комедія щедро оплачувалась міжнародним відділом ЦК КПРС – щасливі трудящі й гадки не мали, що їхні гроші витрачаються на безбідне існування пропагандистів у США.
 
Проте в самих Сполучених Штатах ніхто не сприймав радянські зусилля всерйоз. Президенти США зустрічались зовсім з іншими  діаспорцями. Так, це на зустрічі з ними Рональд Рейган нагадав знамениті рядки Шевченка про імперію, в якій «на всіх язиках все мовчить». Такі зустрічі також переконували американську адміністрацію в тому, що треба наполегливо працювати над демонтажем «імперії зла», що світ, у якому є Радянський Союз, не може вважатися справедливим і безпечним. Отже, і діаспора створювала підґрунтя для перемоги над жахом і появи незалежної України. Тож від демонстрацій у Сполучених Штатах не варто відмахуватись, як від набридливих комах, – мовляв, погомонять і заспокояться. Насправді настрої в діаспорі – це віддзеркалення настроїв у самій країні, свідчення того, що владі не вдається знайти порозуміння зі значною частиною населення, що Віктору Януковичу не вдається стати президентом усіх українців, що він і досі залишається регіональним – у всіх значеннях цього слова – політичним діячем, якому до влади допомогли прийти економічна руїна і некомпетентність опонентів. Але для того, щоб перемогти цю руїну й змінити країну, навіть для того, аби просто втримати владу, потрібно розраховувати і на підтримку свого населення, і на розуміння світу. Поїздка до Сполучених Штатів, яка мала зафіксувати перебування Віктора Януковича у клубі світових лідерів, насправді зафіксувала проблеми і з тим, і з іншим.
 

Віталій Портников