Табачник оголосив війну з українським духом

Подиву й обурення гідне намагання Табачника здійснити неможливе: повернути Україну у радянське минуле з абсолютно брехливою і догматично-матеріялістичною системою гуманітарної освіти. Констатуємо його дезорієнтованість у часі та просторі: по-перше, савєцкіє врємєна минули; по-друге, наша країна – Україна, він же своїм ретроградно-українофобським мисленням зостався в імперському СРСР. Наголошуємо на хворобливих рецидивах його мислення, що найяскравіше виявлені у двох фундаментальних царинах української освіти та науки – мові як способі мислення нації та історії як її свідомості та пам'яті.
Чиновник та його поплічники посягнули на зменшення прохідного балу з української мови під час вступу, скасували іспит з української мови при завершенні бакалаврату, перевели на навчання іноземців з державної української мови на мову ворожої держави – російську, скасували вступний іспит з української мови при вступі до аспірантури. Отже, Табачник автоматично поповнив списки історичних мововбивців нашої незнищенної нації: московського патріархату, що 1690 року наклав прокляття на українські праці Петра Могили, Кирила Ставровецького, Йоаникія Галятовського, Сильвестра Косова, Лазаря Барановича та ін.; Петра I, Анни Йоановни, Єкатєріни II, Ніколая I, С. Уварова, Н. Валуєва, Алєксандра III, Ґ. Бобрінського, Н. Кагановіча, Й. Сталіна, П. Постишева, А. Хвилі (Мусульбас), М. Суслова, В. Щербицького, Л. Брежнєва, В. Маланчука (Мілман) тощо. Він логічно завершує перелік цих імперських негідників, що системно і продумано вбивали українську мову. Вони – трупи, а мова – жива і незбагненно багата й красива.
 
Через свою сатанинську ненависть до всього українського Табачник взявся до нашої свідомості та пам'яті – історії. Як наслідок – спотворено підручник історії для 5 класу через викреслення з нього помаранчевих подій, факту союзництва СРСР з нацистською Німеччиною, боротьбу УПА з нацистами та портрет Героя України Романа Шухевича, Голодомору як геноциду нації, масштабну повоєнну русифікацію українських шкіл у 50-х роках, масові репресії українців у 30-80-і роки, вбивчу більшовицьку колективізацію та атеїстичну чуму ХХ століття. Чиновникова недолугість та примітивізм не знають меж, бо цієї правди нікому вже не знищити, як не знищити самих українців. Натомість, ми впевнені, більшість учителів та викладачів з особливим завзяттям розповідатимуть цього навчального року школярам та студентам про дику цензуру міністра-привида з савєцкіх врємьйон Табачніка. Браво! Ви надихаєте нас на творчість та збадьорливе антагоністичне протистояння.
 
Табачник не тільки приречений спотворювач української історії, він ще й будівничий муру перед українськими школярами у пізнанні зарубіжної літератури, позаяк перетворює її на обмежений, згубний та нецікавий курс російської літератури. Замість Джека Лондона – повія Сонєчька Мармєладова з Достоєвського, замість Байрона – його епігон Пушкін, замість Лафонтена – його переспівник Крилов, замість Тома Соєра – савєцкій Горькій... Отже, це переорієнтація українців на російські цінності і на абсолютну духову залежність від окупанта, що набагато загрозливіше, ніж залежність економічна. Література – це моделі життя і естетичний кодекс нації. Чужий естетичний кодекс – це гірше, ніж чужа Конституція, бо він зі сфери королеви людського буття – ПОЧУТТІВ. Про згубність московської літератури для українців чи не найкраще висловився росіянин за національністю, але українець за культурою великий Микола Фітільов (Хвильовий): "Велика російська література є перш за все (здається, так її характеризує і Брандес), література песимістична, певніше пасивно-песимістична.[ ]. Російський пасивний песимізм виховував кадри "лішніх людей", попросту кажучи, паразитів, "мечтателей", людей без "определенних занятій", нитиків, сіреньких людей..." ("Україна чи Малоросія?"). Розуміємо, що саме це так потрібне регіонально-комуністичним табачникам, але аж ніяк не вільній українській нації.
 
Їхнє радянське ретро свідчить про оголошену в середині країни війну з УКРАЇНСЬКИМ ДУХОМ. Ми приймаємо ваш виклик і діятимемо адекватно, закликаючи:
 
бойкотувати і не приймати відредагований в імперському дусі підручник з історії України для 5 класу і навчати правдивої історії наших дітей;
 
організовувати гуртки вивчення з історії української державности та спецкурси "Лідери нації", "Українські перемоги", "Українська військова історія" тощо;
 
пам'ятаючи про чорний для української освіти 1938 рік, коли російська мова стала обов'язковим предметом і 1958 рік, коли можна було відмовитися від вивчення української мови – тепер масово і категорично відмовлятися від вивчення у школі мови окупанта – російської як подальшого надійного засобу асиміляції українців;
 
активно здійснювати національне виховання через знакові націєцентричні факти нашої історії у супротиві до відновлюваної радянсько-московської ідеології, а відтак залучати молодь до активної політичної боротьби і протистояння з теперішнім реваншистським режимом;
 
повсякчас найрізноманітнішими формами та методами демонструвати свою українськість.
 

 
Олег Тягнибок