Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ. ХОЛОДНИЙ ДУШ ІСТОРІЇ

 
* * *
КІЛЬКА разів я брався за цю роботу і кожного разу кидав її: не вистачало духу зважитися на те, щоб розворушити страшну фактографію нашого історичного буття. Бентежило й відчуття несвоєчасності грубої правди. (Принаймні так здавалося ще три роки тому). Як і нерозуміння тих, які обізнані з фактами, але схильні думати, що нагадувати про них недоцільно, а то й шкідливо, бо це, з їхньої точки зору, може підірвати віру. Й, авжеж, передбачувані звинувачування в самообпльовуванні, дарма що не було жодного мислячого націонала, який не торкався б цієї болючої теми, в чому легко переконатися навіть з наведеної у цій праці цитації.
Може, й зараз цю публікацію годилося б застерегти написом, чимось на зразок грифа на відомчих циркулярах: для внутрішнього користування. Чи приміткою для тієї категорії "невмирущих", яким дошкуляв ще М. Вороний:
 
Серце хай йому пусте,
Хай він буде ідіотом,
Він уславився, проте,
Українським патріотом.
 
І тим самим підкреслити, що автор розраховує на такого читача, який, пройшовши "всі стадії печалі", незмигно дивиться у вічі реальності.
Стосовно віри, то вона настільки підірвана, що перебуває нині в стані анабіозу. Цього не бачать тільки безнадійні дальтоніки. Українська ідея зносила свої парадні шати в епоху мітингів і тепер старцює в жебрацькому лахмітті. Однак збанкрутілий дух за інстинктом самозбереження й інерцією провінційного думання все ще хапається за міражі і до старої неправди додає нову. Десятиліттями сповідуючи брехню, ми ще й досі не усвідомили, що треба звільнитися від цього погибельного тягаря, а не підміняти одну фальш іншою. І звільнитися якомога хутчіше! Якщо гіркущий пафос самокритики і справді — рання фаза національної ідеї, все одно — вперед! Навіть з ризиком отримати "по фазі". Не пройшовши чистилища, не наблизитися до раю. Але спершу зануримося в пекло, аби потім з полегшенням повторити: “Ніч минула, а день наблизився, тож відкиньмо вчинки темряви і зодягнімось у зброю світла”. (Послання Павла до римлян, глава 13).
Історія кожного народу — це не завжди прозірна суміш білого і чорного. Кожен народ волів би чогось не пам’ятати зі свого минулого, забути раз і назавжди. Але там, де хаос замагався енергією спільноти, де змагання завершувалися державотворчим актом, негатив перейденого уже так не ранив свідомості, і навіть ганебне і сороміцьке в ньому не травмувало психіки індивіда, свідомого сили загалу, а отже, й себе самого як його покревної складової. Відчуваючи тверду опору під ногами, державний народ міг дозволити собі розкіш навіть покепкувати над непривабливими фактами своєї присутності в часі, знайти виправдання минулому в сучасному. Не те в народу бездержавного, мовби злою волею запрограмованого на вторинність. У такого народу, століттями залежного від іншого, сильнішого, неминуче деформується психіка, а все генетично ущербне в ній набуває форм гіпертрофічних. Так людина, яка виросла в умовах неволі, набуває комплексу, що його називають рабським. Рабська психологія — це втрата вольової енергії, здатності до опору, це нездоланна інерція пасиву, коли йдеться про покоління рабів. Рабська психологія — це й небажання глянути правді у вічі, знайти причину поразки у собі самому, а не в фатальному збігові обставин чи в комусь іншому. Перший крок до її подолання — вольове зусилля. Мужність зазирнути у прірву свого минулого. Вжахнутися ним і знайти в собі сили не повторити його. В українській історії є багато прикладів, коли одиниці піднімалися до такого рівня самоусвідомлення, і мало таких, коли б отой вищий рівень ставав набутком загалу. А без цього консолідація нації неможлива. Ось чому ті, хто мали зухвальство глибоко заглянути в колодязь роду, незмінно хапалися за голову.
“Читати українську історію треба з бромом,— до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що одгризалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія — ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування. Чи не те саме стає тепер? Тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп’ялась і не хоче випустити. З другого боку вже стоїть Польща, наготовивши легіони. Прийшов дужчий, вигнав Москву, одпихнув поляків і сам ухопив за горло й видушує все, що може. Збоку присмокталась і четверта — Австрія.
А всередині те ж саме. Паршиві шанолюбці, національне сміття, паразити й злодії продають на всі боки: хто більше дасть. Нащадки прадідів поганих повторюють погані діла дідів-поганців. І розшарпаний, зацькований народ, знову безпомічний, жде, якому панові його оддадуть. Вигідніше буде можновладцеві німцеві оддать Москві — оддасть. Вигідніше собі лишити — лишить. Ні, ні української історії, ні українських газет читати без брому, валер’янки або без доброї дози філософського застереження не можна”.
Зауважмо: ці рядки були написані Винниченком у 1918 році, коли давно омріяна державність могла стати реальністю. Отже, скористаймося з доброї поради, не знехтуймо бромом і валер’янкою. Тим більше що це ж радив зробити і Є. Плужник, чия лабільна нервова система болісно-чутливо реагувала на моторош історії і на загубленість у ній окремої людської долі: “Запасайте, запасайте бром!”
Свідомість, підтята нинішніми невдачами процесу державотворення, не може не озиратися назад і не шукати аналогів у минулому. Природно, вона передусім хапається за негації і намагається вибудувати свій логічний ряд, який дозволив би їй з’ясувати, що ж відбувається сьогодні. Ряд, звичайно, вибірковий, непослідовний, з великими розривами в часі: пунктир пам’яті в межах її обізнаності. Поклавшись на неї, згадуєш розказану Геродотом історію про скіфського царя, який відцурався скіфських звичаїв, перекинувся до греків, за що скіфи його вбили. Факт, що схиляє до роздумів з огляду на перебіг подальших подій та ланцюг перекинчиків усіх мастей,— понурий виплід української історії, що не урвався й до наших днів. Повчальні оповіді про антів. За свідченням істориків, анти ясними очима дивилися на світ, були охочі до випивки, цінували свободу, неприхильно ставилися до смертної кари. На відміну від інших племен, “правильно” шлюбилися, загалом жили “тихо і соромливо”. Одна біда — за всієї прихильності й ласкавості до чужих дуже ворогували між собою, мали багато начальників. Якби не цей гандж, зауважує візантійський історик, антів би ніхто не переміг. Та це безштанний, як би висловився Хвильовий, період нашого "битія".
Уже в першій половині Х століття серед місцевого боярства було більше варягів, ніж своїх. Свої ж люто змагалися між собою, вбивали своїх і, як Олег Святославович, прозваний Гориславовичем, водили на рідну землю половецькі орди, спустошуючи її до решти. Так потім козацькі ватажки водилися з татарами і турками, чия незрідка сумнівна підмога незмінно завершувалася страшним плюндруванням краю. Свої часто були жорстокішими від чужих. За дивною аберацією пам’яті, тенденційно спотворюваної офіційною історіографією, ми пам’ятаємо нашестя татаро-монголів і трагічну дату падіння Києва. Але Батий тільки доруйнував те, чого не встиг зробити Андрій Боголюбський. Фактично кількасотрічний занепад Києва почався від варварськи вчиненого ним страшного погрому, коли нещадно нищилися церкви, коли дружинники грабували монастирі, коли палали коштовні книги, ікони й ризи, а людей сотнями гнали у неволю. Грекофільство знаті, за всього його позитиву, убило живу поезію, наклало тяжкий відбиток на культурне життя, уніфікувало його й оцерковнило. Це варязтво-візантійство, ця запобігливість, це схиляння верхів перед чужим і відповідно легка відмова від свого, що в будучині зіграли таку фатальну роль в нашій історії, стали подразником і стимулятором синдрому черні. Синдром отримав назву — “люди татарські” — і через багато століть, уже в нашому часі, став об’єктом нищівних філіппік Є. Маланюка. Люди татарські — то масове (добровільне!) підпадання простолюду під владу окупанта, яка була легшою від своєї: татари брали данину тільки хлібом. Рух черні остаточно розхитав князівсько-дружинний уклад. І продовжився в добу литовську. З тією різницею, що потік його змінив напрямок. Знайшлися інші господарі — князі литовські. Тому нас не повинно дивувати, що українські землі без боротьби, “тихо й непомітно”, за Грушевським, піддавалися слабкій Литві. Ні Свидригайлові війни, ні пізніше повстання М. Глинського не мали практичних наслідків. Як пише Грушевський, “нарід же і не поворухнувся”. Привід для скрушного зітхання, якщо зауважити, що подібне повторилося й потім, при укладанні Переяславської угоди: з культурного погляду переможці значно поступалися переможеним. Литовські князі українізувалися, охоче засвоювали місцеві звичаї, мову, ба, навіть приймали православ’я. Та з приєднанням Литви до Польщі усе це змінилося. Тікаючи від латинства, руські князі повалили валом у Московщину. А решті тільки й лишилося, що зітхати за тим часом, коли платила Литва данину київським князям ликом та віниками. “Православна віра і українська мова, що вже дуже зміцніла серед народу литовського, мусіла уступити своє місце вірі католицькій і мові польській” (М. Аркас).
Ополячування — то загалом ще одна ланка проблеми, яка логічно випливає з давньої давнини. Проблеми, що, зважаючи на її трагічні наслідки, постає перед кожним неупередженим читачем історії у всій своїй фатальній невідворотності. Грубо-схематично ця лінія простежується у такій послідовності: варязтво — візантійство — полонізація — зросійщення. Як уже згадувалося, повстання Глинського не мало успіху. Народ його не підтримав. Остання спроба вибороти й утвердити самостійну княжу Україну була поглинута інертністю мас. Тому й ім’я цього князя, який, безперечно, заслуговує на увагу й пошанування, не потрапило в національні святці і мало що промовляє сьогодні не тільки учням, а й вчителям.
То правда, що переможців не судять. Розповідаючи про Святополка Окаянного, про вбивство ним єдинокровних братів Бориса, Гліба і Святослава, Грушевський не без іронії зауважив, що коли б Святополк у вирішальній боротьбі переміг Ярослава, то йому б напевне пробачилися злодіяння, як пробачилися вони його батькові. Цебто Володимирові Великому, який до хрещення ним Русі скоїв чимало злочинів: вся перша половина його діяльності утверджувалася великою кров’ю і, зокрема, його братів.
Так, риба гниє з голови. Тотальна полонізація починалася з верхівки. Як і потім зросійщення, про що ми у свій час нагадаємо. Не можна сказати, що насильницька перебудова українського життя поляками не викликала спротиву. Але спротив цей виникав спорадично і тільки тоді, коли це зачіпало матеріальні інтереси учорашньої еліти. То вже потім, як опір знизу, виникли братські школи. Ополячувалося, окатоличувалося спершу українське панство. І то не з примусу, а з намагання зберегти свої привілеї.
 
Для панства великого,
Для лакомства нещасного,—
 
як сказано в думі. Сумнозвісна унія стала логічним підсумком цього відступництва. Зрада православних владик довершила справу. Із занепадом православної церкви занепадає, звісно, й українсько-візантійська культура. Лінія розколу роз’єднала не тільки суспільство: вона пролягала незрідка й поміж членами шляхетних родів. Бачимо, з одного боку, Д. Вишневецького (Байду), який вважається духовним батьком Січі, з іншого — лютого і заповзятого українофоба Я. Вишневецького. Братські школи — то був спалах національного самолюбства, нагадування про власні витоки, спроба відродження зневаженого не тільки чужими, а й своїми. Умови полонізації були настільки жорсткими, що українські селяни й міщани, які не відцуралися своєї віри й мови, опинилися на останньому щаблі ієрархічної драбини. Здирство мало вияв різноликий. Допікало лихварство, виразниками якого найчастіше виступали євреї. Тут ми змушені торкнутися делікатного питання українсько-єврейських взаємовідносин. Питання це дуже складне і вимагає грунтовного дослідження. Гадаю, необхідність його на часі, інакше не позбутися українцям репутації злісних антисемітів, яка певними колами старанно шириться в світі. Для наших недоброзичливців навіть Шевченко — юдофоб. Як не згадати принагідно статтю українського поета єврейського походження А. Кацнельсона “Чи був Шевченко антисемітом?”, де автор відповів на ним же поставлене питання — ні, не був. Загалом же досі маємо соромливе замовчування фактів, небажання називати речі поіменно, а то й відвертий фальсифікат. З одного боку, коли йдеться про політичні ігри, простежується тенденція до прилизування, з іншого — однолінійність, схильність до спрощення, різких і несправедливих випадів. Оскільки ця друга сторона, як відомо, мала і має досі значно більше можливостей для діалогу зі світом, то першій щоразу доводиться відмиватися, сказати б, у домашній спосіб: у вимираючих, як на сьогодні, національних засобах інформації. Ймовірність бути почутою за такої ситуації в неї обмежена. Та й “відмивання” відбувається найчастіше на рівні пафосної загальної фрази, без посилання на факти. Ні перше, ні друге не сприяють взаємозближенню. Робити вигляд, що такої проблеми не існує, означає — свідомо чи несвідомо — роз’єднувати два народи. Спонукають до таких висновків і деякі тривожні факти нашого заплутаного і дуже непевного сьогодення. Так, посол Ізраїлю в Україні, зустрічаючись із колективом редакції “Всеукраинских ведомостей”, зронив фразу, суть якої така: для вас, мовляв, Хмельницький і Петлюра — національні герої, а для нас — вороги. З публікацій і публічних дискусій останнього часу цілком ясно випливає, що С. Петлюра не тільки не був антисемітом, а й у міру своїх можливостей як міг намагався придушити рецидиви антисемітизму. Влаштовував військово-польові суди, розстрілював винуватців — здичавілих отаманів,— виплачував грошові компенсації уцілілим жертвам бандитської сваволі. Ті, хто перебрали на себе ролі суддів, мали б знати, що саме Центральна Рада проголосила єврейську автономію. Це ж підтвердила й Директорія і навіть запросила в уряд кількох відомих єврейських діячів. Левова частка єврейських погромів здійснювалася білою добровольчою армією. Спалахи середньовічної ненависті щодо єврейства в низах пояснюються передусім як засліпленою свідомістю, за логікою якої винні передусім інородці, так і тим чільним місцем, яке посіло єврейство за більшовизму, зокрема активною участю євреїв у його репресивному апараті. Подразник виявився надто сильним, особливо якщо врахувати деякі давні моменти протистояння і взаємну настороженість.
Либонь, один із перших, якщо не перший, єврейський погром стався у Києві княжої доби по смерті уже згадуваного Святополка Окаянного. Причини його — підневільне становище смердів у пору князівських міжусобиць з одного боку і визиски та лихварство — з другого. Це ж повторилося згодом через кілька століть, але вже за іноземного панування. Загострилася українсько-єврейська проблема в часі, який передував малим і великим козацьким війнам. У пору однієї з найтрагічніших сторінок української історії — нещадного ополячування краю.
Позаяк один із мотивів цієї статті — здирання карнавальних шовків із цинічної мадам Кліо, наважимося обмовитися і щодо супротивної сторони. Тим більше що до цього спонукають історичні документи і народна творчість. Обійти це — означало б перекласти тягар вини тільки на одні плечі. А вина ця очевидна, і маємо ділити її порівну.
Як відомо, “Історія Русів” була настільною книгою для кількох поколінь. І не тільки українців. Нею зачитувався Пушкін. Немає сумніву в тому, що саме вона живила його намір написати (зберігся план) свою історію України. Без “Історії Русів” навряд чи був би можливий “Тарас Бульба”. А цю повість Гоголь вважав головною своєю книгою. Згадую про це тільки тому, що саме “Історія Русів” допомагає з’ясувати причини, чому проливалася єврейська кров в епоху середньовіччя.
“Церкви не згодних на Унію парафіян віддано жидам в оренду і визначено за всіляку в них відправу грошову плату від одного до п’яти талярів, а за хрещення немовлят та похорон — від одного до чотирьох золотих. Жиди яко непримиренні вороги християнства, тії світові побродяги і притча в людстві, з захопленням взялися за таке надійне для них гидкоприбутництво і негайно ключі церковні та мотузки дзвіничні відібрали собі до корчем. При всякій требі християнській мусить титар йти до Жида, торгуватися з ним і, по важливості відправи, платити за неї і випрохати ключі; а Жид при тому, насміявшись досхочу з Богослужби християнської і облаявши все, християнами шановане, називаючи його поганським, або, по-їхньому, Гойським, наказував титареві повертати йому ключі під присягою, що нічого про запас не відправлено”. (Тут і далі переклад І. Драча,— В. Б.).
Зауваживши про себе “бароковість” письма, характерну для автора “Історії Русів”, все ж мусимо визнати, що наведений уривок прямо перегукується з фольклорними текстами. А з них випливає, що поплічник поневолювача був для поневоленого таким самим поневолювачем.
Замовчування очевидних фактів тільки нагнітає і примножує взаємну недовіру. Про вину українців перед євреями писали українські історики і письменники. Про вину євреїв перед українцями прямим текстом сказав єврей В. Жаботинський. Рахунок тут один-один. Будь-яка спроба перетягування каната у той чи той бік слугуватиме ворожбі, а не порозумінню.
Аби попередити можливі випади щодо тенденційності автора знаменитої книги, зауважу, що критицизм “Історії Русів” торкається не стільки чужих, як своїх. Наводжу уривок, який буквально іде за цитованим вище: “Страждання і розпуки народу побільшились новою пригодою, яка вчинила ще прикметнішою всій землі епоху. Чиновне Шляхетство Малоросійське, що перебувало на військових та земських посадах, не стерпівши наруг від Поляків і не змігши перенести позбавлення місць своїх, а паче втрати рангових та набутих маєтків, відкинулося від народу свого і різними підступами, обіцянками, дарунками закупило визначніших урядників Польських і Духовних Римських, зладило і заприязнилось з ними і мало-помалу погодилось спершу на Унію, а опісля навернулося зовсім в Католицтво Римське. Згодом те Шляхетство, єднаючись з Польським Шляхетством посвояченням, родичанням та іншими обов’язками, відреклось і від самої породи своєї Руської, а всіляко намагалося, спотворивши природні назви, підшукувати та вигадувати до них польську вимову і називати себе природженими Поляками. Тому-то й доднесь видно у них прізвища достеменно Руської назви, яких у Поляків не бувало і по їхній вимові і бути не могло, наприклад: Проскура, Чернецький, Кисіль, Волович, Сокирка, Комар, Ступак і пребагато інших, а з колишнього Чаплини назвався Чаплинський, із Ходуна — Ходинський, із Бурки — Бурковський і так далі. Наслідком перевороту цього було те, що маєтки тому Шляхетству і посади його повернено, а рангові затверджено їм навічно і в усьому зрівняно з Польським Шляхетством”.
 
* * *
ВІДСТУПНИЦТВО — хронічна хвороба хворої нації. Знову і знову ми змушені будемо повертатися до нього, намагаючись збагнути природу цього явища, яке супроводжувало нас на всіх історичних етапах і не щезло до сьогодні. З невідворотністю прокляття виникало воно скрізь і всюди, знесилюючи і підриваючи живий національний організм. Надто в добу козацьких визвольних змагань і по ній. Над цим бився не один український розум, шукаючи виправдання і не знаходячи його. Навіть рожеві оптимісти помітно втрачали на пафосі, коли жахливі в своїй неспростовності події бодай частково ставали набутком їх полегшеної пам’яті. І не одне гаряче, свідоме свого вибору серце зупинялося в розгубі, не осмілюючись зазирнути туди, звідки тягнеться цей довгий, безперервний, принизливий для нормального світовідчування ряд падінь. А ті, які насмілювалися, як Куліш, і видобували звідти страшну правду, були приречені на нерозуміння одних і крикливий осуд інших. Мусимо, зобов’язані знати ту правду! Вона дисциплінує розум і спонукає до спротиву. Правду про легендарного Самійла Кішку, убитого своїми кулею в потилицю. Правду про Наливайка, виданого козаками, що, однак, не порятувало їх від солоницької різні. Про відчайдуха Сулиму. Отого самого, що зруйнував Кодак. Уславився боротьбою з турками. Мав відзнаку від самого папи римського. Навіть поляки пожаліли (!) Сулиму. Л. Жолкєвський, брат гетьмана, запеклого козацького ворога, “грошима сипнув між козаччину” (Грушевський). Сам король намагався порятувати козацького ватажка. Але вперлися реєстровці, віддали Сулиму на смерть разом з найближчими соратниками. Стято буйну козацьку голову, тіло розрубано на чотири частини і розвішано на міських вулицях. На черзі братовбивство Павлюка й Томиленка. Вкотре нехтують лицарським кодексом честі запорожці: заскочені поляками під час виправи на поміч Остряниці, в’яжуть вони своїх полковників. Солониця повторюється. І, як під Солоницею, козацтво було нагло ошукане і винищене до ноги. Мав підстави Куліш кинути цей відчайдушний виклик:
 
Народе без пуття, без честі і поваги,
Без правди у завітах предків диких,
Ти, що постав з безумної одваги
Гірких п’яниць та розбишак великих!
 
На якийсь час залізна рука Богдана стримує схильних до зради і сваволі. Далі — страшніше. Розкол між козацтвом, започаткований запорожцями і наливайківцями, подовжиться розколом між масами і старшиною. Уже в 1654-му (!) вона слізно випрошує в царя нових і нових маєтностей. На авансцені з’являється одіозна постать — полтавський полковник М. Пушкар. Це його Є. Маланюк назве батьком малоросійства. Пушкар як виразник проросійськи настроєних низів, прагнучи вирвати булаву з рук ненависного йому Виговського, засипає Москву доносами. Ця практика набула потім такого поширення, що до неї вдавалися всі, спраглі влади й багатства. Доноси писали гетьмани, генеральна старшина, полковники, кошові отамани і т. д. Сам Виговський наклепав на вмираючого Хмельницького, сподіваючись підхопити булаву із його слабіючих рук.
 
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину...
 
Треба було бути Шевченком, щоб відреагувати на все оте так просто і страшно.
Епідемія взаємозвинувачень і доносів — одна з найганебніших сторінок українського минулого. Історія московських архівів — Посольського і Питошного приказів — це історія самознищення народу на його вищому поверсі. А щодо протистояння Виговський — Пушкар, то завершилося воно розгромом останнього. Тисячі своїх полягли від рук своїх і віроломних спільників — татар.
“Знищивши таким чином Пушкаренка і розпорошивши його війська, Виговський, все не можучи прихилити собі в послух Малоросіян, почав руйнувати їхні села просто як ворог і, побравши безборонні міста та містечка Зіньків, Лютеньку, Сорочинці, Богачку, Устимовицю, Яреськи, Веприк та багато інших, віддав їх татарам на грабунок і поталу” (“Історія Русів”).
Конфлікт — гетьман і його опозиція,— де зіткнулися дві непримиренні сили, виявить себе за інших умов і в часи наступні. З одного боку, партія освічених (Виговський — Немирич), що прагнутиме прихилити Україну до Польщі на федеративних основах, з другого — сваволя мінливої і непередбачуваної стихії, що, стосовно Пушкаря, поєднала, за Аркасом, безпритульну голоту, винників, броварників, наймитів, з яких склалося піше військо заповзятого полтавського полковника, прозване дейнеками, тобто, як уточнює історик, “де не якими” — “якими-будь”.
Дейнецтво як складова визвольних змагань відіграло винятково похмуру роль. Воно, власне, промовистий вияв хамства, яке В. Липинський розглядав як соціально-психічне явище. Дейнецтво не вичерпується приналежністю до упосліджених верств населення. Психологією плебейства можуть перейматися й “патриції”, як це бачимо в епохи повстань і революцій. І не тільки перейматися, а й відігравати в них провідну роль. “Абсолютний брак любови до своєї громади, натомість любов тільки до себе, свого “я”. Повна відсутність творчої синівської покори, натомість зарозумілість глупої пихи, що “греблі рве” і сама гине. Погорда до батька, коли він слабий, натомість рабство у чужого, коли він сильний,— ось хамство, ось прикмета людей, що живуть на Українській землі” (В. Липинський). Україна в його тлумаченні — це хамова сила, яка сама себе знищила. Державне думання для українського хама чуже і незрозуміле. Він абсолютно позбавлений державотворчої сили. “Сидить Хам український, побитий сам собою, своїм двійником — Хамом польським і Хамом всеросійським на Україні,— та гірко плаче”. Хам завжди рветься в отамани. “Замість характеру — рев і доколінний шлик; замість сталої ідеї — щодня інший настрій; зброєю — демагогія і брехня; мотором — злоба, зажерливість і пиха; тактикою — зрада; а суттю — порожнеча, пуста поза”. Висновок Липинського нещадний і не полишає жодних ілюзій: “Тому до самостійності, якої підставою є вірність, органічно непридатний. Нація отаманів, що мала тисячі парадів “розбурханої стихії” на площі Св. Софії, площі Мудрости, з якої реготалась,— але не державу. Нація отаманів, нація бунту і зради, з якими на кожному кроці тобі прийдеться зустрічатись. Про “повстанчих отаманів”: і “брат на брата”, і “моральний бандитизм”, і “розбивання нації”, і “безсовісна демагогія”, “кретини”, “герострати” — так сьогодні скаржаться вони на тих, що роблять проти них те саме, що вони робили. Не плачте! Завтра так само поскидають тих, що нині вас скипають. На кожного українського Хама завжди знайдеться ще більший український Хам”. За Липинським, українотворче діло Богдана спиралося на татар, українотворче діло Гетьманства 1918 року — на німців. Допомога вичерпалася, й хамство розірвало Україну.
Так, читати усе це важко, але незмірно важче, занурюючись у тисячолітню історію, знаходити там на різних глибинах часу прямі докази цим пристрасним, гнівним словам. Для В. Липинського українство не є громадянством поневоленим: воно громадянство недержавне. Поневолена нація — це нація державна, яка на якийсь час втратила свободу. “Держави ми не маємо тому, що ми не уміємо самі в собі хотіння своєї власної держави розбудити і це хотіння відповідним методом його організації, своїми власними місцевими силами здійснити”.
То правда, що маємо покладатися тільки на власні сили. Ніхто за нас і для нас держави не збудує. Але розбудження хотіння для українства — чинник майже ірраціональний. Бо вже тяжіння до нього — ознака сильного, який усвідомлює необхідність перемін. І коли сам Липинський зривається на крик — схаменися, хаме, будуй, а не руйнуй! — чи не є це підтвердженням родової слабкості? Та віддамо йому належне хоча б за проникливе передбачення: з падінням більшовизму набутком українців неминуче стане анархія. Знаючи психологію мас, Липинський застерігав політиків, що слабка місцева влада — це потенціальна небезпека рабської покори “суверенного” народу перед чужим, сильнішим. Без сильної влади власна держава неможлива. І ще одне мудре застереження як на день сьогоднішній, так і на майбутній: в жодному разі не бути надміру категоричними у поводженні з “місцевими чужинцями”, консервативними силами. Навпаки — заохочувати, спрямовувати їх енергію на творення української держави. Інакше вона приречена на загибель. Нищити чужинців можуть собі дозволити поневолені нації, а не нації недержавні. Хоча ця засторога мала б ще більший сенс за умови ствердної відповіді на образливе для українця питання — чи є ми насправді на сьогодні нацією? Втім, про це ми поміркуємо пізніше.
З-поміж дочасних смертей великих українців — дві за трагічними наслідками не мають аналогів: смерть Тараса Шевченка і Богдана Хмельницького. Першого не стало у 47, другого — у 62. Годі сумніватися в тому, що фізична присутність Шевченка, а він був закроєний природою принаймні ще на чверть століття активного життя, переінакшила б свідомість кількох поколінь і напевно б застерегла від дурниць, промахів і дворушництва деяких видатних сучасників. Зокрема “гарячого” Пантелеймона Куліша, який, розвінчуючи і тавруючи козацьку вольницю, сам, як п’яний запорожець, розривався між Польщею і Росією і, за козацькою ж традицією, незрідка топтався при цьому по своїх. Немає сумніву і в тому, що коли б Хмельницький “дотягнув” до віку Мазепи, ми мали б сьогодні іншу історію. Два аргументи на користь цієї думки. Перший — він єдиний володів незбагненним хистом давати лад своєму оточенню, генетично (про це згодом) схильного до найбезрозсудливішого індивідуалізму, що в ту епоху само по собі гідне подиву і свідчить про справжні масштаби цієї особистості. Так, бували й за Богдана зриви, як, скажімо, непокора Жученка, але то вже на схилі літ, у пору фізичної слабості гетьмана. Другий, і найважливіший, аргумент — це прозріння Хмельницького по Переяславській угоді, його бурхливе реагування навіть на незначні факти порушення пунктів тієї угоди. Гарячкове шукання ним ймовірних спільників для виходу із ситуації, в яку потрапила Україна і з його вини. Наголошую — не з його, як ми схильні інколи судити, а і з його. Це не був такий собі волюнтаристський акт, як дехто вважає й досі. Інвективи Шевченка проти славетного гетьмана — це природна реакція національного поета, погляд з відстані майже у двісті років, який зауважує усі катастрофічні наслідки договору. Хмельницький був виразником настроїв більшої частини суспільства. Важливий факт — молодь, принаймні значна частина її, була проти возз’єднання з Москвою. Пояснення на поверхні: ці молоді люди виростали уже в пору блискучих визвольних змагань, жах недавньої неволі — ополячування й окатоличення — не тяжів над ними у такій мірі, як над попередниками. Сила молодості примножувалася усвідомленням учорашніх перемог, певності себе і своєї долі. Але сама ідея возз’єднання висіла в повітрі і до Хмельницького. Ще в 1624 році православне духовенство зверталося з проханням до московського царя взяти його під свою опіку. Та й сам Хмельницький раніше неодноразово звертався з таким же проханням. Тим прикрішим було його розчарування по всьому. Завдячуючи доносові Виговського (донос як позитив.— В. Б.), маємо свідчення, що Богдан “кричав, як божевільний і несамовитий, що треба відступитися від Москви”. Цей моторошний крик зі смертної постелі — усвідомлення і трагедії суспільства, і своєї власної вини.
Після Хмельницького братовбивство збаналізувалося, як і за княжої доби, коли Святополк звелів добити ще живого брата Бориса. Обруч тріснув, і бочка розпалася. І винні в цьому покревні славнозвісного гетьмана і його найближчі сподвижники. Щоправда, до того, як та бочка розпалася і стримуюче сваволю гальмо стало прахом, історія надала українству ще один шанс. Той шанс мав конкретне ім’я — Іван Виговський. Якщо ідея автономізму замаячила в голові Хмельницького, власне, тільки на порозі смерті, то Виговський був певний її як єдиного виходу. Річ не в тім, що колишній генеральний писар Богдана був мудріший від попередника. Прояснилася загальна ситуація. Ілюзії на рівноправ’я з московитами були нагло і жорстоко потоптані. Інерційні спроби Виговського порозумітися з царем не дали наслідків. Більше того — примножили негаразди і насторожили обидві сторони. Душею партії Виговського був Юрій Немирич — одна з найяскравіших постатей козацької доби. Це з його іменем пов’язують ідею Гадяцького трактату. Уже сама біографія його, як на свій час, виняткова: десять років життя в Голландії. Але ні Немирич, ні Виговський, поклавшись на силу зброї, не врахували найголовнішого — дейнецтва, психології черні, їх ідея — створити “Велике князівство руське” під крилом Польщі — виявилася дуже несвоєчасною. Ще не вивітрилася пам’ять про вчорашні кривди. Ще волала про спротив пролита кров. Море крові. Сама назва — Польща — була ненависна на обох берегах Дніпра. Одна з найблискучіших сторінок української історії — перемога Виговського під Конотопом. За Аркасом, у тій жорстокій битві полягло 30000 росіян. За іншими даними — у кілька разів більше. Як скрушно зітхав історик С. Соловйов, козаки вигубили цвіт російської кавалерії. Шлях на Москву був вільний. Але Виговський не скористався із щасливої можливості, повторив промахи Хмельницького. Битва під Конотопом не мала продовження. Не додала Виговському моральної ваги, не зміцнила його позиції серед промосковськи настроєної черні. Певна річ, відіграв свою роль ще один фактор: органічне, на підсвідомому рівні неприйняття нею “освічених”. А Виговський був, безперечно, серед перших. З-за лаштунків сцени виходять руйнівні сили. М. Аркас нарікає — Україну загубила рідня Богдана: син Юрій, шуряк Сомко (брат першої дружини Ганни), шуряк Золотаренко (брат третьої жінки), зять Тетеря (жонатий на доньці Степаниді), Іван Нечай (другий зять, жонатий на Олені), Брюховецький — колишній Богданів джура. Воістину руїна! Після того, як Юрась постригся у ченці, за булаву змагаються Тетеря і Нечай. Тетеря, який “щедро сипав жінчині гроші”, підкупом домагається гетьманства. На черзі повстання проти Виговського і смерть Немирича. Лівобережжя. Там запобігають ласки Москви і запекло проливають братню кров Сомко і Золотаренко. З-за їх спини випливає підступний і зненавиджений потім усіма Брюховецький. Знищує обох. У такий же спосіб діє Тетеря на супротивному березі. Карає лютою смертю полковника Поповича. Заманює в пастку Виговського і вбиває його. Так загинув переможець під Конотопом. Руками поляків Тетеря розправляється з Богуном. Хоча перед тим обидва у складі армії Яна Казимира, “проходячи беззахисною Малоросією, грабували, плюндрували й палили всі зустрічні селища під приводом, що мстяться вони таким чином на Брюховецького за кривди братів своїх і товаришів, їм од нього спричинені. Одначе помста тая була такою ж розумною й справедливою, як розум Циганський, по якому Циган за те матір свою б’є, щоб жінка його боялася” (“Історія Русів”). Добре сказав сучасний молодий поет:
 
рубає козак наліво та направо
голови по землі котяться
та все з оселедцями
(В.Слапчук)
 
* * *
ПІДКРІПИВШИСЬ, за порадою Винниченка, бромом чи валер’янкою, спробуємо передихнути і поміркувати. Бо попереду на нас чекає те ж саме. Стара трагедія в нових іменах. Криваві роздоріжжя і безрозумно змарновані життя. Хиже користолюбство, підступи, зради, різанина. Поодинокі спроби вирватися з проклятого кола і стрімкі падіння у ту ж саму прірву...
Ми володіємо незбагненним хистом заганяти хворобу у глиб душі, але зазирнути туди наважуємося дуже рідко. Можливо, це несвідома форма самозахисту: інстинктивне відчуття безміру падіння. Значно легше шукати винуватців деінде. Винні сусіди. Винні несприятливі обставини. Винні окремі державці. Ми не підозрюємо, що вони — частина нас самих. Нашої розщепленої, за М. Шлемкевичем, душі. З її вродженим чи надбаним рабством, комплексом меншовартості, схилянням перед чужим. Бунти і сваволя — це й відсутність самодисципліни. Це невизначеність мети і втрата самоконтролю. Це емоції, що заганяють розум у глухий кут безперспективності. Це й надривна фразеологія про свою вищість і досконалість.
Причини хвороби криються у “психічних заложеннях” — твердив О. Ольжич. І синтезував свої міркування таким чином. Княжа Україна тому й дісталася Литві й Польщі, що вичерпала свої сили у боротьбі з собою. Україна козацька розгубила їх у змовах, сваволі черні та “приватах” честолюбців-претендентів, спраглих влади і певних своєї вищості. Це ж повторилося і за Центральної Ради, коли у вирішальний момент збунтувався цілий ряд полків, і за Скоропадського та Директорії. Крути й Базар — то наслідок давньої болячки. “Це є той Дух Руїни, дух степу, який покутує в психічному укладі нашого народу від княжої доби, через гетьманщину й визвольні змагання 1917—1920 років аж по сьогоднішній день”. Так, це було і в інших народів, зауважує О. Ольжич, але ті народи встигали оформитися в держави. Що було в інших народів