Азаров на чолі ПР: Консервація влади як діагноз

Обравши своїм новим керівником Миколу Азарова, Партія регіонів прагне законсервувати наявний стан речей, який допоміг їй повністю захопити владу в країні. Проте керівництво з ознаками геронтократії, абсолютно негнучке до нових вимог часу, може зіграти проти неї в майбутньому.
З 23 квітня Партія регіонів має нового лідера. Вже за тиждень до партійного з’їзду була відома кандидатура найімовірнішого наступника Віктора Януковича. І чим ближче було до початку з’їзду, тим ймовірніше було обрання Миколи Азарова.
 
Усі інші альтернативи на зразок Бориса Колеснікова а або Юрія Бойка все більше й більше втрачали свої шанси. А про такий екзотичний варіант, як обрання Сергія Тігіпка на посаду нового лідера ПР взагалі не йшлося, хоча одразу після виборів в медіа та кулуарах  такі можливості проговорювалися.
 
Отже, чому лідером ПР став один з її батьків-засновників Микола Азаров?  Янукович вирішив убезпечити себе від партійного бунту? Чи Партія регіонів так швидко увійшла у стадію "політичної старості"?
 
На перший погляд, сам факт обрання партійним лідером регіоналів Миколи Азарова за таких яскравих альтернатив, як Борис Колесніков чи Юрій Бойко, є досить дивним. Тим більше, що ПР на виборчих перегонах декларувала те, що вона буде йти в ногу з часом і залучатиме молодше покоління регіоналів до управління партією. А тут виходить, що Партія регіонів перетворюється на КПРС епохи застою, з усіма ознаками геронтократії та консерватизму.
 
Подяка за здобуття влади
 
Згадаємо, що саме Микола Янович свого часу був одним зі співзасновників Партії регіонів (тоді вона називалася Партією регіонального відродження України). Саме він докладав неабияких адміністративних зусиль для розбудови партійної структури, використовуючи,  в тому числі  і ресурси очолюваної ним Державної податкової адміністрації України.
 
У 2001 році він вперше очолив партію, щоправда, лише на один рік. Далі лідерами ПР послідовно були Володимир Семиноженко та Віктор Янукович. У 2002 році Партія регіонів влилася у пропрезидентський блок "За єдину Україну". До речі, саме завдяки "адмінресурсним" старанням Миколи Азарова блок "За єдину Україну" набрав так багато голосів у східних областях України і зумів там відчутно потіснити комуністів.
 
Cаме завдяки "адмінресурсним" старанням Азарова блок "За єдину Україну" набрав так багато голосів у східних областях
А завдяки тому, що в руках Азарова був такий потужний інструмент, як ДПА, багато хто з мажоритарників-нашоукраїнців, побоюючись втратити бізнес, почали переходити у пропрезидентську більшість на основі фракцій ЗаЄдУ і СДПУ(о). Саме ця більшість потім обрала спікером парламенту Володимира Литвина і затвердила прем’єр-міністром маловідомого тоді рядового губернатора Донецької області Віктора Януковича, який лише згодом очолив Партію регіонів.
 
Тобто, якби не Микола Азаров, невідомо, чи був би сьогодні Віктор Янукович Президентом України. Швидше за все, якби не зусилля, докладені Азаровим до розбудови ПР та формування пропрезидентської більшості у 2002 році, навряд чи Янукович у кар’єрному зростанні пішов би далі свого губернаторства на Донбасі. Тому "передача" партії з рук в руки є, так би мовити, проявом вдячності Януковича Азарову за свій шалений успіх у здобутті влади.
 
Якби не зусилля, докладені Азаровим до розбудови ПР та формування пропрезидентської більшості у 2002 році, навряд чи Янукович у кар’єрному зростанні пішов би далі губернаторства
Ще одним мотивом для обрання Азарова старим-новим лідером Партії регіонів став його консерватизм, який дуже вдало накладається на консерватизм самого Януковича.  І в цьому є певні раціональні мотиви. Мовляв, якщо система, яка тебе привела до влади, виконала свою місію, не слід чіпати те, що працювало до цього часу добре.
 
Віктор Янукович відразу розраховує, щонайменше, на  перемогу на парламентських виборах-2012, якщо не на другий термін президентства.
 
Він особисто проти якихось структурних перебудов у ПР. Президент не те, що побоюється внутрішньопартійного бунту, а навіть не хоче ситуації, коли партійна генеральна лінія істотно відрізнятиметься від його особистих уявлень. Тому він і "благословив" Миколу Азарова, знаючи, що останній принципово не робитиме різких рухів і законсервує наявний стан речей у Партії регіонів.
 
Навіть більше, внутрішніми справами ПР теж займатиметься відомий консерватор Володимир Рибак, який і візьме на себе основну частину роботи партійного лідера. Однак коли ситуація може докорінно змінитися, ПР може сама стати жертвою підходу "працює – не чіпай", і не встигнути підлаштуватися під ситуацію. Втім, якісь косметичні зміни таки можливі.
 
Центр тяжіння
 
Наступним резоном обирати Азарова на посаду лідера стала проблема збереження єдності  Партії регіонів. Адже "старі донецькі", до яких він належить, є нейтральним угрупованням без особливих амбіцій. Вони можуть виступати як посередниками між бізнесовими угрупованнями, так і "колекторами", що акумулюють їх запити щодо бізнес-інтересів і можуть виробляти якісь компромісні варіанти. У крайньому разі Азаров з Рибаком просто не втручатимуться у суперечки між угрупуваннями Ахметова, Клюєва або Фірташа на боці когось з них.
 
Якби лідером партії обрали Бориса Колеснікова або Юрія Бойка, то практично відразу розпочалися б нарікання на те, що одна група своєю діяльністю утискає іншу. І так поволі дійшло б до розпаду партії, що вилилося б чи то у формальне відокремлення груп, чи то у тихе саботування рішень однієї групи, що перебуває біля керма фракції, на голосуваннях у Верховній Раді  або під час лобістських переговорів в інших владних установах.
 
Вибір  кандидатури прем’єра був продиктований і мотивом самозбереження партії – Азаров вміє дотримуватися нейтралітету
Тому вибір  кандидатури теперішнього прем’єра був продиктований мотивом самозбереження партії – Микола Янович вміє дотримуватися нейтралітету. Водночас Азаров має великий авторитет серед нижньої і середньої ланки партійців, а згода Януковича  на це призначення тільки посилила цей авторитет. Як людина неконфліктна та без виразних політичних амбіцій, Азаров влаштовує всіх.
 
Альтернативою Миколі Азарову у цьому аспекті міг би бути Сергій Тігіпко, але він поки що залишається чужим для Партії регіонів (він навіть формально не підходив би на посаду лідера, оскільки не є членом партії). Та й його власні політичні амбіції важко вписувалися б у рамки генеральної лінії ПР, хоча це можна було б і поєднати – більшість колишніх членів його "Трудової України" пройшли у Верховну Раду за списками тієї ж Партії регіонів.
 
Крок у минуле
 
От тільки наслідки самозбереження партії таким шляхом будуть не дуже втішними для самої ПР.  Обрання лідерами партії таких людей, як Азаров та Рибак, в подальшому законсервує партію, зробить її негнучкою та нездатною відповідати вимогам часу. Але на найближчі 2-5 років це, схоже, цілком влаштовує переважну більшість регіоналів, для яких сама можливість бути при владі важливіша за реформи та розвиток партії.
 
По суті, такий застій у лавах ПР розпочався ще при Януковичі, незважаючи на спроби "групи Ахметова" надати Партії регіонів прогресивних рис на виборах 2007-2010 років. До речі, і сам Рінат  Ахметов, і його "права рука" Борис Колесніков були відсутні на тому з’їзді. А сама група не отримала  жодного нового місця у президії партії.
 
Зате новими заступниками Азарова по партійній лінії стали "луганський" Олександр Єфремов та "харківський" Дмитро Шенцев,  в минулому близький до покійного Євгена Кушнарьова, а також Володимир Демидко та екс-посол України в Росії Микола Білоблоцький. Всі ці люди орієнтуються тепер на Азарова.
 
Якщо зараз це була оптимальна тактика ПР – зберегти ті механізми, які їй дали прийти до влади і забезпечити з їх допомогою перевагу на місцевих виборах, то у майбутньому ставка на адміністративний ресурс та популістські лозунги може призвести  до неочікуваних для ПР результатів. Адже прихід до влади у партії "старих донецьких" є кроком у минуле.  
 
Максим Побокін, для Новинаря