Історики розвіюють міфи про Степана Бандеру

Упродовж останніх днів, після присвоєння звання Героя України, постать Степана Бандери знову змусила дискутувати між собою українців, росіян і поляків. Прибічники борця за волю України Бандери і їх опоненти вже вкотре обговорюють його місце в історії.
 
Радянське тавро – “терорист, зрадник, колаборант”, які подаються як «нове бачення» істориків, знову найобговорюваніша тема сьогодення. Ці твердження у своїй статті «Бандера: старі та нові міфи» спростовує історик, директор Архіву СБУ Володимир В’ятрович.
 
Історики переповідають основні факти із його життя: діяльність у підпільній організації, боротьба, тюрми, концтабори, відвертий виклик окупантам, принесене в жертву особисте життя, репресована родина, врешті, смерть від рук вбивці. Здавалося б, усе вже зрозуміло і немає жодного народу, який би відмовився від такого героя.
 
“Проте ще часто в українських авторів стосовно Бандери бракує відваги зробити висновок із цих фактів. Але переконаний, – пише В’ятрович, – що настане момент, коли автори, читачі та всі інші українці знайдуть у собі достатньо сили назвати героя героєм. І Бандера знову стане символом – символом того, що українцям уже не треба оглядатися на когось, формулюючи свої погляди на минуле чи бачення майбутнього”.
 

Міф 1: “Терорист”
 

Силова спроба протистояти насильству поза державними інституціями автоматично шельмується як терор. Тому практично кожен національно-визвольний рух проходить етап, коли його представляють як терористичний, а його антиокупаційну боротьбу – як терористичні акти, - констатує у своїй статті В. В’ятрович.
 
Колишні “терористи” – Пілсудський, Коллінз, Бегін – після перемоги ставали національними героями та керівниками відновлених держав. Діячі ж українського визвольного руху, які протиставилися державному терору Польщі, СРСР та Німеччини, не дожили до своєї перемоги. Проте створення незалежної української держави - свідчення перемоги їхнього руху, а тому настав час позбавити їх тавра «терористів».
 

Міф 2: «Колаборант»
 

Степан Бандера головним вважав принцип опори на власні сили, а зовнішню допомогу розглядав лише як імовірний допоміжний засіб. Про антинацистську боротьбу українських націоналістів опубліковані тисячі документів та десятки досліджень. Сам Бандера писав: «Видаючи свої накази, я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу».
 

Міф 3: “Авторитарний лідер”
 

Політична принциповість і непоступливість Бандери часом представляються як авторитаризм, нездорові амбіції чи навіть «вождистські замашки». Для довершення образу Бандери як авторитарного лідера «однозначно стверджують» про несприйняття ним демократичних цінностей – як у масштабах організації, так, тим паче, держави.
 
Натомість створений ним Революційний провід був командою сильних керівників. Бандера як лідер вивів на керівні ролі Романа Шухевича, Василя Кука, Романа Кравчука, Дмитра Грицая, Ярослава Старуха та інших, які очолили різні ланки визвольного руху і забезпечили тривалу ефективну боротьбу підпілля, – пише В’ятрович.
 
Бандера писав: «У кожному Проводі, який я провадив, існував і дальше існує такий порядок: всі рішення приймаються більшістю голосів. Голоси всіх членів Проводу рівні. Справи вирішуються після всебічної дискусії. Кожен член проводу має право піддавати під розгляд і вирішення Проводу кожну справу... Це елементарні засади функціонування Проводу, і ніколи не було в нас думки застосовувати іншу методу».
 
Аналіз історичних фактів чітко показує безпосередню, а часто і визначальну роль Бандери в українському визвольному русі. Історик переконаний, що активна діяльність Бандери заклала міцні основи для наступного етапу розвитку визвольного руху, а отже – здобуття Україною незалежності 24 серпня 1991 р.
 
Докладніше про це – у статті директора Галузевого державного архіву СБУ, кандидата історичних наук Володимира В’ятровича «Бандера: старі та нові міфи» на сайті Центру досліджень визвольного руху -
 
undefined