Ілюзія підтримки

Топові українські політики завжди охочі скористатись будь-яким приводом, аби продемонструвати власному електорату свою популярність не лише вдома, а й за кордоном.
 
Тим паче, перед виборами. Минулий тиждень для цього був більш ніж сприятливим
 

 

Він відзначився двома подіями. Спочатку – 1–2 грудня – до нас із офіційним візитом прибув президент Бразилії. А вже минулої п’ятниці відбувся саміт Україна–ЄС, на який з’їхались і президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу, і прем’єр головуючої в ЄС Швеції Фредрік Райнфельдт, і не менш знайома для української публіки тепер уже в статусі єврокомісара з питань зовнішніх відносин Беніта Ферреро-Вальднер.
 

Хороший настрій українським високопосадовцям перед чи не найважливішою зовнішньополітичною подією року для України – самітом Україна–ЄС – із самого початку зіпсував голова Представництва ЄС в Україні Жозе Мануель Пінту Тейшера. Напередодні саміту він заявив про невиконання Україною взятих на себе зобов’язань після Помаранчевої революції. Власне, він просто озвучив те, про що автору цих рядків останнім часом доводилось чути, зокрема, від німецьких поінформованих співрозмовників. Коли йдеться про Україну, німецькі парламентарі відвертіше, а німецькі дипломати більш завуальовано говорять про одне й те ж саме – українці погрузли в міжусобицях, жодних постпомаранчевих обіцянок виконано не було, а за п’ять років проведення реформ навіть не розпочато. На фоні цього, як зізнаються не на диктофон окремі представники Бундестагу із правлячого блоку ХДС/ХСС, у Німеччині спокійно сприйняли б формування «широкої» коаліції, аби не було цього безладу та відчувалась присутність єдиного центру вироблення та ухвалення рішень.
 

Як того варто було й очікувати – угоди про асоціацію підписано не було. Ющенко, який так хотів завершити це до 4 грудня, відразу знайшов причини цього – недавнє реформування ЄС та передвиборна кампанія в Україні. Так, наче це не було очевидним ще кілька тижнів тому, коли він всіляко намагався педалювати це питання.
 

Тим не менше, за останні кілька тижнів Віктору Ющенку та Юлії Тимошенко не спробувати скористатись нагодою продемонструвати прихильність до себе міжнародних лідерів – було просто гріх. Майже один за одним пройшли візити білоруського президента Алєксандра Лукашенка, президента Грузії Міхеїла Саакашвілі, новообраного президента Литви Далі Грібаускайте, президента Бразилії та делегації ЄС.
 

Поки що кульмінацією боротьби українських Президента та прем’єра за визнання закордоном, безперечно, було 19 листопада, коли до України одночасно прибули грузинський президент та російський прем’єр. Дует прем’єрів виглядав яскравіше, ніж президентський. Хіхікання Тимошенко на жарти Путіна про Саакашвілі та Ющенка і відмова Путіна від штрафних санкцій щодо України виявились маніфестом його підтримки Тимошенко. Тим часом, як візит ввічливості Саакашвілі до Ющенка більше скидався на щорічну рутинну зустріч двох революційних товаришів, аніж на підтримку Ющенка як кандидата в президенти з боку Тбілісі.
 

Якщо у тому раунді перемога була за Юлією Володимирівною, то під час приїзду решти іноземних гостей ініціативу у своїх руках намагався тримати Віктор Андрійович. У цих візитах були дві важливі речі, які Ющенко, вочевидь, хотів артикулювати. По-перше, згадані вище лідери держав мають доволі високу підтримку у себе вдома. І новообрана Грібаускайте, і вже впродовж тривалого часу незмінний білоруський лідер Лукашенко. Більше того, їхня підтримка коливається від кількох десятків відсотків, як у Саакашвілі, до близько 70%, як у президента Бразилії Луїса Інасіо Лула да Сілви. Щодо останнього, то він – у минулому виходець із робітничого класу – наразі відомий в усьому світі боротьбою з бідністю у власній країні. З ним зараз не проти обійнятися чимало політиків з інших країн. По-друге, усі ці візити, окрім приїзду Саакашвілі, супроводжувались підписанням важливих документів.
 

Тим не менше, з візиту бразильського лідера скористалась більше Тимошенко, аніж Ющенко. І да Сілва їй у цьому вміло підіграв. Адже саме після спілкування з Тимошенко він пожалкував, що не приїхав у нашу, сповнену можливостей, країну раніше. А на фоні відтермінування надання Україні четвертого траншу МВФ слова президента Бразилії про готовність надати Україні кредит на спільний космічний проект видаються мало не похвалою економічній політиці уряду Тимошенко.
 

У цьому контексті малопомітним, але знаковим виявилась телефонна розмова з тепер уже колишнім високим представником ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики – Хав’єром Соланою. Офіційна причина дзвінка Ющенка Солані, який залишає свій пост, – подякувати останньому за співпрацю з Україною. Натомість дуже ймовірно, що в СП від Солани, який разом із Алєксандром Квасьнєвським намагався всіляко допомогти «помаранчевим» відновити справедливість під час минулорічних президентських виборів в Україні, могли очікувати хоча б непрямого підтвердження того, що, незважаючи на політичну кризу, в Європі Ющенка підтримують як послідовного прихильника євроатлантичної інтеграції Києва.
 

Солана як досвідчений дипломат на цей трюк не піддався і відбувся словами про те, що й надалі підтримуватиме євроатлантичні прагнення України. Причин тому принаймні дві. По-перше, він, безперечно, не хотів бути вплутаним у передвиборну боротьбу в Україні. По-друге, після того, як у передвиборній програмі Ющенка так і не з’явилося слово «НАТО», сподіватись на щось більше від відомого європейського дипломата було щонайменше наївно.
 

Незважаючи на прискіпливу увагу міжнародних чільників до України впродовж останнього місяця, зараз практично забули про те, що цього року до Києва були заплановані візити ще й президента Франції Ніколя Саркозі та голови французького МЗС Бернара Кушнера. Кілька тижнів тому замість них прибув держсекретар з європейських справ П’єр Леллюш. Останній цього разу був винятково обережним і вже не згадував власної думки про помилковість рішення Бухарестського саміту надати Україні перспективу членства в НАТО. Та й метою цього візиту ввічливості Леллюша, швидше за все, було єдине – передати Ющенку та Тимошенко, щоб вони бува чого не накоїли з російським газом узимку напередодні виборів.
 

Для Ющенка французька тема взагалі є доволі болючою. За словами поінформованих співрозмовників, саме український Президент кілька разів безрезультатно намагався добитись згоди Саркозі прийняти його з державним візитом у Парижі на початку цього року. Аж поки його у цьому не випередила Тимошенко, яка завітала до Саркозі у березні цього року. Понад те, у липні Саркозі від імені очолюваного ним Союзу за народний рух надіслав Тимошенко вітання з нагоди 10-річчя партії «Батьківщина» і пообіцяв прибути до Києва, щоб підтримати її на виборах. Як відомо, Союз за народний рух Саркозі й «Батьківщина» Тимошенко афілійовані з Європейською народною партією. Саркозі в розпал передвиборної кампанії ми так і не дочекались. Не в останню чергу через те, що, за твердженням деяких оглядачів, французи у Тимошенко починають потроху розчаровуватись. Однак спікери БЮТу, прагнучи проілюструвати підтримку Тимошенко в ЄС, наліво й направо вказували на лист від французького лідера. А після того, як у жовтні цього року президент Європейської народної партії Вільфрід Мартенс у своїй заяві висловив підтримку Юлії Тимошенко на президентських виборах, здавалось би, мали зникнути останні сумніви в тому, що для Європи Тимошенко – кандидат номер один.
 

Невдовзі після цього один із керівників ЄНП у розмові з автором цих рядків дивувався запитанням, чому ЄНП підтримує на виборах Тимошенко. За словами нашого співрозмовника, все очевидно й очікувано. «Батьківщина», яка висунула кандидатом у президенти України Тимошенко, є асоційованим членом ЄНП. Тому ЄНП просто солідарна з рішенням партії-побратима. На зауваження про те, чи ЄНП також підтримає кандидатуру Ющенка, якщо її висуне «Наша Україна», в якій він є почесним головою, наш співрозмовник без вагань відповів – якщо таке відбудеться, то аналогічний лист отримає і Віктор Андрійович. Наприклад, після дочасних виборів до Верховної Ради в 2007 році Мартенс вітанням із «прекрасним результатом» на виборах не оминув ні Тимошенко як лідера БЮТ, ні Ющенка як почесного голову «НУ».
 

На момент згаданої вище розмови «Наша Україна» ще не встигла висловити власної підтримки Ющенку як кандидату в президенти. Однак навіть після цього президент ЄНП свого привітання Ющенку так і не надіслав. Звісно, все можна списати на те, що, мовляв, «Батьківщина» Юлію Володимирівну таки висунула, а «Наша Україна» Віктора Андрійовича, який є самовисуванцем, лише підтримала. Утім, інший поінформований закордонний співрозмовник без вагань пояснив усе прозаїчніше. По-перше, Юлія Володимирівна вміє похизуватись в Україні та видати за власне визнання те, що на Заході вважають чемною формальністю. По-друге, пояснюючи відсутність якоїсь принаймні символічної підтримки Ющенка від ЄНП, наш співрозмовник каже, що в Європі не вбачають сенсу в тому, щоб навіть опосередковано підтримувати кандидата у президенти з мізерними шансами на перемогу.
Юрій Онишків, журнал «Главред»
http://glavred.info/archive/2009/12/07/101838-1.html