Щиро дякую «Дурдоме»!

Трохи більше за рік тому сайт «Дурдом радикально змінив моє життя на краще. Оскільки наслідками цієї зміни я на всю душу щиру смакую ще й досі, вважаю варто йому щиро за те подякувати. А оскільки спілкуватися тут стає все складніше – надійшов час дещо пояснити, аби раптом колеги не вирішили що я чимось скривджений. Отже.
 
Для початку – трохи про себе. Власне у численних коментах я жодного разу не збрехав. Я народився і виріс у Запоріжжі в сім’ї інженера-будівельника і вчительки хімії. Закінчив там школу. Потім – Запорізьку Державну інженерну академію, колишній Індустріальний інститут. До речі, всупереч поширеному міфу про Схід України у школі та інституті серед моїх друзів та однокашників було тільки два палких шанувальника «Росії-матушки» - обидва нині живуть за бугром. Не вони перші. «В Россию можно только верить» - писав Тютчев, який теж Росію любив переважно з-за бугра.
 
На завод до верстату та лещат я уперше потрапив у 14 років. Була при школі така забава як «Учбово-виробничій комбінат», от і пощастило мені потрапити на завод «АвтоЗАЗ». Це «ЗАЗ-Деу» нинішній. Там вперше вийшов працювати на повну зміну на повномірну зарплату. Під час навчання в інституті теж відпрацьовував – на фірмах-підрядниках, слюсарем та на приватній столярній майстерні, столяром. Після інституту пішов працювати на Запорізький Вогнетривкий (рос – Огнєупорний) завод. Був майстром ремонтників, в/о начальника ремонтної ділянки. Совкового дебілізму наївся так, що заприсягся – на заводі не працювати більше ніколи. Поки що обіцянку тримаю.
 
Після заводу працював за контрактом у Харкові на підрядній фірмі – лагодив та налаштовував верстати на заводах Хартрон, Електромеханічному, ХТЗ, ХЗТД, Заводі ім. Малишева і заводі «смерть і голод», соррі «Серп і молот». Харків’яни мене зрозуміють. Там у Харкові, вперше спробував проектувати меблі. Потім дістав запрошення в Київ.
 
У Києві працював конструктором меблів на кількох фірмах. Потім з початком кризи змінив напрямок і став проектувати металоконструкції для компанії що займалася телекомунікаціями. Так кризу і пережив. А водночас – разом дружиною вели родинний бізнес. З приходом нової влади, фірма зазнала проблем і я вийшов у вільне плавання остаточно. Займався проектуванням меблів і металоконструкцій та супроводжував виготовлення. Не абищо але на хліб з маслом мені вистачало. Отут ми і підходимо до події за яку я мушу щиро дякувати сайту «Дурдом».
 
Як ви вже бачили, ані освіти журналістської ані досвіду я не мав і мати не міг – в житті були інші пріоритети. Але Помаранчева революція внесла у мою душу смуток і почав я сперечатися з тролями на форумах. Терпіти не можу коли несуть брехню та нісенітницю про мою рідну країну. В запалі суперечок довелося знаходити для себе відповіді на чимало запитань – у якому стані наша економіка, як працює наша політична машина, що нас спіткає у майбутньому? Власне – було не складно, сучасність витікає з історії. А історією я цікавився ще зі школи.
 
Так от чимчикуючи від форуму до форуму набрів я нарешті і на «Дурдом». Побачив посилання на статтю Тетяни Коробової, зайшов, почитав. Потім виклав свій матеріал. І закрутилося.
 
Аж от трохи більше року тому прийшов мені від адміністрації «Дурдому» лист про те що хоче зі мною співпрацювати певне громадсько-політичне видання. Ну, громадсько-політичні видання мене тоді ще пропозиціями якось не балували, отже я їм відписався. Виданням виявився журнал «Український тиждень», який запропонував мені писати для них статті на професійній основі. Тобто – за гонорари. Причому писати я міг що хочу, у тій самій манері що в «Дурдомі». Далі – як пощастить. Якісь матеріали потрапляли у друкований журнал, якісь – на сайт. Редактора по моїх творах проходилася, але здебільшого виправляла граматичні помилки. Зміст же не мінявся ніколи. І мені це подобалося. Так от і вийшло що писав я водночас і для «Дурдома» і для «Тиждня».
 
Ситуація змінилася у жовтні минулого року. Тоді керівництво журналу запропонувало мені увійти до них у штат і почати працювати для журналу постійно. Перше моє враження було – подив. Ні, ну ви поставте себе на моє місце. Жив собі жив, нікого не чіпав, починяв примуси. Малював креслення деталей шаф, швелерних конструкцій та автоматичних модулів. І тут на тобі – приходь друже до нас працювати журналістом! Моторошно. Непевно.
 
А з іншого боку, була ж причина яка власне змусила мене писати. Хочеться аби діти жили у нормальному демократичному суспільстві, де закон один на всіх, а бізнес – це створення конкурентних товарів, а не спосіб розкрадання бюджету. Тож одна справа – шпетити владу мародерів з інтернет-сайту, а інша – зі шпальт всеукраїнського загальнополітичного видання. Як то кажуть – відчуйте різницю.
 
Коротше міркував я біля місяця. А потім таки наважився і пішов працювати у «Тиждень». Нині тут і працюю. Пишу або під псевдонімом - "Дмитро Калинчук", або під своїм справжнім ім"ям - Дмитро Вовнянко. Життям задоволений повністю й остаточно. Серед пропечених журналюг білою вороною я себе не відчуваю ані скілечки. Кажуть кожна людина варта успіху – треба дати їй тільки шанс. Мені цей шанс надав «Дурдом» за що йому низький уклін. Саме «Дурдом» надав мені той майданчик з якого стало можна зробити крок далі – у професійну журналістику.
 
Навіщо я пишу усе це?
 
Ну, по перше, сумно це визнавати, але писати для «Дурдому» часу лишається все менше і менше. Якісні тексти українською мовою, як виявляється користуються чималим попитом, незважаючи на все гарчання «професійних російськомовних». Безліч людей хочуть їх читати. Так що вже пробачайте. Крім того нині накльовується проект якій дозволить об’єднати моє бажання писати з моєю технічною спеціальністю. Це – теж цікаво.
 
Нарешті – я працюю на історичним романом. Період подій – повстання проти гетьмана Скоропадського та прихід червоних в Україну. Головні герої – офіцер-розвідник Запорізького корпусу та молода підприємниця з Харкова. Місце дії – Київ та Харків. До кінця року сподіваюся закінчити.
 
Отже, прикро, але часу стає усе менше.
 
По-друге, я хочу ще раз підбадьорити тих хто вірить у свій успіх. Хлопці й дівчата, для здобуття успіху інколи треба просто трошки віри у себе. Вірте дужче у свою здатність і посилайте під три чорти усіх тих, хто нудить вам що для успіху потрібні гроші, зв’язки, волохата лапа… Людина може практично все чого справді щиро бажає і для чого ладна віддати свої сили. Не дарма кажуть: «будь-який успіх це 5% таланту і 95% - брутальної виснажливої пахоти».
 
Тим хто зараз з лютими очима погляді кинеться писати щось на кшталт «не бреши співунчику, насправді все було так…» нічого бажати не буду. Світогляд неудачника (себто особи що не має вдачі через вузькість світогляду) нагадує старе совкове бомбосховище – таке саме міцне, незламне, занедбане та смердюче. Скрізь там сперте повітря та павутиння на стінах. І на жаль – не зламати його навіть ядерною бомбою. Неудачникам чогось бажати – справа марна. У їхніх невдачах завжди винен ХТОСЬ. У їхньому житті просвіту – НЕМА. Їх можна щиро пожаліти. Ми з вами колись то своє життя поліпшимо, а їм із собою доведеться жити до смерті. Хіба не жах?
 
По-третє.  У зв’язку з тим що невідомо як часто писатиму надалі, хочу подякувати всім хто мене читав. Тим кому подобалося – низький уклін. Тим хто нещадно критикував – щиро тисну руку. Ваша критика надихнула на багато нових тем.
 
Ну а по-четверте, я ще раз хочу висловити подяку сайту «Дурдом». За те що дав можливість писати, спілкуватися з читачем та зростати над собою.
 
Щиро дяку тобі, Шрайку! Щиро дякую «Дурдоме»! За все. За те – що ти існуєш.
 
"Дмитро Калинчук" - Дмитро Вовнянко.