Хто зрадив гетьмана Мазепу?

Перехід гетьмана Івана Мазепи на бік шведів 4 листопада 1708 року створює більше питань ніж відповідей на них. Мазепа ніколи не знаходився в опозиції до Росії. Що ж підштовхнуло гетьмана на такий крок? І чому угода Мазепи зі шведами не була підтримана всім українським суспільством?
 
Причина – у планах царя Петра стосовно України та в протиріччях в середині української еліти.
 
Милість царська.
До осені 1708 року стосунки гетьмана Мазепи з царем Петром аж ніяк не можна було назвати ворожими. Саме Мазепа подарував цареві шати в яких Петра вінчали на царювання. Він же надсилав цареві-західнику книжки зі своєї бібліотеки. Івану Мазепі належала перша перемога в Азовських походах – взяття турецької фортеці Кизі-Кермен. Атака присланих Мазепою козаків-запорожців на редути Азова змусила турок до здачі фортеці. За ці дії Іван Мазепа був нагороджений орденом «Андрія Первозванного» № 2. Він перший отримав цей орден за бойові заслуги, випередивши не тільки Шереметєва з Меншиковим але й самого Петра.
 
У ті часи Петро і Мазепа були фактично союзниками. Але все змінилося у березні 1707 року після наради у Жовкві. Повернувшись від царя сивий гетьман роздратовано вигукнув: «Якби я так вірно служив Богові, як служив цареві я дістав би найвижчу нагороду. Та тут хоч би я був янголом, не дістану подяки за свою милість!»
 
Оцінюючи постать гетьмана Івана треба не забувати важливий факт – гетьман Мазепа перший після Хмельницького зміг об’єднати під однією булавою терени усієї України. У 1704 році він скористався проханням поляків до Петра вислати війська для придушення на польській частині України повстання Семена Палія. Козацьке військо зайшло на Правобережжя… і залишилося на ньому. Наступного року Мазепі був даний карт-бланш на покарання магнатів опозиційних до союзного Петру польського короля Фрідріха Августа. Скориставшись нагодою 30-тисячний козацький корпус Андрія Войнаровського зайняв Волинь, та частину Галичини.
 
Але наприкінці Північної війни всі звільнені козаками землі були знову повернуті полякам, згідно угоди між царем Петром та королем Августом. У січні 1708 року Петро віддав гетьману прямий наказ вивести свої полки з Правобережжя. Гетьман зволікав з виконанням, але цар наполягав: «писать ныне к гетману Мазепе… то б оной Белоцерковской уезд... Поляком... отдал для их удоволства».
 
Гетьмана Мазепу звинувачують у зраді Петра. Хоча насправді варто звинуватити самого Петра у зраді половини України на чолі із гетьманом який зібрав до купи землі свого народу.

Але у Жовкві обговорювалися й інші справи.  Російський історик Тетяна Таірова-Яковлева стверджує що в березні 1707 року у Малоросійський та Посольський прикази були віддані укази про передачу з Малоросійського приказу «міста Києва та інших малоросійських міст». Фактично – міста виводилися з під влади гетьмана. Рішення відкладалося до «приїзду у Жовкву гетьмана і кавалера Івана Степановича Мазепи». Загроза нависла і над козацькою верствою. Петро мав намір перетворити козацькі полки на звичайні драгунські, бо козаки що звикли до війн з легкими жвавими татарами та турками не могли битися на рівних проти шведської лінійної піхоти. Сивий гетьман чудово розумів що таке перетворення призведе до ліквідації козацької верстви і повного підкорення України Росією.
 
Певно саме через це гетьман не зрадів присудженню йому титулу князя Священної Римської імперії: «Хочуть мене потішити князівством Римської держави, а гетьманство забрати».
 
Саме після наради в Жовкві Іван Мазепа через княгиню Дольську пов’язався зі швецьким королем Карлом ХІІ. Перехід гетьмана Мазепи до шведів відклав плани Петра на довгі 60 років.
 
Подяка анафемою.
Справжнім шоком для гетьмана була реакція на його перехід до шведів з боку українського духовенства. Майже в повному складі українські владики підтримали царя Петра. Було від чого обуритися гетьманові.
 
Період гетьманства Мазепи супроводжувався будівництвом численних церков і монастирів. Сам гетьман профінансував будівництво 26 соборів та дзвіниць. Коштом гетьмана були реставровані Троїцька надбрамна церква у Києво-Печерській лаврі, Софійський та Михайлівський собори. Архітектурний стиль що сформувався під час цих будівництв і зараз називають українським або мазепінським бароко.
 
Цей будівничій був виглядає ще значнішим, якщо зважити що за період гетьманства Івана Самойловича було почато і не завершено будівництво лише двох храмів, а за період Руїни церкви не будували взагалі. Будівництво церков потягло за собою розвиток майстерності українських будівельників, золотарів та ювелірів. Чимало предметів церковного начиння роботи українських майстрів нині зберігається в Оружейній палаті московського Кремля. Будівництво храмів супроводжувалося розвитком освіти. Саме за Мазепи київський колегіум став знаменитою Києво-Могилянською академією.
 
Весь цей золотий дощ впав на православне духовенство України на фоні шаленого грабунку церков що відбувався в середині Росії. Петро І вів виснажливу війну і тому витискав кошти звідусіль де тільки міг. Він обклав ченців шаленими податками і познімав дзвони зі дзвіниць – був потрібен метал на гармати. Власне і гетьманство скасовувати цар Петро заходився з тою самою метою – витрусити гроші з українських міст і козацької старшини.
 
Маючи такий приклад для порівняння, Мазепа напевно і думки не припускав що осипані милостями українські священиками в цій ситуації підтримають Петра. Гетьман недооцінив іншу жагу яка на той час опанувала українське духовенство – жагу влади. Союз з Петром обіцяв українським священикам духовну владу над територією набагато більшою за Україну – над Росією.
 
Українські священики стали опановувати духовну сферу Московії  зразу ж після угоди гетьмана Хмельницького з царем Олексієм. На «засилля хохлів» ремствував в своїх проповідях протопіп Авакум. Київські ченці Семен Полоцький та Андрій Сатановський почали масово друкувати у Москві Біблію і це призвело до Великого розколу. Цар Петро І гнобив репресіями священиків московських, проте явно симпатизував ченцям українським – цар потребував для своїх реформ освіченого духовенства. Місцеблюстителем патріаршого престолу у Москві в той час був галичанин Стефан Яворський. Українцями були й інші відомі церковні діячі часів Петра: Дмитро Туптало та Феофан Прокопович. А анафему на гетьмана Мазепу наклав особисто митрополит Київський і Галицький Йоасаф Кроковський.
 
Підтримка Петра українським духовенством була для Мазепи жахливим ударом. Церковна анафема гетьманові за союз з іновірцями-лютеранами (шведами) відвернула від нього значну частину українського суспільства. Маючи вибір, українське духовенство обрало стати ватажками ідеологічної машини майбутньої імперії - Православ’я. А в жертву для цього було принесено їхню батьківщину – Україну.
 
Підступ старшини.
В часи гетьмана Мазепи серед козаків гуляла приказка: «від Богдана до Івана не було гетьмана». Важливим досягненням Мазепи було одужання Україні від громадянської війни – тої самої жахливої Руїни. Проте старшина не раз намагалася скинути ненависного гетьмана, аби вручити булаву собі-коханим.
 
Генеральний писар Василь Кочубей був ініціатором повалення гетьмана Самойловича. Що б не казав російський агітпроп, донос на Самойловича був підписаний писарем Кочубеєм, а не осавулом Мазепою. У 1691 році вже проти гетьмана Мазепи спалахнуло повстання Петрика - кочубеївого свояка. Запорізький кошовий Іван Гусак тоді попереджав: «Скажи від мене пану гетьману… як де не відсіче голів трьом тамошнім: першому – Полуботку, другому – Михайлу, третьому – що завжди при ньому живе… тоді ніколи йому не буде спокою у гетьманстві та і добра не буде в Україні». Михайло – це молодий Самойлович. А «той що завжди при ньому живе» – Кочубей. Ці факти указують що донос Кочубея на Мазепу у 1708 році мав під собою аж ніяк не родинні причини. Гетьману й справді було за що відправити на шибеницю свого писаря.
 
Не менш цікава інша особа згадана кошовим Гусаком – Полуботок. У 1692 році за звинуваченням у заколоті проти гетьмана було засуджено Переяславського наказного полковника Леонтія Полуботка та його сина Павла. Леонтій Полуботок за три роки помер, а його син Павло зумів повернути собі милість гетьмана і в 1705 році був обраний Чернігівським полковником. Можна тільки дивуватися лібералізму Мазепи. Крім померлого батька Павло Полуботок мав ще один мотив для ненависті до гетьмана – він був одружений з небогою гетьмана Самойловича, родичі якого теж інтригували проти Мазепи.
 
Нагода випала у листопаді 1708 року, коли гетьман Мазепа з частиною війська перейшов на бік шведів. Для царя Петра це був шалений удар. Через непопулярні реформи, страшне зубожіння народу та довгу невдалу війну власні піддані Петра ненавиділи. Лише за кілька місяців до переходу Мазепи було придушене повстання Булавіна. Проти царя постійно інтригували бояри. Його ненавиділи ще численні московські розкольники. Були ще живі розпущені після бунту стрільці. Петро на дарма оточив себе офіцерами-іноземцями – своїм підданим він просто не міг довіряти. Ціною жорстоких репресій Петро зміг встановити у країні відносний спокій. Але вість про перехід до шведів гетьмана Мазепи – найвірнішого царського васала та соратника, могла зчинити бунт у тилу воюючої армії. Петрові треба було негайно створити видимість «придушення бунту зрадника Мазепи». Саме для цього було терміново організовано накладання на Мазепу анафеми та було дано наказ взяти Батурин. Те що Батурин був майже зразу зданий шведам і що Мазепа зі шведами володіли Гетьманщиною до самої Полтавської битви (за винятком окремих міст, на кшталт Полтави) російський агітпроп воліє не згадувати й досі. Навіть взяття росіянами беззахисної Січі мало більше агітаційну ніж військову мету. Запорожці фактично не зазнали серйозних втрат, проте піар-ефект від штурму був разючий.
 
Петрові пощастило - його підтримало духовенство. Вічно потребуючий грошей цар пішов на скасування введених Мазепою податків. «Канцелярія амбасадорів» у Лебедині ретельно розшукувала та карала явних і тайних прибічників Мазепи. Але до всього цього треба було переконати всю Московію що на бік шведів перейшов тільки Мазепа з невеличкою купкою прибічників, а вся Україна лишається вірною цареві.
 
Тут і настав час полковника Полуботка. Підтримати свого гетьмана він відмовився сам і зумів вмовити зробити те ж саме ще трьох полковників. Стихійний це був вчинок чи йому передував старшинський заколот, тепер вже несуттєво. 6 грудня на раді у Глухові чотири полковники заходилися обирати нового гетьмана і обрали саме Полуботка. Але такий вибір не схвалив Петро і гетьманом став літній і нерішучий Іван Скоропадський.
 
Але й Полуботок не лишився скривдженим. Невдовзі він отримав величезні маєтки що належали раніше писарю Орлику та самому Мазепі. Окремим указом цар Петро об’явив про передачу маєтків Мазепи та його прибічників тим старшинам які пристануть на бік Петра. І зерна потрапили на родючі ґрунти. Листи писаря Орлика свідчать – до переходу Мазепи на шведський бік, старшина ледь не вмовляла гетьмана порвати з Москвою. Але варто було статися переходу, як та сама старшина масово побігла до Петра за маєтками та привілеями. Батурин впав через зраду полковника Носа. Січ була взята завдяки зраді полковника Галагана. На бік Петра перейшли полковники Апостол, Зеленський, Гамалія, Лизогуб, тощо. Козацька старшина зрадила свого гетьмана. Тож не дивно що пізніше вона смакувала тезу про «підступну зраду Мазепи» інколи навіть більше за росіян.
 
Петро мусив піти на нечувані поступки козацькій старшині і українському населенню. І це – на фоні голодної, обідраної,  закабаленої Московії. Західний дипломат, що відвідав Україну у 1711 році писав: «В козацькій країні всі благоденствують, всі живуть в розкошах… кожен козак ходить в церкву зі своїм молитовником… Будинки гарні, вулиці чисті. В Росії нічого подібного я не зустрічав».
 
Терпіти під боком сплюндрованої власної держави такий «рай на землі», царя Петра змушувало тільки одне – загроза нового козацького заколоту і згадки про гетьмана Івана Мазепу.
 
Дмитро Калинчук