Русько-половецька Україна?!


Русько-половецька Україна?! "Найбільшою з нісенітниць є та, буцім Україна була колись єдиним неподільним тілом з погляду національних інтересів і змагань…"
Павло Грабовський, 1901 р.
 
Спроба поглянути на українську минувшину і сьогодення з половецької вежі

 
Якщо подивитися на електоральну карту двох останніх президентських і парламентських виборів, то здається, що перед нами карта середини ХІ – першої половини ХІІІ століть, де електорат Партії регіонів – половецькі зимовища, а решта – руські князівства...

Усі національні вибори з 2004 по 2010 рік дають одну й ту саму межу
 

Пізніше, приблизно тут проходив кордон між Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою і Диким полем, між Гетьманщиною та територіями Запорізької Січі і Слобожанщини. Тут пролягла межа переважної підтримки народом Петлюри і Махна.
 
Нещодавно Михайло Нічога, посилаючись на Самюела Гантінгтона та Сигізмунда Герберштейна, переконливо обґрунтував наявність цивілізаційного розколу посеред України, означив межі двох різних цивілізацій.
 
Юрій Андрухович запропонував дати можливість Донбасу і Криму відокремитися від України, а Василь Шкляр – за хірургічне видалення цих регіонів, як онкологічно небезпечних для України.
 
І справді, у Львові футбольна збірна України в останні миті виграє матчі, у яких аж ніяк не заслуговувала на перемогу, а у Донецьку – гірше, ніж на виїзді. Напівпорожні трибуни і байдужа атмосфера були не останнім чинником провалу в зустрічі з Грецією, яка визначала учасника чемпіонату світу – 2010.
 
То може, час роЗлуки настав?
 
Двоїста історія
                                                                            
"Де Савур-могила, широка долина, сизий орел пролітає;
Славне військо, славне Запорізьке як мак процвітає"
Українська народна пісня

 
Відкривши підручник з історії України періоду Київської Русі (будь-якого автора), бачимо, що південна і східна частини України віддавна розглядаються як ворожі Русі регіони (річки Калка і Каяла – "далеч половецька"), з постійною небезпекою від "диких кочових орд".
 
І коли слов'янські племінні союзи традиційно - "свої", то половці позиціонуються
"чужими".
 
Без тіні сумніву, на відміну від династичної історії князів Рюриковичів, історія народів українських степів подається, як однозначно ворожа.
 
Україна сахається свого половецького коріння, як Росія – фінно-угорського чи татаро-монгольського.
 
З іншого боку, козак Мамай, який сидить зі схрещеними ногами, зодягнений по-східному, на голові - "оселедець", який носили половці, став сакральним образом української нації.

Мамай - ім'я половецьке
 
У народних піснях оспівується Савур-могила, а половецька легенда про євшан-зілля стала нашою національною.
 
Не витримує критики офіційна точка зору, буцімто, козаки – це переважно втікачі-невдахи, холопи-кріпаки, які не зуміли зреалізувати себе в умовах тогочасної Речі Посполитої і переховувалися на Запорожжі.
 
Зовнішнім виглядом, традиціями та звичаями вони суттєво відмінні від посполитого населення Півночі і Заходу України.
 
А всі оті "чисто українські", "запорозькі" прізвища (Боняк, Бонюк, Бунчук, Котян, Кобяк, Кончак, Мамай, Сакун, Сакій, Чапай), котрим і ліку немає, - половецького походження.
 
"Недарма козаки у своїх посланнях Катерині II наголошували, що живуть на цих землях тисячу літ. Себто, ще десь від VII – VIII віку – пише Юрій Винничук – У “Слові о полку Ігоревім” згадано малиновий прапор і улюблену половецьку оборону – табір з возів… Половці, як і козаки, нездалі фехтувальники, але неперевершені стрільці".
 
Вплив половців вів до "покозачення", формування у свідомості прикордонних жителів Русі духу вольності, одчайдушності, індивідуальної розкутості (на "запорозький взірець") і водночас певної анархії, відсутності чіткої субординації.
 
***
Таке ставлення зберігається досі.
 
Між Північчю і Заходом, з одного боку, та Півднем і Сходом – з іншого, створено невидиму стіну. А з нашого минулого виокремлено лише частину - "стоїмо на одній нозі".
 
І виходить, що чим більше цураємося своєї "степової" історії, прагнучи до Європи, тим глибше "втопаємо в азійському болоті".

 
А чи не варто вилізти із княжої гридниці і поглянути на нашу минувшину і з половецької вежі також?
 
Шарукань – Харків
 
У 1072-1073 роки половці рушили у причорноморські степи, підлеглі печенігам, згодом відомі як Половецький степ, Дике поле. У районі сучасного Чугуєва вони заснували свою столицю - Шарукань (або Харукань).
Символічно, що цей половецький топонім трансформувався у назву "східної столиці" України – Харків. Адже це місто у новітній українській історії нерозривно пов'язане із "східним вектором" політики.
 
Донецьке об'єднання кипчаків
 
"Краще на своїй землі кістьми лягти, ніж на чужині славним бути..."
Хан Атрак
 
"В одну мить половець близько і от його вже не має! Зробив наїзд і стрімголов, з повними руками хапається за повід, підганяє коня ногами і нагайкою і вихором мчить далі, ніби бажаючи випередити швидкого птаха. Його ще не встигли побачити, а він уже зник з очей!"
Євстафій Солунський, візантійський філолог ХІІ ст.

 
На чолі Донецького об'єднання стояв рід відомого хана Шарукана. До цього роду належали також хани Сирчан, Атрак і Кончак, який у другій половині ХІІ століття об'єднав значну частину половців у єдину державу.
 
Самі половці називали себе кипчаками або куманами, тому Половецький степ ще називали Кипчацьким. Чітких кордонів Половецька земля не мала.
 
Жили половці у повстяних юртах. Встановлювали їх на землі та возах. Вони завжди поверталися до рідних степів, навіть припиняли військові дії, коли приходила пора літніх кочувань.
 
Згодом на зимовищах стали зводити дерев'яні будинки. Вирощували просо, ячмінь, пшеницю, цибулю, часник, дині, кавуни. Їжу готували у казанах, один такий, бронзовий, віднайшли на дні Дніпра поблизу острова Хортиця.

Низка тогочасних кам'яних статуй, виявлених у середній течії Сіверського Дінця, передає європеоїдні риси половецьких ханів і знаті. Обличчя в них овальні, ніс з горбинкою. Вояки половецькі носили вуса підковою і вистригали оселедці.
 
Китайські хроніки описують кипчаків як світлочубих та блакитнооких.
 
За твердженням Лева Гумільова, половці-європеоїди (походять від європеоїдного народу динлінів, більшість яких "розчинилася" серед народів Південно-Східної Європи).
 
"Половецька загроза"
 
Відомо, що одним з основних критеріїв успішності руських князів вважаються переможні  походи "на половців". Саме за це проспівані оди Володимиру Мономаху, Роману Мстиславичу. Ба, навіть Ігорю Святославичу… Водночас половецькі набіги розцінюються, як віроломні.
 
Літописи ж свідчать: половці полюбляли ініціювати угоди про "вічний мир" із київськими князями. Лише в 1093-1184 роках таких угод зафіксовано 13.
Половці посилали послів до кожного нового київського князя, прохаючи підтвердити взаємний мир. Ініціатива завжди йшла від половців.
 
Самостійних половецьких походів на Русь, без прохання руських родичів, літописи знають 26. Із них 10 так чи інакше спровоковані - то помста за підступно вбитих князів, відповідь на руські набіги, яких за 1103 – 1193 роки набирається два десятки, іноді навіть тричі на рік, як 1187 року.
 
Іноді половці на Нижньому Дунаї допомагали болгарам протистояти Візантії, а руські дружини тим часом нападали на їхні беззахисні оселі.
 
Половці не потребували ні руських, ні візантійських, ні будь-яких інших міст. Як союзники того чи іншого київського князя вони не раз вступали в Київ, часом із  
переважаючим військом. Та куди б не ходили походами - з Кавказу, з Балкан, з інших далеких країв - половці незмінно поверталися в причорноморські степи, Дике поле.
 
Не Калкою єдиною...
 
31 травня 1223 року відбулася найбільш резонансна акція об'єднаного русько-половецького війська – битва з монголо-татарами на річці Калка. Її наслідки виявилися фатальними для союзників.
 
Утім досі маловідомими залишаються інші факти співпраці русичів і половців.
 
Половці брали участь у походах на Угорщину, Польщу, Волзьку Булгарію. Тільки в 1078-1196 роках - 26 разів. Їх кликали Олег і Роман Святославичі, Давид Ігоревич, Всеволод Ольгович, Ізяслав Данилович, Святослав Ольгович, Юрій Володимирович, Святослав Всеволодович, Гліб Юрійович, Ярослав Всеволодович, Рюрик Ростиславович.
 
На думку Наталії Полонської-Василенко, кияни не любили Святославичів та Ольговичів, чернігівських князів, за постійні союзи з половцями.
 
Окрім Давида Ігоревича, що найняв половецького князя Боняка і його загін, всі інші князі були родичами половців - синами, онуками, чоловіками половчанок. Літописці відзначають, що іноді саме степові родичі переконували київських князів припинити чвари і встановити мир на Русі.
 
Русько-половецькі шлюби
 
Руська політична еліта уклала з половцями чимало шлюбів. "Ніхто інший не удостоївся породичання з Рюриковичами - ні торки, ні берендеї, ні чорні клобуки, ні мусульманизовані (волзькі) булгари - тільки половці", - вважає сходознавець-перекладач Степан Наливайко.
 
Зазвичай руські князі брали дружин або в етнічних родичів, або в аристократичних родинах християнських держав. 1068 року половецький князь Шарукан розбив об'єднані сили князів Ізяслава, Всеволода й Святослава, та невдовзі сам потрапив під Черніговом у полон до Святослава.
 
Мирну угоду між ними скріпив перший русько-половецький шлюб – Святослав одружив сина Олега, родоначальника Олеговичів, з дочкою Шарукана, сестрою Атрака, того самого, дочка якого була за грузинським царем Давидом.
 
У 1107 році Володимир Мономах одружився з дочкою половецького хана Аепи.
 
Дружин-половчанок мали Олег Святославович, Ізяслав Давидович, Всеволод Ольгович, Юрій Володимирович (Довгорукий). У Всеволода й Святослава Ольговичів мати була половчанка, в Ігоря і Всеволода Святославичів половчанками були і мати, і бабуся.
 
Отож виявляється, що оспівані "Словом" новгород-сіверський князь Ігор і його брат буй-тур Всеволод - на три чверті половчани.
На початок XIII століття в усіх князів "чернігівського дому" в жилах текла половецька кров.

 
За половецьких князів виходили заміж і руські князівни. Показова доля вдови чернігівського князя Володимира Давидовича, ім'я якої літопис не називає. 1151 року, коли в битві поліг її чоловік, жінка з сином подалася в Степ і вийшла за половецького хана. І той не тільки зростив пасинка, а й домігся для нього належної частки з батьківського спадку, посадовив на престол.
 
Вчені по-різному коментують ці шлюби. Одні пояснюють їх безвихіддю руських князів, що нібито мусили одружуватися з половчанками, аби зменшити половецьку загрозу.
 
Інші кажуть про естетичні смаки слов'ян, яким нібито імпонувала врода половецьких дівчат. Одне відомо: русько-половецькі шлюби зміцнювали мирні відносини Русі й Степу.
 
Чому плаче дочка Ярослава Осьмомисла?
 
Вчитуючись у поетичні рядки "Слова о полку Ігоревім", варто замислитись: у чому  
героїзм цієї поеми? Князь новгород-сіверський Ігор Святославич, правнук половецького хана Оссолука, по-матері – онук хана Аепи, пішов у похід на свого майбутнього свата хана Кончака.
 
Ігор необачно завів цвіт руської військової еліти у "половецьку далеч", не вів розвідку, не вживав елементарних охоронних заходів. Більше того, судячи з тексту, тікає з поля бою, бачачи, як гинуть його полки, і потрапляє до полону. Та радше "до свахи на вареники".
 
Допоки Євпраксія Ярославна тужить у Путивлі, Ігор у хана Кочака бенкетує, їздить на полювання, розважається з наложницями, а далі "тікає з полону". "Втеча" завершилася шлюбом Ігоревого сина Володимира, майбутнього князя Галицького, з дочкою Кончака Свободою, небогою грузинської цариці, дружини Давида Будівничого, названою в "Слові" красною дівою. Молодята повернулися на Русь зі Степу у 1188 році вже з первістком.
 
У 1206 році, невдовзі після смерті Романа Мстиславича, галицькі бояри запросили Володимира Ігоровича з братами княжити в галицько-волинських землях. Спроби зміцнити свою владу шляхом репресій скінчилися для синів Ігоря Святославовича трагічно.
 
У вересні 1211 року брати Ігоревичі, внуки Ярослава Осьмомисла,  були схоплені й прилюдно повішені в Галичі тими ж боярами.
 
"Факт в історії давньої Руси нечуваний!.. бояре перед тим ще й "били" сих князів" - пише Михайло Грушевський.  
 
Галицько-Волинський літопис сповіщає про страту братів Романа, Святослава і Ростислава. Не ясно, чи й Володимир Ігорович зазнав такої долі – йдеться лише про його втечу з Галича у вересні 1211 року.
 
Відлуння
 
Можливо, українським ученим годилося б уважніше дослідити історію половців-куманів, що "відійшли у небуття" у XIII столітті... Утім відлуння народу відчувається і сьогодні.
 
Як тут не згадати другого президента України Леоніда Кучму, вихідця з Новгород-Сіверщини, краю, який поєднав кров двох етносів - русичів і половців.
  

Існує версія, що русичі називали кипчаків половцями за рудувато-русявий (половий) колір волосся
 
У зовнішніх рисах (світлочубі та блакитноокі), прізвищі (порівняймо з відомою історичною постаттю хана Кучума) Леоніда Даниловича, який до касетного скандалу Мороза-Мельниченка впевнено балансував між Заходом і Сходом, і навіть написав "майже націоналістичну" книжку "Україна - не Росія", утверджуючи українську державність, вгадується половецьке коріння.
 
Виглядає, що нащадком славних синів степу є і найбагатша на сьогодні людина України Рінат Ахметов, адже, як кримські , так і приазовські татари вважають своїми предками саме половців-кипчаків.
 
Пропозиція
 
"Україна справді зараз у складній ситуації, але не в безнадійній. Ми пропадемо, коли не будемо нічого робити. І добре, що пропадемо, якщо не будемо нічого робити"
Блаженніший Любомир (Гузар)

 
А що, коли б визнати "офіційно", що половці є такими ж пращурами українців, як і русичі, а у навчальних закладах вивчати  історичні постаті як князів Рюриковичів, Ґедиміновичів, так і половецьких ханів?
 
Навпроти сторінок про князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Романа Мстиславича, Данила Галицького вміщувати  оповіді про ханів Яруна, Шарукана, Атрака, Котяна Сутоєвича, Тугоркана, Кончака, Юрія Кончаковича.
 
Православні ж болгари не цураються свого хана Аспаруха. Його ім'я зустрічається в Болгарії майже на кожному кроці: у назвах вулиць і площ, йому поставлені пам'ятники по всій країні, на його честь названо найбільший міст і навіть ціле місто.
 
Може, ще й неупереджено вивчимо історію походження запорізького козацтва...
 
Відомо, що минуле дорівнює майбутньому, тому, лише інтегрувавши нашу минувшину, європейський Захід і Північ із степовим Сходом та Півднем, можемо сподіватися на розквіт нашої держави у прийдешності.


Роман РЕВЧУК (06.04.2011) durdom.in.ua