Як не крути, а Крути – не круто? Спроба критики критичної критики Крут.

Прочанин, піди провісти громадянам у Лакедемоні
про те, що за їхнім велінням тут ми кістьми полягли.
(Сімонід Кеоський)
 
Історія  – це правда, що перетворюється на брехню.
Міф – це брехня, що стає правдою.
(Жан Кокто)
 
Незугарна спадщина правління Віктора Ющенка остаточно перетворюється на порох, тепер уже в аспекті того, що можна було б назвати гуманітарною складовою його політики.
 
У Степана Бандери відібрано звання Героя України, надане йому Ющенком 20 січня минулого року, а під ялинку цього року п’ятикласникам підклали «оновлену й виправлену» версію підручника з історії України, з якої – і здебільшого без відома автора – вилучено згадки про «помаранчеву революцію», вибори 2004 і 2010 років, перетлумачено роль ОУН–УПА в другій світовій війні і штучно організований голодомор, портрет командира УПА Романа Шухевича змінено на парсуну Сидора Ковпака, а також прибрано сюжет про битву під Крутами часів українських змагань за незалежність 1918 року.
 
Це настільки обурило більш-менш освічених людей, що львівська громада вирішила видати окремий, альтернативний підручник з історії України, але вже для старших класів, а велика група студентів виступила з волонтерською ініціативою «провістити громадянам у Лакедемоні» про подвиги, замовчувані відтепер офіційними підручниками й освітянськими програмами, тобто виступати перед учнями шкіл з розповідями про «подвиг трьохсот українських спартанців».
 
Саме так і не інакше, до того ж апелюючи не до текстів про Фермопіли, а до фільму – і, звичайно ж, не до псевдоісторичної, але добротної драми 1962 року з Ричардом Еґаном у ролі царя Леоніда, а до недешевої (в бюджетному обрахунку) екранізації дешевого (за естетичними критеріями) коміксу з Джерардом Батлером у статусі фронтмена «спартанців». Мовляв, про фільм 2007 року всі так чи інакше знають, а книжок діти все одно не читають. За невисловленою логікою цієї акції, епізод із обороною станції Крути необхідно прирівняти до американського коміксу, аби хоч якимось чином нівелювати шкідливий вплив Дмитра нашого Володимировича, понімаєтє лі, Табачника на свідомість українських школярів. Начебто хочуть сказати: Крути – це круто. Чи то кльово…
 
Між тим для початку варто було б звернутися, наприклад, до Віктора Федоровича Януковича з простим питанням: чому чинний міністр освіти, науки, молоді і спорту уподібнюється Вінстонові з роману «1984» Джорджа Орвелла й підчищає сторінки історичних реляцій на тій підставі, що там згадані «нелюди» – а саме ті «нелюди», про яких ви від свого імені не далі як 29 січня цього року видали такі слова Ганни Герман: «Сьогодні ми вшановуємо подвиг українських юнаків, які загинули, захищаючи свою державу. Відвага та самопожертва кількох сотень військових курсантів, студентів, гімназистів стали справжнім прикладом для наступних поколінь борців за незалежність… Пом’яньмо ж сьогодні по-християнськи звитягу та безстрашність усіх тих, хто впродовж століть віддавав своє життя за незалежність України, за наше з вами майбутнє»? Невже Дмитро наш Володимирович жадає позбавити підростаюче покоління українців справжнього прикладу борців за незалежність? Невже в ньому не лишилося нічого християнського, аби бодай пом’янути загиблих – загиблих задурно й безвинно (це, здається, єдиний факт, що його ніхто не ставить під сумнів)? Невже він так перегрівся на роботі (ну, звісно – освіта, наука, молодь, спорт…) і тому дає підстави дещо перефразувати слова розбудженого декабристами Олександра Івановича Герцена: «український уряд як провидіння навиворіт: влаштовує на краще не майбутнє, а минуле»? Тоді виникає ще одне питання: на краще для кого?
 
Прихильники концепції «трьохсот українських спартанців» теж, мабуть, вважають, що роблять на краще, причому однозначно на краще для «майбутніх поколінь борців за незалежність». І тим самим наражаються на ризик досить небезпідставних обвинувачень або у невігластві (і в такому разі знову з’являються російські паралелі, тепер уже за Михайлом Жванецьким – боротьба невігластва з несправедливістю), або в лицемірстві (і в такому разі на що це взагалі схоже?).
Якщо вже спиратися на «спартанський прецедент», то слід пам’ятати не лише про сакраментальне число 300 й слово «Фермопіли», а й про те, наскільки ці число і слово та пов’язані з ними події далекі від того, що більш-менш відомо 2500 років по тому, а саме:
 
що в обороні Фермопільського проходу брали участь не лише 300 спартанців, але й біля двох тисяч ілотів (зазвичай до кожного спартанського воїна «прикріплювали» сімох рабів-ілотів у статусі зброєносців і «допоміжного персоналу», при тому їхній внесок у битву ніяк не враховувався), п’ять з половиною тисяч важко озброєних гоплітів з десяти грецьких міст і невизначена кількість легкоозброєних вояків;
 
що самих спартанців було триста лише тому, що рада старійшин відмовилася надіслати велике військо з огляду на так звані карнейські свята на честь Аполлона, а головне – на Олімпійські ігри, під час яких воювати взагалі було заборонено і вважалося великим гріхом;
 
що і без Олімпійських ігор та карнейських свят спартанські геронти не дуже охоче йшли на допомогу своїм сусідам, оскільки вважали, що Ксерксова навала їх взагалі-то не стосується;
 
що загинули в цій битві майже всі з тих, хто вийшов назустріч персидському війську, тільки в різний час і в різних місцях;
 
що в останній смертній сцені, коли рештки війська просто закидали списами, стрілами й камінням, полягли не лише залишки спартанців, але й ще 700 феспійців і 400 фіванців;
 
що великого стратегічного значення захист Фермопіл насправді не мав і не завадив Ксерксу за місяць захопити й сплюндрувати Афіни настільки, що потім довелося заново відбудовувати Акрополь і, до речі, звести Парфенон;
 
що Леонід свідомо йшов на смерть, бо вірив у пророцтво Дельфійської піфії, згідно з яким греки виграють війну з персами, якщо один із царів Спарти загине;
 
що це не єдиний випадок в історії, коли спартанці несли великі й трагічні втрати: так, років через тридцять після Фермопільської битви відбірний загін з 300 спартанців був повністю винищений під час третьої мессенської війни, до того ж винищений тими самими рабами-ілотами, що означало величезну ганьбу, а не тільки скорботу, а ще років за двадцять п’ять, у розпал Пелопоннеської війни, афіняни захопили острів Сфактерію з гарнізоном у чотириста спартанських вояків, із яких триста (знову-таки! ну, якщо точніше, 292) безславно здалися в полон (уперше в історії Спарти); але легендою судилося стати лише трьом сотням Леоніда, і цілком зрозуміло чому – тому що решта випадків не містила в собі матеріалів для міфотворення, для творення історії про те, як купка греків пожертвувала своїми життями задля майбутнього демократії, а значить – задля всього нинішнього світу з його «демократичними цінностями».
 
І з тих часів майже ніхто не відкидає цей давній міф, незважаючи на те, що вищезазначені обставини не є таїною за сімома печатями. Не відкидає, оскільки «300 спартанців» – це не більше ніж символ смертного подвигу, за яким треба вміти читати історію – принаймні наскільки вона є нам нині доступною.
 
Цей маленький екскурс необхідно було зробити, аби побачити, що насправді автори ідеї про 300 «українських спартанців» поцілили в самісіньку десятку, адже історичні обставини навдивовижу схожі, і саме ось у чому:
 
під Крутами на боці УНР брали участь у битві не 300 студентів, а від п’ятисот до семисот за різними даними; першу цифру наводить, до прикладу, британська «Енциклопедія України» 1989 року, а другу, більш вірогідну – безпосередні учасники подій або принаймні близькі до них сучасники, як підполковник Армії УНР Микола Битинський або сотник тієї самої армії Аверкій Гончаренко, котрий свідчить про чотири сотні Першої Юнацької військової школи ім. Богдана Хмельницького по 150 юнкерів у кожній і про окрему студентську сотню, яка долучилася до основного невеличкого корпусу за чотири дні до самої битви;
 
армія Михайла Муравйова нараховувала від чотирьох до шести тисяч робітників і селян із дуже слабкою організаційною й військовою підготовкою, але в будь-якому разі десятикратна перевага в чисельності прирікала оборонців на смерть;
 
на смерть прирекли студентів і юнкерів не лише більшовики, але й їхні «батьки-командири»: за словами Дмитра Дорошенка, дещо перебільшеними через його нелюбов до ліваків і соціалістів, через відсутність будь-якої організації військове начальство зібрало нашвидкуруч загін із гімназистів і студентів (до речі, добровольців) і кинули їх «буквально на забій», у той час як офіцери спочатку влаштували пиятику у вагонах, а потім у тих самих вагонах втекли, залишивши шлях на Київ абсолютно незахищеним;
тодішнє керівництво УНР, як і спартанські геронти, не надто переймалося питаннями військової безпеки, начебто це стосувалося не їхньої держави, й фактично діяло за невтіленим у самій Росії принципом Троцького «ні війни, ні миру, а армію розпустити» – і справді дозволило військовому потенціалу України скоротитися з 300 тисяч до заледве п’ятнадцяти, а потім з гіркотою констатували, що більшовики переграли їх у пропаганді й переманили весь людський ресурс у лави Червоної Армії;
 
стратегічного значення битва під Крутами не мала, оскільки спротив не міг серйозно затримати більшовицьке угруповання Муравйова – все ж таки проти нього виступили не спартанці за рівнем військової підготовки, а Київ у будь-якому разі був би взятий, так само як і Афіни військом Ксеркса;
 
загинуло, за свідченням учасників, котрим до того ж довелося з цього приводу писати реляції власному начальству, біля трьох сотень людей: 10 старшин, 250 юнкерів і близько 30 студентів – начебто не розстріляних, а заколотих штиками після потрапляння в полон через власну топографічну помилку;
 
вшановано було по-справжньому, з пишномовними надгробними промовами (у тому числі й Михайла Грушевського), не 250 загиблих на бойовищі юнаків, яких є всі підстави вважати героями, а 30 замордованих після битви полонених студентів, котрим і присвячений славнозвісний вірш Тичини «Пам’яті тридцяти», причому саме на нього й посилаються «критики» Крут, обмежуючи кількість жертв і принижуючи значення події;
 
юнаки напевне усвідомлювали «високу безглуздість», приречену жертовність свого вчинку й, можливо, маючи непогану освіту, пригадували слова Леоніда у відповідь на пропозицію взяти з собою бодай тисячу вояків: «Для перемоги й тисячі замало, а щоб загинути – доволі буде і трьох сотень»;
 
були значно масштабніші битви із значно чисельнішими втратами, але такої чистої жертви в ім’я патріотичної ідеї навряд чи можна знайти; потенціал же для міфотворення вимірюється не кількістю персонажів, а кількістю героїв.
 
У чому ж різниця між цими двома дуже схожими історіями? Єдино в тому, що міф про спартанців був сприйнятий одразу й беззастережно і ніколи потім не обсмоктувався пізнішими коментаторами (а якщо й обсмоктувався, то задля підсилення, як це зробив Діодор Сицілійський), попри відверту ворожнечу, а згодом і війну між Спартою та Афінами, які начебто мали підстави скинути чужих героїв з п’єдесталу. Греки взагалі якось оперативніше реагували на шанси, що давала їм історія: не встигли стратити Сократа, як одразу ж схаменулися й почали картати себе за це.
 
У нашому ж випадку виявляється, що ніяк не можна обійтися без хитань між крайнощами – від якихось панегіричних оповідок у стилі Мюнхгаузена до цинічного топтання по могилах.
 
Будь-якому народу потрібні міфи. Без них не кристалізується народна самосвідомість. А міфів не буває без героїв. Героями ж не народжуються й не стають, як прийнято думати. Героями гинуть, і вже тільки з цієї причини хлопці, що полягли під Крутами – герої. Більше того, цілком очевидно, що вони не просто рецитували класичний міф античних часів, а відтворили його – в міру своїх можливостей – у сучасній історії, заслуживши тим самим право бути міфологізованими самим. Тому сприймати їх потрібно насамперед як символ, за яким можна читати історію. І невже цей символ змерхне, якщо ми не будемо вдовбувати в голови учнів казку про трьохсот «українських спартанців», а натомість розкажемо історію шести сотень юнаків із романтично-модерністською свідомістю? І на додаток до аналогії з античними героями спробуємо провести паралель з іще одним образом – безвинних агнців, які самі понесли себе в жертву на знак спокути за гріхи дорослих дядьків, котрі гралися в політику тоді й продовжують гратися в неї зараз. І дати дітям зрозуміти, що не завжди погано бути обманутим – особливо якщо за тобою – правда. Нехай вона і правда міфу. От тільки міф цей не повинен бути целулоїдно-коміксоїдним.