День Скорботи.


День Скорботи. В житті нашої держави є дві знакові дати, які немов лакмусовий папірець показують справжнє відношення влади до свого народу. Це День Незалежності  і Роковини Голодомору. Як святкувався День Незалежності, ми бачили. Влада у своїй пісочниці, народ – у своїй. Відзначення Роковин Голодомору ще більш різко продемонструвало, що  між цією владою і народом – прірва. Якщо хтось ще досі цього не зрозумів, мав зрозуміти сьогодні. Такого відвертого дистанціонування від суспільства, мабуть не демонстрував ще жоден президент в світі. Хоча то ж президенти, а в нас «вождь» люмпен-олігархату.   Та все ж ми маємо бути йому вдячні, що він сам-один, тільки зі своєю свитою, рано вранці відвідав Меморіал, а не зіпсував своєю присутністю народні скорботні заходи. Завдяки цьому всі, хто хотів,  змогли вільно дістатися до меморіального комплексу, прийняти участь в панахиді  і запалити свічки пам’яті, а не зазирати через плече пердзидентської охорони.  Разом з ним своє справжнє обличчя показала і православна церква Московського патріархату.  Аби ніхто не сумнівався, що московські попи до Бога ближче за всіх.
 

 
Цього року жалобні заходи в пам’ять загиблих від Голодомору 1932-33 років було організовано не коштом держави і не руками держави. Натомість держава, руками новообраних місцевих керівників, в деяких регіонах України навіть намагалася перешкодити цьому. Наприклад  держадміністрація Херсонської області спробувала взагалі заборонити їх проведення.  Але суддям вистачило здорового глузду відхилити таке подання.
 
Роковини в Києві відзначалися за громадською ініціативою.  Люди зібралися біля метро «Арсенальна», звідки  під національними прапорами, з плакатами та наліпками на одязі «Голодомор-геноцид: пам'ятаємо» попрямували до парку Слави. Дивно, але по дорозі траплялися перехожі, які з подивом запитували, що то воно таке і навіщо треба. А одна рум’яна вгодована пані голосно обурювалась: «Задуривают молодежи голову всякой дурней!» І, нажаль, таких, що не мають нічого святого за душею, в Україні ще є і є.  
 

 
Аби спільно вшанувати пам’ять жертв Голодомору, до Меморіалу на Печерську прийшли не тільки кияни. Немало було людей з інших міст. І молоді таки дійсно було дуже багато. Відстояли панахиду. Послухали виступи двох колишніх президентів. Після хвилини мовчання розпочалася традиційна акція «Запали свічку». Замиготіли  червоні, мов кров, лампадки.
 


 

Повертались додому, несучи в руках палаючий вогник. Неначе чиясь жива душа зігрівала змерзлі долоні. Навмисне пішли до Майдану пішки, аби люди, що не долучилися до жалобних заходів, чи забули про них, побачивши  свічки згадали, який сьогодні день.
 

 
Підходячи до Майдану, помітили такі самі червоні вогники – мешканці наметового містечка теж відзначали роковини Голодомору. І це вперше поминальні лампадки засвітилися на головній площі нашої столиці.
Не було порожньо і на Михайлівській площі. Люди підходили, запалювали свічки, хрестилися, схиляли голови.

 
Особисто для мене участь в  цьогорічних заходах по відзначенню роковин Голодомору була дещо більшим, ніж поминальна акція.  І свічки, запалені у вікнах, символізували для мене те саме, що й помаранчеві стрічки в 2004: разом нас багато – нас не подолати.
Та, нажаль, дуже мало було свічок у вікнах. То чи дійсно ми разом?
Хочеться в це вірити.
 









 

 



Proofer (28.11.2010) durdom.in.ua