Про Голод, або Декілька рядків , навіяних маленькою подорожжю...

                                Про Голод, або Декілька рядків , навіяних маленькою подорожжю...

 

Наш колега на мої коменти, щодо статті про його подорож до Глухова  запропонував поділитися своїми спогадами про оповіді моїх родичів о Голодоморі 32-33 років в ІМХО. Я ніколи не писав, і не збирався цього робити, але ж спробую, бо навіть маю зобов’язання це зробити через ці відчуття після прочитаного есе…
 
Всі мої шкільні канікули проходили щасливо на Сумщині, біля Глухова, у селі, де я побачив цей
світ. Я до цього дня не знаю, що означає Полошки. Ще з самого малечка задумувався, та до відповіді так і не дійшов. Але ж було в цьому слові стільки світла та доброти, що я і досі думаю, що тільки в селі з такою назвою можуть жити такі світлі та добрі люди.
 
На жаль, у цьому селі не залишилось жодної рідної людини – хто поїхав у столиці, а хто і пішов туди, звідки не вертаються, та не розповідають вечорами довгі «багатосерійні» історії про минуле. Жалію, ох як жалію, що не кожного дня домагався у бабусі переказу наступної «серії».
 
На літо з'їжджалася до бабусі велика родина з усіх усюд – з Москви, Ленінграда, Києва, Путивля та Таллінна, де жили батькові сестри та мої двоюрідні брати та сестри.
 
Вечір для мене починався, коли ми з братами бігли на регіт наших тіток, які сидячи на призьбі розповідали про свої «секрети» . Прибігали ми - ось виходила із хати бабуся, та строго вимовляла своїм донькам «що люди подумають», а потім сама приєднувалась до цих байок своїми веселими оповідями, після яких регіт багатократно посилювався, та треба віддати бабці належне, вона сміялась тільки очима , ледь помітно колихаючись тілом. Потім хтось затягував «чемоданчика» і всі весело його підхоплювали, це був такий собі гімн радощів зустрічі всієї родини.
 
Окреме слово про мою бабусю, бо вона була центром притяжіння моєї родини. Зізнаюсь відверто, мої світогляди великою часткою сформовані бабусиним вихованням.
 
Бабуся, Литвинова Катерина Володимирівна родилася у Петербурзі, у великій родині дворянина-землевласника, який працював на судовій ниві. Про свого батька вона майже нічого не розповідала, більше про свою маму Машу та старших братів, з яких було три армійські офіцера, один,її найулюбленіший, флотський офіцер, який рідко бував удома, а як приїжджав, не спускав з рук Катюшу, згодовуючи їй  цукерки неймовірними кількостями. У бабусі, коли вона розказувала про нього, в очах стояли сльози, але з губ не сходила щаслива посмішка. Ще був брат, Льодя, той був у її оповідях студентом, який виривався із контексту їх буття, бо був бунтівником і революціонером. Він був молодшим із братів, тому більше всього довіряв Като свої бунтарські погляди у листах із Москви, де він вчився в університеті на філолога, хоч бабуся в цьому мало розумілася і більше любила його посилочки з паризьким монпасьє. У той час вона вчилася у Смольненському інституті, де було багато заборон, у тому числі і на цукерки в кімнатах, а ці монпасье були у зручній для схову коробочці… Володя один з братів, хто залишився в Радянський Росії, став знаним авторитетом серед московських філологів, і мав звання заслуженого вчителя СРСР. Про долю інших братів бабуся нічого не розповідала, а я так і не наважився бути допитливішим, бо, каюсь, таки був ідейним піонером…
 
Після революції бабуся вчителювала на Україні, де колись і вийшла заміж за щирого запорізького козака, мого діда, який був директором у Кролевецький середній школі, де вона викладала іноземну мову. Бабуся відверто зізнавалася, що він її завоював миттєво, силою та щирістю своєї душі. Хоч, як вона казала, з моїм «скверним  отношенієм к мужчинам, не похожим на моіх братьев била обрєчєна на стародєвство» . На російську вона переходила непомітно, роблячи таким чином емоційний наголос у своїх оповіданнях.
 
Бабусині розповіді про довоєнне життя можна видавати окремою книгою, ще одну книгу можна писати окремо про війну. Тільки можу сказати, що багато її слів було проникнуте біллю за пережите її дітьми, і ні слова про свої страждання.
 
Так ось про вечори у Полошках. Якось я, во всі вуха слухаючи дотепні та і не зовсім оповіді своїх тьотушек, сидів на купі піску. Бабуся, перервав чергову історію, наказала мені піднятися з піску, «бо прохолодно, і ти застудишся і захворієш». Хоча, продовжувала вона, саме на такому піску я рятувала твого батька у 33 році, йому тоді виповнився один рік... Та замовкла, витираючи фартушком тихі сльози. Молодша сестра мого батька, Оксана, яка народилася у 40 році, звернулась до неї, - Мамо, чого Ви плачете, Сашко  же живий і здоровий. Я не за Сашком плачу, а за Іринку (це старша сестра у родині). Розвернулася та пішла до груби.
 
Я пішов за нею, і сівши біля пліти просив її розказати, що ж тоді відбувалося. Бабуся мовчала, а потім просто сказала - то був Голод, Павліку ...Я притих, бо зрозумів, що вона думає про щось страшне та таємне, про яке не може розказувати, але і мовчати вона не може. Так, то був Голод, страшний Голод.
Такий, як у Поволжі, питаю я? Ні, каже, бо кругом зріла пшениця. А чого ж ви її не їли. Бо її охороняли військові. Чому, бабуся, бо її розкрадали? Ні, синочку, бо весь хліб везли на залізницю… Вона довго мовчала, потім повернулась до мене і каже, а твій батько помирав, і я нічого не могла зробити. Від трави і березових грибів(я тоді варила такий суп, бо більше не було з чого) у твого батька почались страшні поноси, він укрився струпами і тільки плакав, постійно плакав. Ось я його і викладала на теплий пісок. Саме тоді хтось покликав Іринку на залізницю, бо там брали підлітків на роботу накидати насип за кринку молока у кінці дня. Я і відпустила її. Отак і почали рятувати твого батька. Та дорога з кожним днем уходила від дому все далі і далі. І Іринка страждала все більше і більше, несучі цю кринку, не сміючи торкатися до «Сашкового молока». А колись вона не прийшла, і тільки другого дня її знайшов батько далеко на березі річки, вона плакала та кричала, що ніколи не вернеться додому, бо вона вбила Сашка, коли не донесла молока додому.
 
Більше ні слова про той жахливий Голод бабуся мені не розповідала, ні тоді, ні пізніше. Після армії я вступив у військо-морське училище і у відпустці похизувався бабусі, що став членом КПРС і після привітань спитав, чи був мій дід партійним. Бабуся, після паузи сказала, що був, але ж його виключили після того, як хтось доніс, що він годував своїх вчителів гречкою, яку не здав для робочих.
 
І все. Більше ні слова, оберігаючи мою долю…