Наша маленька подоріж
Дзвінок на мобілку. - Так шо – їдемо на вихідні? Заодно заїдемо в Глухів, ти ж там не був.
- А хто ще?
- Поки що, тільки - ми.
- А як відносно?..
- Ні, не поїдуть. Там…
- Ясно. Але удвох – не комільфо. Треба третього, бо з ким же ми тоді будемо прохолодними вечорами неквапливо занурюватися в гармонізовані потоки підсвідомості, в той час, як віковічний плин Сейму буде своїм метафізичним подихом матеріалізувати розчинені у космосі фантоми тисячолітніх кельтських мрій?
- Сейм…
- Сейн?
- Сейн. Дзвони.
- А ти щось вже взяв для занурення?
- Так. Медову з перцем.
...Професор вчепився в кермо свого „Пеужеота”.
- Ну, то ви вже готові? Стартуєм?
Сейн зосереджено цокнувся зі мною відкоркованою пляшкою пива.
- А то!
Професор - акуратний водій. Я б сказав, що такий стиль можна було б вважати академічним. Раціоналізм його дій спрямований, в першу чергу, на безпеку, тому досить швидко з`являється специфічне почуття, дещо схоже до того, коли ти їдеш потягом. Рівномірно-монотонно.
Професор, побачивши знак при дорозі.
- В Батурин заїдемо?
Певна справа, що заїдемо...
Під`їжджаємо на велику площу, яку з різних сторін охоплюють церква, музейний комплекс і скульптурні групи. Виходимо з машини. Перше враження – явна дисгармонія між тою попсовою забудовою, яку ти бачиш, і тим, що внутрішньо відчуваєш до цього місця. Відчувається рука Ющенка...
Місцеве населення вже традиційно возить сюди молодих, які покладають квіти до якогось пустотіло-гулкого монумента, що символізує, скоріше, традиційну „дружбу народів”, ніж трагедію батуринської різні. Складається враження, що цей ритуальний букетоклад - скорше якийсь своєрідний неусвідомлений рефлекс, у якому пам’ятник Леніну замінили на ось цей, новий.
Власник кожної другої машини з весільного кортежу вальяжно демонструє на повну потужність свій поганий музичний смак, не сильно переймаючись тим, що знаходиться на місті трагедії. Які проблєми? У них – весілля, нада ж панімать...
Переходимо містком через рів, викладений новими колодами. При розкопках були відкопані нижні ряди оригінальних колод, але куди вони поділися – невідомо. І навіщо, власне кажучи, було їх виколупувати? Це був дійсно безцінний артефакт, замість якого нам демонструють розцяцькований муляж. А десь же ці колоди є...
Під час розкопок було знайдено багато скелетів. Вважаючи на те, що тут відбулася битва, нічого дивного в цьому не було би, якби не той факт, що дитячих скелетів було майже 90 відсотків.
Всередині, напроти центральних воріт - реконструйований палац Мазепи. Не фахівець в стилях, тому назвав би це – еклектичне бароко. В одному посиланні знайшов – козацьке бароко. Поруч – церква. Професор розповідає, що ось тут, за закритими дверима – розкопаний лаз, через який Іван Ніс (це той самий, з якого піонервожатий Вітя Ющенко і сьогодні бере приклад) провів меншиківців у Батурин.
Ну, далі всім відомо.
...Я була ще недолітком,
Як Батурин славний
Москва вночі запалила,
Чечеля убила,
І малого, і старого
В Сейму потопила.
Я меж трупами валялась
У самих палатах
Мазепиних... Коло мене
І сестра, і мати
Зарізані, обнявшися,
Зо мною лежали;
І насилу-то, насилу
Мене одірвали
Од матері неживої.
Що вже я просила
Московського копитана,
Щоб і мене вбили.
Ні, не вбили, а пустили
Москалям на грище!..
Шевченко, „Великий льох”.
Хто бачив фільм „Молитва за гетьмана Мазепу”?
То я просто хочу сказати, що знаю одного класного мужика, який там був „главний по звуку”.
Мало того, що Сейн був там звукооператором, так ще й знімався в епізодичній ролі. Розповідати всі ті історії, які я від нього почув, ніякого „Неміроffа” не вистачить, та й печінка не залізна (на відміну від Сейна), тому я просто викладу пару фоток із Сейном на знімальному майданчику.
Після Батурина ще пару годин рівномірного пересування у просторі і ми в Хижках. Тут Професор починає нервуватися, бо поруч, в п’яти хвилинах, тече Сейм. А у тому Сейму – риба. А Професор – генетичний рибалка; своїми руками зробив собі човна. Він навіть якимось шматком загостреного заліза умудрився з ясеневої дошки вистругати ідеальне по формі і товщині весло. Хочу зауважити, що слово „ідеальне” використовує людина, яка професійно тямить в деревообробці.
Врешті-решт Професор з Сейном про щось шушукаються, хапають те весло і зникають дотемна.
На подвір`ї настає відносна тиша, і можна спокійно в деталях обговорити з Танею, - пані професоровою, - світові проблеми, які досить легко вирішуються під Стелла Артуа і купу в’яленої риби.
Тиху гармонію сільського вечора знову порушують Професор і Сейн, які удвох тягнуть повну сумку риби; Професор збуджено розмахує веслом, як мачете.
Забув сказати, що в човні Професор тим веслом оперує, як індіанець в каное.
Якийсь час всі хаотично пересуваються, оцінюючи улов і вислуховують одночасно від цих двох бравих матросів річфлоту, як воно там було. Рибалки постійно розводять долоні туди-сюди, але не плескаюсь в них. Також постійно звучить - „Ось така зірвалася, не менше!” – і відстань між долонями різко збільшується.
Тут з хати на двір виходить Даша. Вона вже майже в третьому класі. У неї є право вирішального голосу в певних питаннях і гламурно-рожевий ноут Соні, за яким вона проводить майже весь час.
Даша прискіпливо оцінила улов і інтонацією східної цариці, чиї слова не обговорюються, розділила його. Професор під час оголошення вироку старанно кивав головою. Спостерігаючи за цією сценою, я подумав, що приблизно так розподіляля древлянську здобич княгиня Хельга.
Але ось із рибою покінчено, і всі помалу перемістилися під величезний намет до столу, на якому нас зачекались в’ялена риба, пиво і недовирішені світові проблеми.
Поступово така цивілізаційна категорія, як час, зникала, розчиняючись у шелесті нічного листя, у зірках над головою, у лінивому погавкуванні собаки на другому кінці села.
Тиша...
На другий день ми спали, як „городські” – до упору. Коли ж всі уперлись і повставали, то кожен з чесними очима і циганськими інтонаціями розповідав, як вставав о пів на шосту, але не захотів будити решту, а тому тихенько заліг назад і продовжив сопіти в дві дірки.
Всі вельми схвально віднеслись до такого масового прояву альтруїзму. Всі, крім Тані, бо вона дійсно встала рано і поралася по господарству. А на наше округлення очей Таня чемно просила не брехати.
- А тепер їдемо в Глухів, – скомандував Професор.
Поїхали всі. Навіть Даша відірвалася від свого гламурного ноута.
Дорогою Даша розкрила мені свою ідею... не пам’ятаю точно, але щось на зразок казки про злого Яника. Я слухав і піймав себе на тому, що паралельно фантазую, під яким ніком їй варто було б з`явитися на ДД. „Кіндерсюрприз”?..
Глухів. До революції ще цілих 17 років...
Глухів – дійсно класне містечко. Дуже охайне і якесь на диво привабливе.
Іпатіївський літопис датує його існування 1152 роком, але якісь церковні джерела переносять цю дату на 992 рік. Що до топоніму „Глухів”, то та версія, яку я нещодавно почув, може легко передвинути дату заснування поселення років на 500 вглиб. Оскільки мене просили не чіпати цю версію до публікації всієї теми, то я неймовірними зусиллями волі постараюсь утриматись скільки зможу...
Глухів існував досить спокійно, поки у 1708 році, після знищення Батурина, Петро своїм наказом не зробив його новою гетьманською ставкою. Певна справа, що це дало поштовх до розвитку міста, але отой статус гетьманської столиці особисто для мене є дещо умовним. Це дещо схоже на історію підйому Новочеркаська, нової столиці Донського козацтва, розбудованого на противагу Старочеркаську, який і досі справжні місцеві козаки вважають своєю столицею. Бо там була їх вольниця, там їх голос був чогось вартий. Так само й для мене Батурин – символ тої козацької України, яка не потребує чийогось дозволу обирати собі гетьманів.
Глухівський урізаний гетьманат був за терміном досить коротким, з 1708 по 1764, коли Катерина №2 гетьманат скасувала.
Я не буду зараз заглиблюватися в тему останніх десятиліть гетьманщини, оскільки це матеріал для окремої серйозної статті. Хочу тільки нагадати декілька імен, які зробили славу не тільки Глухіву, а й всій Україні.
Але спочатку пару слів за глухівську співочу школу.
Заснована вона була за наказом гетьмана Данила Апостола у 1730 році. Це той самий Апостол, якого пов`язали разом із Полуботком і заточили у Петропавловську фортецю. Полуботок, як відомо, звідти живим не вийшов. А ось Данило Апостол навіть став пізніше гетьманом.
Апостол
Коли Галуппі виїхав в Італію, то взяв із собою молодого Бортнянського, де той навчався протягом десяти років у Венеції, Болоньї, Римі та Неаполі. Бортнянський приймає участь у діяльності музичної академії Болоньї. Пише опери на італійські лібрето.
Коли повертається в Петербург, то призначається придворним капельмейстером, а потім – керівником придворної капели, складеної в основному з глухівських учнів.
Бортнянський, як композитор, не є особливо відомий своїми інструментальними творами. Але що стосується хорового співу, то небагато знайдеться фігур, рівних йому в цій тематиці. Тільки чотириголосих хорових концертів він написав 35. Дуже цікавими вважаються його обробки давніх київських та болгарських церковних співів. Високу оцінку його хоровим роботам давали Берліоз, Бетховен.
Потім – філармонічна академія у Болоньї, де він близько восьми років вчиться у Джованні Батіста Мартіні. Закінчує Академію з відзнакою і обирається членом Болонського філармонічного товариства. Його ім`я викарбовується золотом на мармуровій дошці Болонської Академії наступним після Моцарта.
Повертається до Росії у 1774 році. Тут його доля складається не так успішно, як у Бортнянського. Спочатку йому начебто обіцяють посаду директора Кременчуцької музичної школи, але цей проект не склався. Потім Березовський був зарахований церковним півчим, але використовували його в основному на підміну захворівших тощо.
Після європейського визнання його таланту таке відношення в Росії діє на нього депресивно. До того ж він був надзвичайно обмеженим в коштах, оскільки пристойної посади йому не давали. Врешті він вирішує виїхати до України.
2 квітня 1777 року його знаходять з перерізаним горлом. Максиму Березовському було 32 роки.
Офіційна версія – самогубство. Але на сьогоднішній день в цьому є досить серйозні сумніви. Хочеться сподіватися, що ця темна історія висвітлиться, і бажано, щоби це відбулось за сприяння тих, хто прийде до керівництва держави після того, як вся ця короста з табачників, литвинів і германів відлущиться від тіла України.
Артемій Терещенко зі своїми синами Миколою, Теодором і Семеном побудували цукрову виробничо-торгову імперію. Та не про їхні надвисокі статки хочеться сказати, а про абсолютно не притаманну сучасним швидко розбагатілим жлобам меценатську діяльність. Особливо виділився на цих теренах старший син, Микола Артемійович. Треба зауважити, що вражає і його активна участь у суспільних справах.
У 1851 році Микола Артемійович був обраний старшим бургомістром Глухова і посідав цю посаду впродовж 9 років, а потім впродовж 14 років займав посаду міського голови. Терещенко понад двадцять років очолював глухівське самоврядування. Окрім суспільної діяльності Микола Артемійович особливу увагу надавав добродійним справам – допомога дитячим притулкам, міській лікарні. Навіть переймався станом, в якому перебували ув’язнені.
Глухівський дитячий притулок
В Києві Терещенками буди збудовані:
Училище для сліпих, єдине на той час у Росії;
Маріїнський дитячий притулок на розі вулиць Паньківської і Микільсько-ботанічної (в даний час НДІ психології);
Нічліжний будинок по вулиці Бассейній,16, розрахований на 500 чоловік. Щорічно на утримання цього закладу Терещенко виділяв більш ніж 60 тис. руб.;
4-а гімназія (нині Транспортна академія);
5-а гімназія по Великій Васильківській;
притулок-училище для глухонімих на Мало-Дорогожицькій вулиці;
колонія для малолітніх злочинців;
жіноча гімназія на Покровській вулиці;
школа при Борисоглібській церкві;
Троїцький народний будинок (сьогодні - театр оперети);
будинок працьовитості на вулиці Гоголя;
Покровська церква на Солом`янці;
собор св.Миколи у Покровському монастирі;
значні кошти виділено на будівництво Володимирського собору;
Терещенко також був одним із інвесторів будівництва в Києві Політехнічного інституту, де сьогодні продвигають вітчизняну науку Аргум, Лісовська і Професор.
Микола Артемійович задумав заснувати зразкове міське училище. Загалом у будівлі розмістилося два комерційних училища - чоловіче і жіноче. Будівля ще існує і знаходиться на Львівській площі Києва, це - Театральний інститут ім. Карпенка-Карого.
На Подолі Терещенко будує чоловічу торгову школа. З 1899 року тут же починає працювати і перша в Росії жіноча торгова школа ім. Терещенка.
Микола Артемович не тільки виділяв кошти на будівництво учбових закладів, але і брав участь в керівництві ними, виконуючи тривалий час обов'язки почесного опікуна 1-ї гімназії і старости гімназичної церкви св.Миколая.
Був також намір відкрити художній музей, але губернатор наклав резолюцію:
«По сведениям, собранным по губерниям, в учреждениях подобного рода нужды не представляется».
У 1903 році Микола Артемович помер і був похований у Глухові, в церкві, збудованій на кошти Терещенків. Вдячні земляки встановили йому бронзового пам’ятника, який був створений скульптором Н.А. Андрієвим.
А у 1917 революційні пацани пам’ятник розбили, труну з склепу витягли.
Треба зауважити, що принципово влада в Глухові з 17-того року по своїй суті не змінилася, бо пацани так і продовжують керувати містом, про що свідчать ці дошки на одному з будинків, збудованих Терещенками.
Современная политическая действительность Глухова
Владимир Бобров. Добавлено: 23 августа 2010 г.
Метки: Жизнь города
Рассматривая нейтральным взором результаты сложившейся после выборов ситуации в городском обществе, можно с некоторой долей уверенности сказать:
Ничего страшного, как многие боялись, после прихода к власти команды Януковича не случилось.
Более того, появились маршрутные такси.
Однако, следующая фаза выборных баталий снова на повестке дня.
Имеются в виду парламентские выборы в Верховную Раду.
Многим понятно, что власть парламента не менее сильна, чем власть президентской вертикали.
Поэтому битва за голоса будет не менее жёсткая, чем в компании по выборам президента.
Что сулит городским жителям какое-то определённое большинство в структуре городской власти от определённой партии.
Самое главное – это монолитность городской власти и экономию средств от политических разборок оппозиционных сил, которых является миру украинского избирателя тьма тьмущая с каждым предвыборным сезоном.
Не стоит сомневаться, что этот сезон не будет отличаться от других.
Нужно понять одно:
Власть нуждается в единственной оппозиции – это голос народа и мнение жителей города.
Внутрифункциональных оппозиционеров гнал в шею ещё Сталин.
В результате чего появилась мировая держава под названием СССР.
Поэтому, в интересах жителей города внимательно рассмотреть сложившуюся ситуацию в городском порядке отношений и понять для себя ясно и чётко – за кого голосовать.
Противостояние сторонников Тимошенко и Януковича, вне всяких сомнений, продолжится и в этой избирательной компании.
Что весьма на руку третьей силе, которая имеет место быть и, вне сомнения, есть.
Эта третья сила заинтересована в хаосе, построенном на эмоциональном противостоянии Тимошенко и Януковича.
Но жителям города хаос совсем не нужен. Жителям города нужны хорошие дороги, бесперебойная работа ЖКХ и вовремя решаемые бытовые проблемы в структурах хозяйства города.
Что, в общем-то, уже продемонстрировала работа нового мэра, что ясно достаточно многим.
Поэтому, вне всякого сомнения, в интересах жителей Глухова избрать на выборах партию, которую поддерживает лично мэр.
Что вполне логично и в ключе современного прагматизма отношений.
Поскольку и голова и хвост должны быть одной породы.
Ай, маладца, таваріщ Бобров, так дєржать! Бо житєлям города хаос совсем не нужен, і це – чиста правда. А от що до підлої третьої сили, якій хаос таки нужен, я б радив прийняти якісь дієві превентивні заходи. Бо Сталін – дійсно не пацан, і свою третю (а скільки їх там ще було…) опозиційну силу таки поборов. Хаоса не було, це – точно. Всьо було чотко: одні – сиділи, другі – стріляли, треті – ями копали, а боброви – описували, як це правильно і кайфово для родіни. А родіна читала цих бобрових і її колбасило від ейфорії, шо так класно процес налагоджений – ніякого хаоса. Правда, іноді, коли якийсь бобров в азарті не в ту кнопку на клаві тицькав, то летів сам у топку революційного локомотива, як з катапульти. А його дешеву китайську клаву з інвентирізаційним номером на звороті, яка з пластмасовим звуком випадала із закованих рук, підбирав наступний баєц ідеологічного фронту. І родіна знову продовжувала битися в конвульсіях ейфорії...
* * *
Закінчилася подоріж, їдемо додому. Випадково дорогою натрапили на вивіску і, певна справа, спам`ятали про нашого товариша з Сарденії.
sampo (02.09.2010) durdom.in.ua