Someday In The Rain

Думаєте, омлет – це просто добре збиті яйця, разом із сіллю і харчовою содою, які треба посмажити? Аж ніяк. В світі існує більш як 200 рецептів цієї простенької страви, і не факт, що не знайдеться двісті першого. Я, наприклад, додаю трохи молока, а потім посипаю тертим сиром і зеленню. Лотарингці додають туди шинку. Бельгійці – гриби, окорок, борошно і чорний перець.  А в омлеті по-іспанськи ви знайдете картоплю, часник, перець, мисливські ковбаски, оливки, три види перцю і два види цибулі. Умисне не буду описувати японські тамагоякі (це такий рулет, зроблений із декількох омлетних шарів), бо приготувати їх в наших умовах неможливо без квадратної пательні і спеціального рибного бульйону на водоростях.
 
Організація зустрічі із Юлією Тимошенко чимось скидається на омлет. Можна просто збити яйця та кинути на пательню. А можна попрацювати довше, і зробити маленький кулінарний шедевр. Так і зустріч. Можна зробити чергову прес-конференцію на прохання трудящих, на яку буде одразу почеплено бирочку «это пеар». А можна все зробити правильно, щоб і очікувань людей не обманути, і не скотитись до аляповатого кітчу, на який повільно починає перетворюватись наш політикум. Але на таку правильну зустріч не запросиш першого зустрічного. Звідки вам знати, а раптом начебто приємна людина з форуму – насправді не та, за кого себе видає? Може, вона тільки удає із себе відданого прихильника, а насправді хоче повторити подвиг іракського журналіста, запустивши черевиком в політика. А може, вона направду така, якою видається – простодушна, відверта і просто каже те, що у неї на серці. Вибрати, чи не вибрати? І ось тепер уявіть, що цей вибір робити треба вам. Кого ви запросите?
 
Невеличкий відступ від теми. Пам’ятаєте, Козьма Прутков радив, як побачите напис «буйвол» на клітці слона – не вірити очам своїм?
 
Інтернет дає людям зручний інструментарій для створення ідеального образу. Фактично, реєструючись на форумі чи на новинарному сайті на зразок головної сторінки Дурдому, ми пробуємо створити копію себе, яка концентрує і підкреслює ті риси, які вважаємо кращими, і не містить поганих. А дехто навпаки – приходить на форум виключно із метою подражнитися, або й виплеснути злість і ненависть. Крім того, ми вибираємо собі сценічне амплуа, яке розкриваємо через наші тексти. Майк Рід навіть склав книжку, присвячену архетипам мережевих образів. Я, наприклад, Жебрущий Філософ, що частенько обігрую в своїх форумних постах. Причому це амплуа склалось якось саме по собі, незалежно від мого бажання. І рано чи пізно таке амплуа складається у всіх, потроху перетворюючись на ідеальне «альтер его», яке часто сильно відрізняється від оригіналу. Щойно спало на думку, що треба буде якось перекласти «Flame Warriors», і за її мотивами зробити тест, аби кожен міг визначити – а яке саме амплуа у нього на імпровізованій дурдомівській сцені. Можливо, десь на початку серпня так і зроблю. А кому хочеться вже зараз почитати її в оригіналі, наприкінці наших сьогоднішніх посиденьок я скажу, де можна взяти.
 
І ось так і спробуйте вибрати, враховуючи, що бачите не самих людей, а їх образи. Важкий вибір. Я не можу сказати, що знаю, як можна взагалі його зробити правильно. Швидше за все, пішов би лінією найменшого спротиву і запросив би друзів, яких я добре знаю (або принаймні думаю, що добре знаю). І так само, як Іванівна, у підсумку отримав би в свою нещасну мармизу не один торт.
 
А зустріч вийшла як на замовлення. Красиво. І саме так, як воно й повинно бути. Атмосфера довіри відчувалась навіть на тих фотках-сирцях, які Растаманчік викладав на форумі. Чесно кажучи, десь вглибині я страшенно заздрю всім, хто там був. Але до таких речей я давно уже відношуся філософськи. Адже для мене було головним не моя присутність, а те, щоб ця зустріч була щирою і веселою, а не сухим протокольним дійством, від яких всім уже набило оскому.
 
Ми часто надаємо сакрального сенсу різним речам або подіям. А після того, як надали – покладаємо на них великі очікування. І закономірно, що коли все відбувається не зовсім так, як ми собі нафантазували – здається, ніби небо обрушилось. Все пропало. Шанс втрачений назавжди. І ми починаємо злитися, ображатися, вишукувати таємні змови. Особливо гидко було дивитись на гнівні філіппіки із приводу поділу спільноти сайту на «чорних» і «білих»… Хоча розгадка тут проста: в наших умовах будь-яка можливість розцінюється як остання. Надто довго ми розраховували на те, що час іще не втрачено, і у нас в запасі ще багато шансів. А от виявилось, що це була химера, бо до влади прийшли сили, які не настроєні комусь взагалі якісь шанси давати. І тоді виник страх, що наші плани, поради, пропозиції пропадуть. І от, коли нарешті виникла можливість поговорити із політиком, найперше, що нами заволоділо – це бажання будь-якою ціною показати, що у нас стільки всього є. Ми знаємо, як реформувати те, як зробити оте, і як здобути оце. Я уже говорив минулого разу про нашу схильність думати про свої концепції як «річ в собі», яка є цінною сама по собі. Але якщо концепція дійсно хороша, вона не втратить своєї цінності і згодом, а тільки набуде глибини і детальності. Головне, аби у нас був той політик, якому ми зможемо це запропонувати. І ось про це ми забули. Цінність наших ідей прямо залежить від того, наскільки він буде відкритим і готовим вислухати те, що можуть запропонувати люде. А це, в свою чергу, залежить від того, як ми зможемо йому висловити підтримку. Як Ніагару концепцій і питань? А може, як шквал критики (нехай і заслуженої)? Даруйте, ми про підтримку взагалі говоримо?
 
Форми підтримки бувають різними. І в різні моменти вони мають різну ступінь застосовності. Критика найкраща для політика при владі, бо допомагає йому спускатись на грішну землю. А коли здається, що все втрачено, із вашої політичної сили один за одним тікають люди, і здається, що із цього кошмарного пату нема виходу – вона тільки погіршить становище. Коли людина загрузає у пливуні, завжди знайдеться той, хто менторським тоном буде розповідати – як це недалекоглядно було ходити по нетривкому грунту. Але рятує його інший – той, хто здогадається знайти ломаку подовше, і простягти її потопаючому. Так кому із них ми хочемо уподібнитись?
 
І під щільним і холодним дощем краще – якщо ми не будем єхидно казати, мовляв, хіба це можна виходити без зонта, а мовчки простягнемо свою парасолю, а потім підемо крізь суцільну стіну, складену із водяних ниток, разом.
 
А хочете знати, чому тон моїх теревенів заколисуючий, а точніше – заспокійливий? Згодом, коли ви самі попадете в коло обраних, над теперішніми своїми образами сміятиметесь. Адже буде іще багато таких зустрічей, а я схильний вважати людей досить розумними, щоб завоювати довіру інших, і зробити так, аби їх образ викликав довіру, а не підозри. Але то буде згодом, можливо, через тиждень, а для когось буде потрібен рік. І ось цей час, поки ви будете відходити від цих, чесно кажучи, дитячих образ, і витрачати час на з‘ясування стосунків – дійсно буде втрачений. А у мене на посиденьках ви зможете заспокоїтись. У мене на кухні завжди спокійно, і до того ж смачно пахне. Тут ви зможете позбутися екзистенційного страху і повернути собі рівновагу. Закрийте очі, і вслухайтесь в цю музику. А потім ще раз перегляньте фотографії із зустрічі з Юлією Тимошенко, і упевніться – що попереду ще не одна зустріч, і ви все іще встигнете.
 

 
О, мало не забув. Я казав, що наприкінці посиденьок дам лінк на книжку Майка Ріда. Приємного читання.