Та, що нас не береже

Якось ще за махрового совка десь напередодні перебудови їхали ми, двоє гнилих інтелігентів у нинішній Маріуполь, тодішній Жданов, оздоровлювати дитину перед школою. Чому гнилих? Бо путівку у будинок відпочинку з туалетом в кінці коридору і в кімнаті на вісім ліжок, на яких з мамами відповідно відпочивало 8 дітей, ми за щастя мали.
Нам і справді пощастило, потрапили в малонаселену кімнату по сусідству з представниками гегемону, що отримали путівки на заводі за 25% вартості і весь період відпочинку бурчали і нарікали на погані умови ( умови, справді, не фонтан, а пісочок на пляжі був чорнуватий від вугільного пилу). Ми звісно, купили за повну вартість і з превеликими труднощами, по блату, який довго шукали.
Це вступ для тих, хто ностальгує за совком. З нами в купе дуже брудного літнього поїзда їхав молодий чоловік, як виявилося, адвокат. Він спізнився на літак і довелося в останню хвилину стрибати в поїзд. А там що? Не напувають і не годують. Дякуйте, що їхати подали. От ми його і прихистили, бо звикли з припасами їздити.
А він, мабуть, на знак подяки, розповідав нам про різні судові справи, зокрема, про жахливу історію педофіла, що викрав хлопчика під музичною школою у теперішньому Шевченківському районі м.Києва. З усіх його розповідей я зробила висновок: Міліція – це зовсім не те, що я про неї тоді думала. Тим паче, що цей адвокат нас застеріг: Ніколи з міліцією не зв’язуйтеся, собі дорожче.
Тоді, за совкової негласності, це мене приголомштло. Невже? Невже ці стрункі мужнього вигляду хлопці у формі геть не такі, як у радянських кінофільмах того часу? Потім, у дев’яностих  почула історію з перших рук, від хлопця, що потрапив у міліцейські лапи, коли приїхав провідати свої дружину з дитиною в одному з санаторіїв Миргорода. Його замели вкупі з якоюсь компанією, яка в ресторані затіяла бійку. Він, нормальний законослухняний хлопець, почав обурюватися, погрожував, що скаржитиметься. Йому зробили «ластівку». Так я вперше дізналася про тортури в міліції. Хлопець вийшов з парезом рук, після чого не міг навіть стосик паперів у руках втримати.
За роки незалежності, особливо в період з 2004 по 2009 ми звикли до відкритості інформації, до журналістських розслідувань (згадайте цикл «Жесть мундира» на 1+1, тоді Луценко на них образився). А що ми маємо тепер?
Я противник розпиття спиртних напоїв, пива з горла в парках, в транспорті, всьому своє місце і час. Але вважаю, що не можна дозволяти міліції заглядати в пакети, обшукувати особисті речі, як зараз твердять «правоохоронці», ніби  ( а може й справді?) закон їм дозволяє. Чи це лазівка для патрульних, можливість «порешать» питання на місці, без протоколу?
Де були патрульні в Чернігові, коли посеред вулиці лупцювали і грабували дівчину і не знайшлося нікого, крім школяра, щоб їй допомогти? Де були патрульні в Ужгороді, коли батька грудної дитини забили насмерть п’яні хулігани, бо він не дав їм знущатися з нещасного приблудного пса? Про бездіяльність, чи то навпаки, неправедну діяльність харківської міліції щодо захисників парку, ми у пресі цими днями читали.
Невже загиблий 20-річний студент, хай навіть він і перебрав на своєму дні народження, становив для суспільства більшу небезпеку, ніж мажори, що розсікаючи на супердорогих авто, стають причиною загибелі не однієї людини, а їх відмазують, виправдовують, ховають від правосуддя?
Мало горя його батькам, так тепер ще його пам’ять паплюжать – сам напився, сам буянив, сам убився?
Коли в Греції торік від шальної поліцейської кулі під час акції протесту загинув 16-річний хлопець, це всю країну сколихнуло, призвело до масових виступів молоді. Але там поліції заборонено заходити на територію універсітетів, а в нас ( всі читали) міліція біля Червоного корпусу під час візиту Медведева обшукала і образила студента, який проходив повз кордон. Що ж, яблуко – не апельсин, Україна – не Греція. Україна – Росія? ( Боже борони)