Із-торія із жизні

Колись, як ще були ми козаками"..кхе-кхе..
Ну, слов, як кажуть, із пєстні не викинеш.
Так от, був я парень шо нада. Так всьо по дєвкам, по дєвкам...
 
І от одного разу звела мене судьба з женщиною, і була вона не просто женщіна, а сотрудніца Служби Божої, і в немалих чинах, з двома зірочками на погонах. Великі, скажу вам, були зірочки.
 
І от от ізбитка чуйвств (я ж кажу, я був парень о-го-го) вона мені подарувала на пам"ять свою фотку по формі. З зірочками.
 
Ну а потом ми розойшлися, бо нічто в жизні нє вєчно. І вона виявилася заміжньою.
 
Але фотку я зберіг. Ну мало лі...
 
І от те "мало лі" настало. Здавав я, значить, свою однушку одному прапору з тієї ж Служби Божої. І те прапореня смалило цигарку в постєлі і якось заснуло і мені паркет спалило. І приготовилось спригнуть з хати, тоісь хватьори.
 
Я йому кажу "А паркєт? Ти ж спалив. Плати!". Воно стало не те щоб бикувати, а стало крутити сракою "Да ти знаєш хто я, да ти знаєш откуда я".
 
Ладно. Я одяг свій накращий смокінг, лакові штіблєти. У нагрудний карман пінджака смокінга поклав фото любімой со звьоздами і пошурував на встрєчу до молодого наглого прапорщіка.
 
Витягаю фото - і так бац - питаю його - "Ти знаєш, хто це? Це моя жена".
 
І воно заплатило за паркєт, не пручалося. А якось так стало по стойкє смірно.
 
До чого це? А ні до чого. Просто так. Нахлинулі воспомінанія.
 
Фсьо!