ПРІВЄТ, ЛЮБІМИЙ!

Недавно довелося мені летіти в літаку. Поряд сидів шикарний мен з молодою довгоногою ланью. Той дядєчка весь час надто уважно-послужливо схиляв голову до довгоногої та прислухався до її обільного щебетання. Потім він якось автоматично поліз у боковий карман свого пінДжака і вийняв якусь бамажку. Ніби злякавшись, поспіхом зіжмакав папірця та жбурнув під сидіння, доки його сарна-лань дивилася на стюарда.
 
Коли пасажири вже покидали літак, й мущіна приречено поплентався за своєю леді, тягнучи дві валізки з ручної кладі,  я підняла той папірець, а потім й почитала чужого листа. Що не є гуд. Ала вже така доля письмових романів – бути опублікованими.
 
Отже, та-даммм - текст листа, орфорграфію оригінала збережено:
 
"Ну здрастуй, любімий. Как гаваріцца, дай, Джим, на счатьє лапу мнє. Ілі, точнєє, дєржи краба. Це я тіпа шучу, любімий.
 
Не могла написати тобі раніше, любімий, бо не було шаріковой ручки.  Але ригулярно отримувала твої маляви з волі, вчитувала в них і ізучала букви, напісанниє рукой любімого.
 
Ти, куксьонок, як завжди, джентельмен. Ну, не так щоб справжній (ми ж обоє знаємо твої слабинки, мій пупсіку), але я в тобі не сумнівалася. Віриш чи ні, але я знала, що ти рєзко, як тільки взнаєш, що мене замели, побіжиш до кума з малявою, щоб він мене випустив з кічі. Моя ж ти симпапулєчка! Я б навіть сказала зайчик, але ти все ж хочеш бути тігриком, проказнік!
 
Так, в мене відбувся якийсь сеанс тєлєпатії,  і я знала – хочеш вір, хочеш-не вір, що ти восстанєш проти мірской несправедливості. Ніхто з твоїх корешів, яких я знаю заочно, не побіг би з малявою до кума. Ніхто. Бо ссикотно та й взападло, тіпа нє па-мужські. Хоча вони теж прекрасно знали, що мене загратовано по висосаному з пальця (чиєго?) доносу.
 
Якщо кожна істота буде так стучать, то пів-міста опиниться за гратами. Втім, чого чекати від онуків сталінських стукачів. Так колись жила ціла країна, СРСР, найактивніші потвори стучалі на нормальних людей, тих сталінська машина знищувала, а стукачі плодилися-размножаліся. Бо не предохранялися.
 
Ти не думай, ми не зовсім тута, на кічі, відірвані від життя. У нас є ноут-бук, засмальцований пальцями тєрпіл, старий як лайно мамонта, але фуричить, падла.  Й ми потроху дивимося, що твориться у світі.
 
У одній передачі, здається, називається «Шоу у Шустрого», я побачила, як одне старе луб"я, з якого сиплеться порох (хм, порох? ) багато раз під час ток-шови вставало і патякало, пускаючи слині від власного самолюбування (а мо" то в нього просто зубіков немає), про те, якими нас  хоче бачити Б-г та як має карати за гріхи наші. Коротше, довго й нудно проповідував хрін зна що, якусь беліберду. Й саме такі люди, як старий, з віком, стають дуже набожними й корчать з себе мудреців-святош, навішуючи на вуха людей  тони якоїсь слизької замшілої локшини. Наївні шамають ту локшину й волають "італійська паста, паста!", бо не здатні розрізнити справжнє від удаваного. Запам"ятався дєдуля, бо дуже колоритний тіпаж. "Какіє люді, какой тіпаж". Ага.
 
Як правило, таким паночкам  дуже важливо виставлятися у всіляких шоу, шустера чи ще когось, щоб вдавати з себе щось таке цікаве, оригінальне. Ну то таке. Я їх розумію. Чим би дитя не тішилося, аби не міняти часто памперси.
 
Саме шову було нецікаве. Люди перекидалися такимми собі дошкульними репліками. При чому, дошкульні репліки лунали від усіх і в адресу всіх. Тобто, не було винних, не було тєрпіл, не було абіжених. Всі розважалися та словесно борюкалися. Ну тіпа дуркували.
 
Але ось камера показала, що з останнього ряду встав один неборак, якийсь такий нічим не примітний сіряк з упітаною пикою та й побіг кудись підтюпцем, що видавав його плоскостопість. Ти ж знаєш, колись я клепала обувні стєльки на заводі, то плоскостопих бачу здалека.
 
Хто зна куди побіг, може, йому припекло по малому чи великому. А може вже наклав у панталони. Ну побіг то й побіг. А мені така прудкість нагадала того, хто написав донос на мене. Напевне, так же біг з малявою, попірдуючи від збудження. Вибач за натуралізм, май лав, але з пєсні слова не викинеш.
 
Цікаво як вам там живеться на волі. А ми тут в картішки рєжємся та розказуємо одна одній байки про наше суворе женське життя.
 
Хочу в тебе попросити передати мені з оказією "акордеон музики", бо можу пити тіко "байкал", ну ти пойняв. , ну й щось для ангішвани. А ще якийсь продукт проти "артилерії", що жити не дає в камері, кусається.
 
А так взагалі все барно. Тіко тебе, любімий куксьонок, не вистачає. Ти там смотрі, не ході наліво, Бо ти мене знаєш.
 
Ось тобі від мене букетік на день Валіка. Ромашек нє могла купіть, прості, май лав. "
 

 
Ось такий лист. Як бачимо, любімий не дочекався своєї Лорелеї. Й почухкав на береги Рейна з сарною. Чи сайгачихою. Я в тих козах не дуже розбираюся.