Томос: розкол чи єднання?


Томос: розкол чи єднання?          Сьогодні частина громадян України услід за Росією і РПЦ утворення української помісної церкви називають розколом.  Спочатку звернемось до історії і подивимось, хто насправді розколов православну церкву.
        Матір’ю української церкви є Константинополь, а матір’ю російської церкви є Київ. Київська митрополія утворилась після 988 року в результаті хрищення Русі київським князем Володимиром і була філіалом Константинопольської церкви.  З Київських земель християнство поширилось і на Московію. На чолі церкви стояв управитель, духовний сан якого називався «митрополит Київський і всієї Русі».  
 
         У 1448 році Собор московських єпископів без згоди Константинопольського патріархату призначив митрополитом рязанського єпископа Іону. Ця подія і є початком розколу церкви. Цей митрополит був останнім митрополитом,  який мав титул «Митрополита Київського і всія Русі».  Його наступник вже йменувався як «Митрополит Московський і всія Русі».  Московська митрополія перебувала в стані невизнаної аж до перетворення її в Московську патріархію в 1589 році, тобто 141 рік.
 
         У 1589 році Московська церква силою (утримуючи у в’язниці прибувшого відвідати паству Патріарха Константинопольського Єремію ІІ) змусила формально визнати свою автокефалію.  В 1686 році Москва через хабар купила право на Київську метрополію у Константинопольського патріарха (турецький великий візир (мусульманин) примусив патріарха Діонісія видати грамоту про дарування, а  хабар Москви для Діонісія складав 200 золотих і 120 відбірних соболів ). Проте  Собор за такий самовільний вчинок позбавив Діонісія патріаршества та визнав акт передачі недійсним. Підпорядкування київської церкви московській визнано актом хабарництва та скасовано.  Але Москва на це не зважала і, захопивши Україну, захопила і церкву. Таким чином історично очевидно, що російська церква не має жодних підстав для влади над українським православ’ям.Це підтвердив і Вселенський Патріарх Григорій VII у 1924 році у Томосі про дарування автокефалії Польській православній церкві, де він написав наступне: «Перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії й залежних від неї Православних Митрополій Литви і Польщі, та прилучення їх до Святої Московської Церкви наступило не за приписами канонічних правил. А також не дотримано всього того, що було установленно відносно повної церковної автономії Київського митрополита, який носив титул Єкзарха Вселенського Престолу».
 
       Після здобуття незалежності у 1991 році відбулась спроба і відновити історичну справедливість, але Росія всілякими способами цьому протидіяла. Боротьбу за відновлення української автокефалії очолив київський митпополит Філарет. 3 листопада 1991 року в Києво-Печерській лаврі митрополит Філарет скликав Помісний Собор за участю всього українського єпископату, духовенства, мирян. Помісний собор одноголосно прийняв постанову про автокефалію Української православної церкви (просити у РПЦ надати автокефалію УПЦ).   27 .05. 1992 у Харкові відбувся неканонічний (позастатутний) так званий Архієрейський собор, інспірований Москвою і спецслужбами, для усунення митрополита Філарета з посади Предстоятеля УПЦ і обрання його «наступником» митрополита Володимира (Сабодана). РПЦ відмовила Україні у автокефалії. Таким чином Харківський «Собор» розколов українське православ’я на дві конфесії УПЦ Московського і УПЦ Київського Патріархатів. З юридичної точки зору саме УПЦ Московського Патріархату (Сабаданівська) і є справжніми «розкольниками» (вдруге після 1448р.) і 5 колоною - прислужниками Московської влади.  Таким чином крім РПЦ в Україні  почала діяти УПЦ КП (київський патріархат) і УПЦ як філіал РПЦ.
    
         РПЦ дала своєму філіалу  формальну автономію і юридично відмовилась від позначки МП, щоб приховати справжню сутність цієї церкви. На сайті Московського патріархату сказано, що "Украинская Православная Церковь является самоуправляемой Церковью с правами широкой автономии в составе Московского Патриархата. Украинская Православная Церковь сохраняет  каноническое единство с Русской Православной Церковью». Отож, ця церква є по суті клоном РПЦ і назву «українська» неправомірно носить, оскільки де-факто є лише російською на території України.
 
          У 2019 році нарешті відновилась історична справедливість і Україна повернула собі автокефалію.  До цього часу УПЦ київського патрархату вважалась неканонічною і тому офіційно невизнаною світовим православ’ям. Це було одним з аргументів, яким РПЦ тримала вірян в рамках своєї церкви. Але тепер вже немає жодних причин для підпорядкування української церкви  Москві. Сьогодні українською автокефальною церквою є ПЦУ (православна церква України), створена на базі УПЦ КП.
          Про який розкол може йти мова, коли залишилась та ж сама церква, яка лише поміняла назву, а головне – отримала статус канонічної. Тим українцям, які говорять про розкол, хочу сказати, що православна церква України не претендує на свою дочірню церкву – РПЦ. Якщо РПЦ вважає таку окремішність розколом, то нехай повертається у лоно церкви-матері, адже релігійних відмінностей тут немає жодних, справа лише у російській експансії і бажанні панувати, адже мовно-релігійний вплив є основним фактором просування так званого «русского міра».
 
            Тепер стосовно деяких проблем з переходом частини парафій УПЦ (філіалу РПЦ) до ПЦУ. Адепти РПЦ в полеміках твердять, мовляв, якщо віряни хочуть бути прихожанами ПЦУ, то нехай собі будують свої окремі храми. Поясню, чому така думка є безглуздою. Згідно закону «Про свободу совісті і релігійні організації» церква не є юридичною особою, а церковна споруда не належить ні митрополитам, ні патріархам, ні священикам. Церковні споруди (окрім тих, які через культурну цінність мають статус музею), як правило побудовані за людські гроші і належать церковній громаді, і лише вона може ними розпоряджатися. Там же сказано, що будь-яка релігійна громада може вільно змінювати свою приналежність від однієї до іншої церкви і що це рішення приймається членами громади.
            Для переходу споруди і церковного майна у юрисдикцію іншої конфесії необхідна підтримка більшості (не менше як дві третини) прихожан. Виходячи з цього – чому це більшість має підпорядковуватися меншості і покидати споруду, яка їй належить? В такому разі меншість повинна або справляти свої духовні потреби у храмі більшості, або будувати свою церкву, або укладати договір паралельних богослужінь і спільного користування спорудою, або відвідувати інший храм, який відповідає їхній конфесії.
 
           Ще одним аргументом є розбрат в процесі зміни конфесії. Але це є тимчасовим явищем. Головне, аби кров не проливалась. Такі серйозні процеси не можуть проходити гладко. Як приклад – повернення греко-католицьких храмів на Західній Україні, які в радянські часи були конфісковані РПЦ. Там були серйозні конфлікти, але зараз з цього приводу нема жодних проблем.  Отож, для цього є закон і правоохоронні органи.
 
            За кілька місяців біля 500 церковних громад  філіалу РПЦ перейшли до ПЦУ. Це небагато з огляду на те, скільки залишилось. Однак, це ще і не говорить про бажання і прагнення вірян. Бо тут проблеми в іншому. По-перше, як правило, вся документація по церковній споруді, її майну, печатка, документи на землю і  т.п. знаходиться на руках у священиків, які є під впливом РПЦ, і тому можливості церковної громади обмежені. Держава не має права вилучати ці документи, а віряни, звичайно, не хочуть застосовувати силу до священиків.
 
             Другою причиною є те, що, скажімо у селі всі одне одного знають і проблем з ідентифікацією належності до громади проблем немає. Тому тут легко зібрати підписи, які матимуть законну силу. А  в містах інша ситуація. Там священик може, для прикладу,  до церкви привезти кілька автобусів «потрібних» підписантів, чию належність до конфесії довести чи заперечити важко. А закон не прописує процедури ідентифікації. Тут очевидно потрібно у законі прописати, щоб церковний комітет взяв це під контроль і вирішував – наскільки збори громади є повноважними, документально засвідчуючи ці повноваження. Для цього бажано створити і реєстр членів громади. Можливо подальші внесення змін до законів спростять цю проблему.
 
           Отож, тим громадянам України, які кричать про «розкол», хочеться порадити: щоб не було «розколу», вони можуть вливатися у лоно канонічної ПЦУ, і тоді буде церковна єдність укранців , а якщо хочуть єдності з церквою чужої держави, то нехай і ходять до  храмів тієї церкви, їм цього ніхто не заборонить.
А протидія Москви у цьому процесі очевидна. Тому що Москва проти незалежної України і, продовжуючи політику царської Росії, мріє про поширення «русского міра» на сусідні держави. На основі мовно-релігійної експансії під гаслом "мыжебратья" Росія анексувала Крим і встановила маріонетковий режим на Донбасі. Тож конфесійна православна проблема в Україні  носить не церковний характер, а політичний, і нав’язана ця проблема Росією протягом кількох століть. Прийшов час розв’язати цей вузол.
 
           І на останок - важливий аргумент на користь ПЦУ.  Представник Константинопольського патріархату, архієпископ Іов Тельмисский повідомив, що Російська православна церква ніколи не отримувала від Вселенського патріархату Томос про автокефалію. Автокефалія РПЦ була самопроголошеною, коли митрополита Іону обрали в 1448 році у Москві без дозволу Константинополя.
Тож українці по праву можуть сказати прихожанам РПЦ і його філіалу:
- ОСЬ НАШ ТОМОС:  

А ДЕ ВАШ ???
 
           У цій ситуації наявність УПЦ в Україні як філіалу РПЦ є абсурдною. Таку церкву державі немає сенсу реєструвати. Логічно було б, щоб ця церква об’єдналася зі своєю хазяйкою – РПЦ, просто ніхто не хоче загострювати ситуацію, бо це внутрішні питання церкви. У Константинополі визнають, що це «канонічна аномалія». Тому що не може існувати на території суверенної держави, яка має канонічну церкву, структур іншої помісної церкви. Але Україна готова на такий крок, щоб уникнути конфліктів і протистоянь на релігійному ґрунті.
 
          Отже, наш томос – це не «розкол», а єднання. Це - відновлення історичної справедливості. Це – відповідність автокефальному догмату світового православ’я. Це – канонізована справедливість.
Тому, панове російські розкольники, загарбники і їхні прислужники, - або єднайтеся навколо нашого томоса, або не заважайте єднатися українцям.
 


Даяна (13.05.2019) durdom.in.ua