Життя, смерть, і між…

     Життя. Хто не знає що таке життя? Всі знають. А що таке смерть? Також і дурню зрозуміло. Та почну все спочатку.
     Що таке життя? Всі ми знаємо, що життя, це коли людина дихає, думає, рухається та виконує якісь дії, то вона живе. Ми дихаємо, думаємо, ходимо та виконуємо інші дії автоматично. Ми не задумуємось над тим, як нам переставити ногу чи відчинити дверцята автомобіля. Ми не задумуємось які нам рухи робити, щоб вести автомобіль. Все це ми робимо майже автоматично. І це ми вважаємо життям.
     А що таке смерть? Ну звичайно, це коли людина не дихає, на думає, не говорить, не рухається, то вона мертва. Всі ми сприймаємо смерть як щось реальне і невідворотне, але далеке від нас. Це може трапитись з ким завгодно, тільки не зі мною. Зі мною це теж трапиться, але колись, потім, в далекому майбутньому.
     Я теж був такої думки. Смерть мені здавалась чимось далеким і ніяким боком до мене не відносилась.
     Уявіть собі здорового дядька під шістдесят років. Зріст 186 сантиметрів, вага 105 кілограмів, майже спортивної статури. Хіба що на пузі замість «кубиків-кирпичиків» два піно-блоки. А так все решта в нормі. І от цей дядько, попивши ввечері з дружною вітамінного трав’яного чаю, лягає спати, з купою планів і думок на завтрашній день, а вранці просинається зовсім іншою людиною. Не мертвий, бо ще дихає і думає, і не живий, бо не може рухатись і говорити. Ну, взагалі, десь проснувся так, між життям і смертю.
     І от уявіть собі. Сказати дружині, що зі мною – не можу. Замість слів одне незрозуміле мукання й бекання. Розумію, що потрібно сказати, а не можу. Якось поворухнути руками чи ногами також не можу. Вони мене не слухають. Добре, що дружина в мене лікар, то визвала швидку допомогу. Доктор оглянув, підняв одну й другу руку, потім одну й другу ногу і сказав: «Плєті. Інсульт. Срочно в стационар на капельніцу.» Так я став жити між життям і смертю.
     В лікарні мене положили в палаті на ліжко. Доктор виписав ліки, які дружна купили тут же в лікарняній аптеці і молода медсестричка стала налаштовувати крапелльницю. Я намагався сказати, що колись хворів боткіною і в мене на деякі ліки алергія. Та мого мукання ніхто не зрозумів. Сестричка без всякої романтики сунула голку в вену, приліпила її скотчем, відрегулювала крапельницю і пішла по своїх справах. Хвилин через двадцять я відчув, що мені стає погано. Але сказати про це у мене не було змоги. Ще хвилин через п'ятнадцять я втратив свідомість. В очах стало темно, в вухах зашуміло, і я кудись проваливсь.
     Навкруги мене було яскраве світло. Воно було скрізь. Воно було густе, матеріальне, чимось нагадувало молоко. Потім світло розвіялось і я побачив себе напівпрозорого. Рядом на ліжку також лежав я. Біля мене щось клопотались дві дебелі тітки лікарки та молодий хлопчина, що налаштовував якийсь апарат. Трохи в стороні стояла заплакана дружина. Я хотів її приголубити та заспокоїти, але вона на мене ніяк не реагувала. Вона мене не бачила, не чула й не відчувала. Я хтів ще себе якось проявити, та одна із докториць скомандувала: «Разряд», і я знову провалився в чорне небуття.
     Свідомість поступово поверталась. Я знову відчув своє безпорадне тіло. Побачив і відчув себе в ліжку. Рядом була моя люба дружина. Вона розповіла, що поки знайшли мою медкарту та прочитали на які ліки в мене алергія, то я вже впав у кому.
     З того дня вже пройшло більше місяця. Я, на подив лікарів, дуже швидко реабілітуюсь. В мене вже працює ліва рука і ліва нога. Можу вже розмовляти так, що і сторонні розуміють. А ще багато дечого зрозумів. Зрозумів для чого ми на цій землі живемо. Що є смислом життя. Що є справжні цінності. Та про це наступного разу. А поки що, будьте здорові. Бо здоров’я, то найбільша цінність. І це починаєш розуміти тільки тоді, коли опиняєшся між життям і смертю.
    Тож ще раз Вас, шановні, з Різдвяними святами і здоров’я, здоров’я і ще ра здоров’я. А все решта, гроші, щастя і так далі – приложиться.