Бєня і Банк. Казка для дорослих.

Незчисленні публікації щодо націоналізації Приватбанку  і її наслідків для нас усіх не пролили світло на причини  процесу  а лише дали можливість владцям заговорити проблему. Тому мушу здолавши природні лінощі написати ґрунтовний аналіз всього комплексу подій, у яких націоналізація є лише епізодом, хоча і суттєвим.
Спочатку мушу розповісти  про банк, а то інакше  про Бєню буде незрозуміло.
«Банк – це місце, де вам можуть позичити грошей, якщо ви спроможні довести, що вони вам не потрібні» - це найкраще визначення банку як явища належить перу геніального американського винахідника Генрі Форда. Кращого я не зустрічав.
Банк – це певний акумулятор, який збирає велику кількість дрібних фінансових потоків  (здебільшого від  населення) і перетворює їх на невелику кількість більш потужних потоків, які спрямовуються у економіку. Це явище називається консолідацією капіталу.  Для мінімізації ризиків таких потоків має бути не менше 20-30, і всі вони мають текти до різних позичальників. Це називається диверсифікацією.
Банк бере гроші у борг без застави, а віддає під заставу. Відсутність застави частково компенсується державним контролем і солідарною відповідальністю, тобто наявністю у власників банку власного капіталу, який інвестується  банком разом з капіталом запозиченим. У випадку банкрутства цей капітал «згоряє» першим, тобто недостача покривається за його рахунок, і лише якщо його не вистачило, решта покривається за рахунок усіх вкладників рівномірно, пропорційно сумі вкладу кожного.  У цивілізованих країнах норма власного капіталу банків  визначена законодавчо і не змінюється протягом віків. Якщо це, скажімо, 10 %, то для того, щоб зібрати 1 мільярд франків запозиченого капіталу, власники банку мають вкласти у нього 100 мільйонів свого власного. Де вони його візьмуть  – їхня проблема.  Можна взяти у справу нових компаньйонів (продати акції банку), позичити у страховій компанії, обмежити прийом депозитів. Не можна тільки продовжувати приймати депозити не забезпечивши зростання власного капіталу.
Так от – ПРИВАТНИХ БАНКІВ В УКРАЇНІ НЕМАЄ! І ніколи не було. Установи, які у нас прийнято називати банками,насправді є приватними інвестиційними компаніями, оскільки вони не відповідають вимогам диверсифікації ризиків. Український «банк» витрачає кілька відсотків запозиченого капіталу на споживчі або іпотечні кредити, виключно для того, щоб вдавати з себе банк. Не менше 90% капіталу банку інвестується у бізнес його власника. Тому як тільки виникають проблеми у, скажімо, Київського Ювелірного Заводу, вони тут же перекладаються на банк «Столичний», роблячи його банкрутом, а вкладників – заручниками.  Звичайно, приватні інвестиційні компанії існують і на Заході, але там вони не називаються банками і не вводять в оману клієнтів. Просто пропонують вищий відсоток по вкладах як премію за ризик.
А як же іноземні банки в Україні?  А немає їх! Згідно українського законодавства банком може бути виключно юридична особа, зареєстрована в Україні. Отож, усі «Райфайзени –Піреуси-Юнікредити» мають таке ж відношення до іноземних банків з тими ж назвами, як Макдональдс  у якому ви можливо обідаєте (бережи вас Бог) до однойменної американської фірми. Тобто, іноземці беруть з них гроші за прокат назви але не відповідають за їхні проблеми. Науковою мовою це зветься франчайзинг. Народною – афера. Кмітливі покидьки платять довірливим вкладникам менші відсотки, пояснюючи це мінімальними ризиками і стійкістю великого іноземного банку. А насправді внески гарантуються тим же самим Фондом гарантування вкладів, тобто державою, а отже – нашими кишенями. Така система створена олігархами навмисно – вони вважають, що  навіть ті копійки, які вони не змогли в нас відібрати, повинні працювати виключно на їхній бізнес. Саме через це в Україні фактично немає ні іноземних банків ні фондового ринку, права дрібних акціонерів державою не захищаються,  дрібний бізнес усіляко утискається. Єдиною можливістю альтернативного інвестування залишається нерухомість.  Інвестиції у нерухомість, які в усьому світі вважаються дуже ризикованими, у нас мають дохідність У РАЗИ меншу, ніж банківський депозит. Оце і є  справжній показник довіри до банківської системи.
Тепер конкретно щодо Приватбанку.  Дані про обсяг активів я проігнорую, оскільки, як професійний оцінювач розумію, що ця цифра з реальністю не дружить. Набагато важливіші дані про обсяг залучених депозитів, виданих кредитів  та частку інсайдерських  (виданих власникам банку) кредитів (до 97%). Обсяг залучених депозитів приблизно відповідає обсягу виданих кредитів і складає близько 170 мільярдів гривень. Одразу ж виникає питання: де подівся власний капітал банку? Весь пішов на резервування? (Норма резервування – це фіксована Нацбанком частина активів банку, яка має зберігатися у готівковому вигляді для компенсації коливань у надходженні депозитів і видачі кредитів). Чому лупоока відьма заявляє про потребу докапіталізації банку на 137 мільярдів? Вочевидь, із 170 мільярдів кредитів може бути повернуто не більше 33-х. Решта – отримані під неліквідні застави і розкрадено. Це і є ті борги, які Бєня собі пробачив. Навіщо це йому – зрозуміло. Грошей багато не буває. Принаймні – для нього. (Окреме вітаннячко всім експертам – мерзотникам, які перед виборами голосять: не змінюйте їх, вони вже накралися…»).
Але навіщо це державі?
Тут справа дещо складніша і вимагає пояснень щодо курсу гривні. Маю для вас ще одну неприємну новину: в Україні НІКОЛИ НЕ БУЛО РИНКОВОГО КУРСУ ГРИВНІ. Курс завжди встановлювався олігархічним консенсусом з метою якнайкращого визискування народу. Наша мафія – експортна. Заробляє, продаючи за кордоном вироблене в Україні. Чим дешевша гривня – тим нижчі видатки на зарплати, податки, сировину та матеріали українського виробництва. Єдине, що стримує курс – дорогі імпортні енергоносії, які теж мають суттєву частку у собівартості.  Обвал цін на нафту утричі дозволив олігархам обвалити утричі гривню. Це і було зроблено через механізм рефінансування. Власники банків публічно пускали слину і соплі, плакали над долею своїх вкладників, які, бідолашні, збанкрутують разом з банками, і просили рефінансування для порятунку української економіки. Саме під цим благовидним соусом нам подали чергову грошову емісію. Адже грошей на рефінансування ні у відомого «г..роя майдану» ні у лупоокої відьми не було. Їх надрукували. Але ці гроші не пішли у економіку України, як вони всі брехали нам з екрану. На ці гривні були куплені долари, які потім вивели у закордонні банки. По-перше, таким чином одразу ж обвалили курс гривні. По-друге, у закордонних банках гроші можна розмістити максимум під 3%, а депозити банки брали у населення під мінімум 9%. Отже, банки стають зацікавлені у подальшому обвалі гривні, інфляція розкручується. Звичайно, керівництво держави знало про цю оборудку і схвалило її. А найбільші потоки рефінансування йшли якраз через Приватбанк. Не тому, що нові нащі шкуродери так люблять Бєню, а просто через те, що це найбільший банк України. Адже важко дати дрібному банку десятки мільярдів рефінансування, у нього навіть на папері немає застави під такі кошти.  От і вливали у Приватбанк десятки мільярдів гривень. Таким чином Бєня отримав компромат на всю владну верхівку, до преза включно. І почав шантажувати, що все це оприлюднить, якщо держава не викупить його банк, тобто – не забере на себе його борги.
Влада спочатку не повірила у серйозність намірів, адже Бєня не свідок, а співучасник злочину, тому всі нагорі вірили, що він мовчатиме. Щоб розвіяти ці ілюзії Беня злив Антикорупційному бюро не лише докази злочинної приватизації Укррудпрому, на якій держава втратила щонайменше 80 мільярдів доларів, але і докази передачі хабарів кучму через пінчука. У другому випадку він не лише свідок, але і співучасник. Бєня показав, що така дрібниця його не спинить, оскільки гроші – не найголовніше в його мерзенному житті. А єдине! І злодійкуваті бариги, що досі нами керують, тупо злякались. Тим більше, що платити за цей банкет не їм, а нам.
Отож, шановні співвітчизники, готуйтесь платити. Приблизно – по три тисячі гривень з кожного. Щоб Бєня не збіднів. І хоча вся ця історія звісно ж видумана, а всі співпадіння з відомими бізнесовими і політичними фігурами випадкова, гроші за виставу ми заплатимо цілком реальні.
А що ж ви хотіли – дурість вартує дорого. Раз терпимо далі – значить ми того варті.