Мінський ілюзіон з капітулянтським контентом

Важко знайти людину, яка б не чула про Мінські угоди. На них посилаються президенти і канцлери, міністри і прем’єр-міністри, політики і політологи, експерти і журналісти, словом, весь політичний бомонд. Як світового, так і місцевого та навіть містечкового рівня. Дискутують, полемізують і сперечаються з приводу виконання чи невиконання як окремих позицій, так і угод в цілому.
 
Слухаєш ці дискусії, і в уяві постає солідний, ретельно опрацьований і належним чином оформлений документ, покликаний припинити російську агресію проти України, так звану гібридну війну.
 
Шановні пані і панове, леді і джентльмени, мадам і месьє, фрау і гери!
 
Ви бачили хоч краєчком ока документ, який називався б «Угода (Договір) між державою Україна та Російською Федерацією про припинення війни (бойових дій, залагодження конфлікту etс.)»? Переконаний що не бачили. І не могли побачити. З тієї простої причини, що такого документа у природі не існує. Так звані Мінські угоди – це міф, марево, ілюзія, яку нам підкинули спритні ілюзіоністи з Кремля та Банкової. Замість серйозного документа з міжнародно-правовим статусом вони підсовують нам нікчемну цидулку, не варту того паперу, на якому вона надрукована. Викроїть десять хвилин свого дорогоцінного часу, і ви самі у цьому переконаєтесь.
 
Ось так виглядає цей «міжнародно-правовий документ».

Ну як документик, у вас немає питань? А в мене є.
 
По-перше, це не угоди, а комплекс заходів з їх виконання. А де ж самі угоди?
 
Осмисленої відповіді ми не чуємо, натомість якісь неоковирні пояснення що це, мовляв, і угоди, і комплекс заходів з їх виконання в одному флаконі. Переконливі пояснення, нічого не скажеш. Втім, який документ, такі й пояснення.
 
По-друге, наскільки я розуміюсь на медицині, у документі такої ваги має бути преамбула, де зазначені предмет переговорів, договірні сторони та особи, які ці сторони представляють. З титулами, посадами та повноваженнями. Адже йдеться про війну, життя та смерть тисяч людей. Нам кажуть, що ця інформація є на останній сторінці. Дивимось цю сторінку, і що ж ми бачимо?

Та спочатку про те, чого ми не бачимо. Ми не бачимо сторін конфлікту, які про щось домовляються. Ми не бачимо повноважних осіб, які ці сторони представляють. Натомість ми бачимо учасників контактної групи, які за визначенням не мають ані права, ані повноважень підписувати міждержавні угоди. Їхні права й повноваження вичерпуються встановленням контактів, як це випливає з назви групи, пошуком взаємоприйнятних рішень та доведення узгоджених пропозицій до відома керівництва країн учасниць конфлікту.
 
Отже, вельмишановні пані та панове, сподіваюсь, ви переконалися, що вам (і нам) підсунули, вибачте на слові, фуфло, яке московські та київські факіри видають за Мінські угоди. А тепер спробуємо з'ясувати, хто ці «представники сторін», чиї приватні думки видаються за офіційний документ, обов’язковий до виконання державами учасницями конфлікту.
 
Очевидно, що для досягнення будь-якої домовленості чи угоди потрібні щонайменше дві сторони. Як сказав монтер Мечніков, согласие есть продукт непротивления сторон. Хто ж вони, ці сторони?
 
Посол Хайді Тальявіні представляє ОБСЄ, організацію, під патронатом якої відбувається робота контактної групи, відтак не може бути стороною конфлікту.
 
Другий Президент України Л.Д. Кучма. На перший погляд, він дійсно може представляти Україну, проте є деякі зауваження. Як відомо, у «штатному розкладі» України немає такої посади - Другий Президент, є один Президент, який відповідно до статті 106 Конституції України «представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України». Оскільки про другого Президента в Конституції згадки немає, приватна особа, пенсіонер Л.Д. Кучма може за дорученням справжнього Президента працювати у контактній групі, але підписувати міжнародні договори чи угоди – зась!
 
Посол Російської Федерації в Україні М.Ю. Зурабов. Не знаю, чи має право російський посол укладати міждержавні угоди, оскільки російську Конституцію не читав. Та це не так вже й важливо, позаяк пан Зурабов офіційно заявив, що Російська Федерація не є стороною конфлікту, а він не учасник переговорів, а спостерігач. Що також офіційно підтвердили його керівники – Лавров і Путін. До речі, ні президент Порошенко, ні підпорядковане йому зовнішньополітичне відомство не висловили з цього приводу офіційного протесту. Що слід розцінювати як мовчазну згоду з позицією російських колег. Маю на увазі згоду з тим, що Росія не має жодного стосунку до війни.
 
Отже, другої сторони немає. То з ким же домовлявся «другий президент» Кучма? Серед підписантів Комплексу бачимо якихось таємничих О.В. Захарченка та І.В Плотницького. Хто вони, ці загадкові містери X, які не мають ні громадянства, ні посад? Щоб з’ясувати це, доведеться звернутися до документа, напрацьованого тією ж таки контактною групою 19.09.2014 року.

Виявляється, це представники якихось окремих районів Донецької та Луганської областей. Зазирнемо до Конституції України, а саме до розділу IX «Територіальний устрій України». І побачимо, що немає там ніяких окремих районів, наділених правом брати участь в укладанні міжнародних угод, ні у Донецькій, ні в Луганській, ні в будь-якій іншій області. А «окремі райони» - це такий евфемізм, намагання замаскувати російську окупацію частини Донбасу, видати російську агресію за внутрішній український конфлікт, громадянську війну. Насправді ж «окремі райони» - це створені російськими окупантами маріонеткові псевдореспубліки ДНР та ЛНР, які ведуть війну проти України на боці окупанта. А Захарченко та Плотницький – гауляйтери цих псевдореспублік, колаборанти, зрадники.
 
На цьому можна було б поставити крапку, з наведеного видно що собою являє мінська фальшивка. Та є один важливий нюанс. Президент Порошенко розцінює цей пенсійно-колаборантський договірняк як документ, обов’язковий до виконання, якому він не бачить альтернативи. І не просто розцінює, а й розвинув шалену активність щодо його реалізації. Тому просто необхідно хоча б фрагментарно подивитися що там «порішали» «другий президент» та двійко зрадників, чим вони полонили душу й серце нашого гаранта.
 
А «порішали» вони чимало. Насамперед звільнити від покарання колаборантів, зрадників та бандитів. Легалізувати створені на окупованих територіях маріонеткові проросійські ДНР та ЛНР у вигляді окремих районів з особливим статусом. Причому ці «окремі райони» матимуть власні суди, прокуратуру, військові формування («народну міліцію»), укладатимуть угоди з центральними органами влади, матимуть прозорий (дірявий) кордон з Російською Федерацією і ще багато приємностей. І весь цей плацдарм для подальшої російської агресії фінансуватиметься за рахунок бюджету України. Придністров’я та Абхазія відпочивають.
 
За всіма ознаками це схоже не на Комплекс якихось там заходів і не на Мінські угоди, а на акт капітуляції, такої ж гібридної, як і війна. До речі, ви не помітили що країна перебуває у стані перманентної гібридизації? Маємо офшорно-гібридного президента, пакетно-гібридного прем’єр-міністра, тушковано-гібридну коаліцію, тож цілком органічно в цю конструкцію вписується гібридна капітуляція.
 
І наостанок сакраментальне: кому це вигідно? Хто ті факіри, які стоять за спинами мінських «асистентів»? Втім, вони й самі засвітилися ще на першому сеансі цього ілюзіону.

Як бачимо, імплементують.