Ритми аргентинського танго

.
 
Важливість державної політики стає особливо наглядною, коли Іспанія, Південна Корея чи Мексика відкривають свою економіку і різко йдуть вгору, чи коли Аргентина націоналізує підприємства - і зазнає краху.
(Френсіс Фукуяма „Кінець історії і остання людина”)

 

Розумні люди радять українцям шукати в Аргентині відповідь на запитання „Що робити?”. Вони замовчують, що там знаходяться лише відповіді на інше важливе запитання „Що не робити?”, бо „Аргентина була своєрідною лабораторією, де пройшли випробування всі найжахливіші помилкові рішення, які тільки можливі в економіці” (Роберто Качаноскі, аргентинський економіст). Але ж і в Україні ще не вечір...
Отож, якщо маєте терпіння, вантажимося в машину часу і гайда з запитаннями до Аргентини.
 
Напередодні першої світової війни Аргентина за рівнем економічного розвитку  була в першій десятці найрозвиненіших країн світу і найбагатшою серед країн Південної Америки. Її ВВП на душу населення був таким, як у Швейцарії, вдвічі більшим, ніж в Італії, і вдвоє меншим, ніж у Канади. Через сто років він став у шість разів меншим, ніж у Швейцарії, втричі меншим, ніж в Італії і у п’ять разів меншим, ніж у Канади.
Нобелівського лауреата 1921 року Альберта Ейнштейна дивувала тільки одна річ - як така неорганізована країна як Аргентина досягла такого значного успіху. Нобелівського лауреата 1976 року Мілтона Фрідмана дивували вже дві речі – як Японія з її мізерними ресурсами досягла так багато і як Аргентина з її величезними багатствами досягла так мало. Вони ще не знали, як здатна дивувати Україна.
 
Демократія прийшла в Аргентину у 1912 році з прийняттям закону Саенса Пеньї про загальне виборче право. Право і обов’язок брати участь у загальному таємному голосуванні одержали всі чоловіки, яким сповнилося 18 років (жінки до 1947 року не мали права голосу). Ухиляння від участі в голосуванні каралося штрафом 20 песо. Відтоді долю держави визначав народ демократичною більшістю. І непогано визначав, не дивлячись на притаманну всім землеробським цивілізаціям любов до дармової гречки і простодушну довіру до щедрих обіцянок.
Основою економіки Аргентини були латифундистські фермерські господарства – 80 % сільськогосподарських угідь мали площу більше 1000 га. Великий попит на продовольство на світових ринках стимулював розвиток сільського господарства –  95 % аргентинського експорту припадало на зерно і м’ясо. Склалася модель „економічного зростання, стимульованого експортом”. Економічний підйом тривав з 1880 до 1930 року.
 
„Сучасна держава не повинна базуватися виключно на тваринництві і виробництві зернових. Не може бути великою країна, яка не є промисловою державою.  Аргентинська Республіка повинна прагнути до того, щоб не служити величезною фермою для Європи.” (Карлос Пеллегріні, Президент Аргентини 1890 – 1892 рр.

Хто, наткнувшись на золоту жилу, дослухається до закликів покинути мити золото, і зайнятися розробкою методів афінажу відходів золотовидобувних промислів? Життя вдалося. „Нові аргентинці” витрачали свої багатства на будівництво розкішних палаців і помпезні подорожі до Європи. В країні розвивалися лише галузі, пов’язані з виробництвом і переробкою сільськогосподарської продукції. Доходів від експорту вистачало, щоб купити за кордоном не тільки потрібні машини й обладнання, а все, чого душа бажає.
 
Високий рівень життя, значна територія і підтримувана урядом іміграція перетворили Аргентину в один з основних напрямків переселення народів. На початок ХХ століття імігранти складали 40 % населення. Вітчизняні й імпортні радикали, комуністи, соціалісти, троцкісти, анархісти, синдикалісти стали основою промислового пролетаріату і підприємців і визначили ідеологічне розмаїття політичної системи країни та високу політичну активність населення.
Традиційно напрямок соціально-політичного розвитку суспільства визначали батьки нації - земельні олігархи. Вони усували  невгодні уряди і блокували чи протягували через свої партії у Національному Конгресі закони. Так тривало, доки не грянула світова криза 1930 року, яка  призвела до краху економіки Аргентини, тісно прив’язаної до світових ринків. Упав попит на товари аргентинського експорту і не стало грошей для купівлі за кордоном необхідних промислових товарів, машин і обладнання.
Збіднілі земельні олігархи направили уряду пакет вимог: виділити державні субсидії аграрному сектору і захистити внутрішній ринок від іноземних конкурентів. Президент відмовився виконати ці вимоги і 6 вересня 1930 року був скинутий військовими під керівництвом генерала Хосе Урібуру. Так почалися 50 років політичної нестабільності, багаторазових воєнних переворотів і посилення втручання  держави в економіку.
 
Новий уряд перейнявся державною підтримкою штанів олігархів.  Були створені галузеві „хунти”, які встановлювали базові ціни на сільськогосподарську продукцію, скуповували її і реалізовували на внутрішніх і зовнішніх ринках. Ціни здебільшого були вищими від ринкових, що задовольняло олігархів і обтяжувало державний бюджет. Держава субсидувала аграрний сектор на збиток іншим галузям і контролювала сільськогосподарський ринок, не допускаючи перевиробництва, яке могло викликати зниження цін.  
Економічна криза збільшили кількість маргінального населення. Конфлікт між субсидованими державою земельними олігархами та промисловцями, які не мали  державної підтримки, був жорстким, тривалим і безплідним. Не дивлячись на те, що за 1930-1943 рр. розширення державного сектора економіки зайняло значну частину робочої сили і  дещо послабило соціальну напруженість, в суспільстві росли протестні настрої, що призвели до нового державного перевороту. Земельні олігархи були відсторонені від влади, в політику прийшла військова еліта і партійні функціонери, які керували країною до 1983 року.
 
Нейтралітет у другій світовій війні дозволив зберегти і розширити торгові зв’язки зі всіми воюючими державами, в результаті чого експорт продовольства зріс на 72 %. Країна не тільки розрахувалася з боргами, але й стала міжнародним кредитором.
Внаслідок стихійної індустріалізації, зросла активність робітників, виникли нові політичні організації. Виразником устремлінь трудящих став Хуан Домінго Перон. Після  військового перевороту 1943 року він працював в уряді і запам’ятався тим, що добився прийняття трудового законодавства, яке захищало інтереси найманих робітників.
На президентських виборах 1946 року Перон переміг під лозунгом „Соціально справедлива, політично вільна, економічно суверенна Аргентина” (переможний слоган для чергових виборів в Україні). Фінансові ресурси, накопичені під час другої світової війни, були направлені на підвищення заробітної плати, створення системи соціального забезпечення за європейськими зразками і фінансування підконтрольних уряду профспілок. Уряд дбав про добробут народу -  проводив систематичне зниження тарифів на послуги державних підприємств.
Перон назвав основним завданням держави створення самодостатньої національної економіки, здатної забезпечити населення промисловими і сільськогосподарськими товарами власного виробництва. Почалося створення державного сектора економіки – націоналізовано постачання газу і електроенергії, телефонний зв’язок, залізниці, створена державна атомна енергетика, національна авіакомпанія і військово-промисловий холдинг, було почато виробництво автомобілів і електропобутової техніки - 1% державних підприємств давав 10,3 %  валової продукції. Аргентинський інститут сприяння товарообігу (АІСТ) за рахунок низьких цін на сільськогосподарську продукцію забезпечив перетікання коштів у промисловість. На 1951 рік він контролював 75 % експорту сільськогосподарської продукції і 25 % імпорту промислової продукції.
 
Держава одержала економічні важелі впливу - невелика група державних бюрократів присвоїла собі право вирішувати, хто, що, в якій кількості, якої якості і за якою ціною може виробляти. Саме за президентства Перона в Аргентині сформувався потужний впливовий прошарок корумпованої „синекурної буржуазії” – підприємців, чий бізнес вибудовувався на особливих стосунках з державою.
„В Аргентині дуже мало підприємців, готових конкурувати. Більшість звикла добиватися переваг в коридорах Рожевого дому” (Ален Турен, французький соціолог). Надалі всі майбутні борці за владу змогли обіцяти своїм виборцям рішучу боротьбу з корупцією.
 
Державна політика Перона призвела до зменшення післявоєнного експорту Аргентини на 42,6 %,. Націоналізація підприємств, які належали іноземцям, викликала значне скорочення інвестицій в економіку. Реалізація соціальних планів уряду Перона опинилася під загрозою. Внаслідок державного протекціонізму й обмеження імпорту сформувалася неконкурентоздатна економіка - виробничі затрати в економіці Аргентини вдвічі перевищили аналогічні виробничі затрати в Австралії чи Канаді. Доходи від сільськогосподарського експорту не компенсували видатки на імпорт промислової продукції. Валютні резерви Національного банку довелося витрачати на соціальні потреби – з 1947 до 1955 року  вони скоротилися більше ніж у сім разів (з 1 686,6 млн.дол. до 235,4 млн. дол.). Через неврожай 1950 і 1951 років Аргентині довелося імпортувати зерно з Канади, що ще більше виснажило бюджет. Пероністська стратегія перетворення Аргентини в індустріальну державу провалилася. Надвисока інфляція (у 1949 році індекс споживчих цін склав 38,6 %) і різке зменшення доходів населення привели до зростання соцальної напруженості.
 
Нещастям Аргентини став поділ населення на дві рівновеликі групи: прихильники перонізму (справедливого соціалізму) обіцяли державні соціальні гарантії найбіднішому населенню, прихильники антиперонізму виступали за жорстке державне регулювання економіки. Ці дві стратегії розгойдали політичний маятник – країною почали почергово правити то обіцяльники соціальних благ, то залізні рук авторитаристів.
Одним з найважливіших чинників економічної нестабільності стала політична нестабільність. Часті зміни політичного курсу викликали різкі зміни економічного курсу. Незмінними залишалися багаті природні і людські ресурси та жахливий стан економіки.
 
У 1955 році Перон визнав помилковою обрану економічну стратегію і проголосив іноземний капітал єдиним ресурсом модернізації і підйому економіки. Був прийнятий закон, який дозволяв іноземним компаніям виводити з країни одержані прибутки. В автомобілебудування і видобуток нафти прийшли компанії зі США. Внаслідок цього було одержано зростання економіки на 7 %.
У цьому ж році після спроби збройного державного перевороту Перон втік з країни. Оскільки військові погано розумілися в тонкощах державної економічної політики, обгрунтування нової економічної політики було доручено Раулю Пребишу, відомому теоретику з питань глобального розвитку і вироблення стратегії подолання відсталості країн „третього світу”. Він запропонував для Аргентини розвиток імпортозаміщуючої індустрії, модернізацію аграрного сектора економіки, економічну інтеграцію з країнами Латинської Америки. Нова економіка повинна була поєднати переваги планової економіки соціалізму і економічного лібералізму.
 
Нова влада проігнорувала заскладні для неї рекомендації Пребиша і зосередилася на зрозумілішому - демонтажі перонізму. Була заборонена Пероністська (Хустісіалістська) партія, спеціальнми декретом заборонено навіть згадувати ім’я Перона, ліквідовані всі демократичні державні інститути, всі галузеві хунти, відмінено державне регулювання цін, вжиті заходи з лібералізації експорту і стимулювання імпорту. Далі вступ в МВФ, Світовий банк, асоціація у Європейський союз платежів (Паризький клуб),  залучення зовнішніх кредитів. Прийшли зовнішні інвестиції в автомобілебудування, нафтовидобуток, енергетику, транспорт і зв’язок. Одночасно відбулося скорочення традиційного експорту сільськогосподарської продукції і збільшився дефіцит зовнішньої торгівлі. Державний борг зріс у три рази. Заморожування заробітної плати при інфляції 113,7 % у 1957 році знову викликало зростання соціальної напруженості.
Невдачі розчарували воєнних. У 1958 році були проведені президентські вибори. Новий цивільний уряд зосередився на створенні металургії і хімічної промисловості за рахунок зовнішніх кредитів і внутрішніх запозичень.  
 
У 1962 році знову воєнний переворот. Цей  уряд взяв курс на підвищення заробітної плати, завантаження наявних промислових потужностей, розрив зовнішніх економічних зв’язків. Іноземні капітали кинулися втікати з країни. Півтора роки боротьба за владу закінчилася ще одним державним переворотом, викликаним не стільки соціальною напруженістю в суспільстві, скільки потужною політичною конкуренцією, яка все частіше ставала причиною масових заворушень, кривавих зіткнень зі владою, терористичних актів проти військових, політиків, бізнесменів, профспілкових діячів.
 
Політичні гойдалки розхитували Аргентину до 90-х років. Далі вже інша казка - сталося аргентинське економічне диво на хвилі неоліберальних реформ третьої модернізації. І вже у ХХІ столітті світ знову заговорив про аргентинську загадку. Неоліберальна модель реформування економіки зазнала краху в „бюрократизованій, замученій законами держава, яка вважає, що розподіляти національне багатство важливіше, ніж його виробляти, в якій розподіл набуває форми концесії монополіям або статусу сприяння вузькій еліті, яка залежить від держави і від якої залежить сама держава” (Маріо Варгас Льоса).
 
Слідкуємо за новинами. Новий президент Аргентини Маурісіо Макрі заступив на посаду 10 грудня 2015 року і приступив до реформування економіки, підірваної реформами попередників.