Про Україну та її славне військо.

                                                   Про Україну та її славне військо.
    Так склалося, що внаслідок важких випробовувань, які випали на долю України, коли ворог тривалий час нищив її мову, культуру, традиції, вбивав найкращих її дітей, Україна не могла миттєво, отримавши у 1991 році формальну незалежність стати дійсно незалежною, сильною й щасливою країною. Те, що нищилося десятки й сотні років не відродиш за рік-два, тому процес відродження України дещо затягнувся. Українське суспільство поволі видихало імперську отруту, скалічена свідомість не дала поки-що постати справді гідній владі, якою б пишалася вся Україна і яка ставила б інтерес цілої України вище за власні шкурні потреби. В таких обставинах українська армія не мала мождивості стати могутньою й непереможною. Той величезний арсенал зброї та техніки, уся матеріально-технічна база, що її успадкувала була Україна у кривавої імперії зла звісно ж залишилися, розікрали не усе, але без підготовленого війська уся та зброя і техніка є лише металобрухтом. Армію наполегливо розвалювали, ворог готувався до нового загарбання України і своїми інтригами усіляко сприяв розвалу української армії та й інших її силових структур, сіяв розбрат по Україні, інформаційна війна ніколи й не вщухала, причому Московія постійно атакувала, Україна ж навіть відбивалася мляво. Мільйони людей не вірили, що буде війна, а тим більше війна з “братом”. Приспані ворожою пропагандою і знедолені системою люди часто не бачили й чути не бажали, що поряд вічний ворог і він готує підступний удар.
   Ворожа логіка вказувала, що Україна приречена, адже влада слабка і приручена, армія розвалена, здавалося напевно, що цього досить, але непереможний козацький дух вбити неможливо, він пломенів у багатьох українських душах і коли держава, себто влада стара вже падала покірно в імперські пазурі, тягнучі всю Україну за собою, то вже не влада — Нація стала до бою, а владу ту скинула геть. Так, це не влада, а український народ зупинив ворога і розпочав відродження українського війська, а влада нова, змушена з цим рахуватися, долучилася потроху до процесу, але нізащо цього б не зробила якби Нація сиділа-чекала.
   Ще у Криму було можна й потрібно надавати Московії по пальцях, але відповідальність це занадто страшне поняття для підлих людей. Втім, усе закономірно, бо зараз, у горнилі війни Україна довела собі і всьому світові — вона гідна волі, щастя й поваги. І її Армія таки відроджується, вона вже є. Не сказати, що все бездоганно, але вже зараз Україна може зламати хребта москальському імперіалізмові. Бойовий дух українського війська високий і незламний. Маю честь бути  українським воїном, пишаюся своїми бойовими побратимами і знаю точно —ніхто не відступить і не зламається. Ми різні за вихованням, освітою, соціальним та етнічним  походженням, але нас усіх єднає Україна і мета в нас одна — перемога України над ворогами всіма. Ми не шукаємо миру, бо мир прийде лиш з перемогою. Жадаємо Перемоги! І ми вміємо перемагати, це вже перевірено, за це заплачено кров’ю наших Героїв. Але ж ворог захлинеться власною кров’ю, бо сам собі таку долю кує. Кожна людина і кожна нація є ковалем власної долі. Чим швидше Московія відмовиться від своїх імперських планів, тим швидше й долю собі виправить. А нам своє зробити — Україну захистити, щоб вічно квітла на Землі. Слава Україні!
 

                                                                                  Євген Корабльов, історик