Без емоцій

В наш воєнкомат заїхали терміново через неполадки з технікою КраЗи бійців з АТО. Військомат прийняв, як годиться. Все добре. Нагодували, знайшли, де спати. Техніку – на ремонт! Хлопці звичні до всіх умов… Звичні, як ніхто…
Другого дня така картина. Заходить до призивного пункту чоловік і з порогу: “В мене діти, в мене здоров’я, в мене бізнес, чому саме я?!!” А ще слова ті, що вважаються ненормативною лексикою…
В кабінеті, де виписують повістки, був офіцер із тих хлопців, що ночували в нас. Він чемно вислухав претензії “призовника” і, підійшовши до дзеркала, подивився на свою бороду, що застелила його обличчя багатомісячною нивою, промовив: “Я вже дев’ять місяців захищаю Вітчизну. Вдома мене чекають троє дітей. Найменшій – три місяці. Я її ще не бачив. Якщо в тебе є якісь претензії до Батьківщини, то швиденько роби загранпаспорт і вперед! Тебе викликали захищати рідну землю і свою родину! Якщо не згоден – тікай кудись, падлюко!” Просто сказав, без емоцій…
“Призовник” обернувся і мовчки вийшов з кабінета, не сказавши нічого…
КраЗи поїхали…
Минуло три дні. В той же кабінет завітав той же “призовник”:
– Я все зрозумів. Я готовий піти, куди скажуть. Я вдячний тому бороданю, що мені все пояснив, я готовий…