Двох «зайців» – одним пострілом

або люстрація шляхом ліквідації
 
Можливо тільки най ледачіший ще не казав про те, що в Україні необхідно провести радикальну реформу судової гілки влади та суцільну люстрацію судового корпусу. А віз і нині там.
 
Хоча деякі мляві порухи в інформаційному просторі таки з’явилися.
З одного боку – в Конституційний Суд України 20 листопада цього року надійшло конституційне подання Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України окремих положень т.з. закону «Про очищення влади», або простіше про люстрацію.
 
З іншого має місце законопроект президента що пропонує нову редакцію Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Основною новелою якого є  повернення Верховному Суду України частини втрачених внаслідок судової реформи 2010 року повноважень.
 
А саме, – «перегляд рішення суду касаційної інстанції з підстав неправильного правозастосування, невідповідності правової позиції суду постанові ВСУ; збирати та аналізувати судову статистику, узагальнювати судову практику; забезпечувати однакове правозастосування.»
 
Перший факт наведений виключно для того, щоб продемонструвати, що стара корумпована система, зокрема судова, зовсім не має в своїх планах сприяти своєму знищенню, чи добровільно покінчити життя самогубством шляхом проведення люстрації. Та й було б дивно, якщо б вона не застосувала широкий спектр своїх можливостей для захисту. Особливо зважаючи на специфічний склад суддівського корпусу того ж Конституційного суду, заангажованого ще попередньою владою.
 
Другий факт демонструє цілковите нерозуміння як структури системи судоустрою так і кроків необхідних для проведення її реформування та одночасної люстрації.
 
Справа в тому, що законопроект президента по поверненню частини повноважень Верховному суду України, це лише недолуга спроба навести лад в судовій системі.
 
Оскільки побудова системи судів загальної юрисдикції повинна відповідати передбаченою Конституцією України її організацією від найвищого органа державної влади до місцевого, та відповідно має узгоджуватись зі стадіями судочинства (відповідними формами провадження), а саме, розгляд справ у судах першої інстанції, та відповідно в  апеляційній та касаційній інстанціях.
 
За цією логікою, та логікою ст.125 Конституції України, яка передбачає що – «Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України», то повноваження останньої, найвищої касаційної інстанції в повному обсязі, мають належати виключно Верховному суду України.
 
Ця теза також підтверджується положенням ст.125 Конституції, про те що –  «Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.» й ст.ст. 21 та 26 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», остання з котрих передбачає – «У системі судів загальної юрисдикції діють апеляційні суди як суди апеляційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ, справ про адміністративні правопорушення.»
 
Таким чином вибудовується цілком логічна вертикаль побудови системи судів загальної юрисдикції за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності, на чолі з ВСУ.
 
Однак необхідно згадати ситуацію, що склалась на період приходу до влади кримінальних «папєрєднікафф». Свого часу про це вже писав, коли Головою Верховного Суду України був представник БЮТу Василь Онопенко, й регіонали чудово розуміли, що їх довільне сприйняття законності та судочинства, виключно як механізму втілення та легалізації в життя вельми широкого спектру їх меркантильних бажань, у вищій ланці судової системи будуть беззаперечно поламані.
 
А змістити Онопенка на цьому посту у правовий спосіб не виходило.
 
Тоді крім примітивного тиску безпосередньо на нього, завдяки пресингу на його близьких, було знайдено вельми сумнівне з правової точки зору рішення, коли в Законі України «Про судоустрій і статус суддів», прийнятому  7 липня 2010 року,  з’явилась «новела» (глава 4) , згідно якої в системі судів загальної юрисдикції зненацька з’явились вищі спеціалізовані суди як суди касаційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ. Доречно зазначити що останні розглядають всі суперечності, що виникають в царині виборчого права.
 
Таким чином Верховний Суд України був позбавлений своїх повноважень. А КСУ своїми «розясненнями» закінчив чорну справу.
 
Відповідно велика дурня Пециного законопроекту, коли фактично буде існувати дві касаційні інстанції, а зважаючи на завдання по люстрації та реформуванню судової гілки влади в Україні, було б куди доцільніше ліквідувати під корінь (люструвати) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України, пустивши переважну частину вельми чисельної отари працюючих там торбохватів … в чисте поле вздовж лісу.
 
А за рахунок ретельного відбору сформувати Верховний Суд України в складі, до прикладу 40 суддів, для котрих законність то не порожній звук, та в якому як і раніше будуть функціонувати чотири палати – цивільна, кримінальна, господарська та адміністративна, що будуть здійснювати касаційний нагляд, і де буде діяти Пленум ВСУ видаючи його постанови, стосовно узагальнення та тлумачення практики діючого законодавства.
 
Оці сорок суддів й мають наразі стати кордоном на шляху корупції й беззаконня, бо 40 порядних суддів на першому етапі реформування, таки набагато легше підшукати, ніж плекати надію, що зразу ж зможемо укомплектувати порядними геть усю судову систему.  
 
І не варто «підфарбуватиї» корупційні «конструкції» понатицяні «папєрєдніками».
Бо це теж ... корупція.