ПОШТАМТ

Це не звіт. Це емоції.
 
Сподівався на великий збір ДД. Але не сталось. Збір був не дуже великий.
 
Можливо тому, що для багатьох цей день - не свято. Ну не зовсім свято. Бо свято – це радість. Сьогодні – це сум!
Та й для мене теж. Це день, коли почалось те, після чого почалися зухвалі вбивства, смерті, смерті, смерті…
 
Але всіх, хто були сьогодні під цим Поштамтом, хочу ще раз обійняти і в реалі, і в нереалі.
 
Пані та панове, які не були з нами тут! Як вас не вистачало сьогодні!..
 
Літав над Майданом якийсь безпілотний гелікоптер, палали свічки…
 
На куртці у мене була жовта кулька у блакитних пелюстках.
 
Випадковий молодий, якщо в порівнянні зі мною, питає:
- Вы тоже солнцепоклонник? Вы не верите в смерть?
Відповідаю:
- Я її сприйму як данність.
- Смерті нема! Ми вічні! Про нас будуть пам’ятати завжди!
Я не сперечаюсь. Хто зна..  Дарую йому ту жовту кульку у блакитних пелюстках, що хенд-менд створила та, що поруч зі мною…
 
А потім роздавав на шару ті жовто-блакитні брошечки-витвори (жовте Сонце, блакитна Земля). Найкраще вони сяяли на береті Інженегра.
 
А потім ми сиділи в  генделику, де поруч були молоді америкоси, які несамовито бухали 1715.
 
У тому генделику до  нас пристібався (в  гарному розумінні) не зовсім тверезий пузатий полковник, який післязавтра рулює до АТО. Йому – щастя і повернення з його пузякою!
 
А ще ми створили інсталяцію. Під заклик «три-чотири» разом гикнули: «Слава Україні!»
Від америкосів, від інших… ми почули гучне та щире -  «Слава Україні!»
 
Третій тост був за… Без чокання…