Чому я не ностальгую за Совком

Як і обіцяв друзям, викладаю свій опус, написаний мною в 2011 році.
 

Наперед вибачаюсь за те, що в подальшому буде багато суто особистого та  розлогих цитат.
  
Ну, позаяк моя особистість типова для сучасного українця старшого покоління, який так і не став «людиною нової формації – савєцкім чєловєком», не дивлячись на те, що прожив при Совку 43 роки, тобто кращий біологічний період свого життя, то, вважаю, звідси і витікає моє «чєловєконенависництво» до закоренілих совків, націоналізм і, частково, юлькізм.
 
В мене не було дисидентського минулого, мене не переслідувало КГБ, я не публікувався в Самвидаві, хоч і час від часу почитував дещо, не був членом радикальних антирадянських гуртків ... Просто мене, як і сотні мільйонів інших людей, довбав комуно-сіцілізм, руководящая і направляющая, її метастази в вигляді комсомолу, профспілок-«школи комунізьму», тощо. Під усим цим я народився, виростав, вчився, хворів-виздоровлював, закохувався-женився, народжував дітей, хоронив своїх батьків, родичів, друзів, їв-пив-ходив пішки туди, куди і цар ходить. Тобто просто жив, якось облаштовуючи свое життя та життя своєї родини. Бо думав, що совєцька власть хоч і паскудна, але крєпкА і порівняно з моїм людським життям вічна.
 
Гм! Так все ж, чим і чому я заслужив від кондових та посконних совків епітет «старого маразматика-людиноненависника»? Подумавши над цим питанням, яке мій Внутрішній голос мені поставив (така сволота цей Внутрішній голос – все моє життя питання від нього так і сиплються!), я вирішив, що вся різниця між мною і кондово-посконними совками мого віку та на років 10-15 молодших в тому, що я не маю а ні каплі ностальгічних відчуттів відносно совєцького періоду свого життя. Все, що було хорошого в моєму житті в совєцький період, не мало ніякого відношення до дій савєцькой власті і її руководящої відносно моєї маленької особистості. Якщо десь дії савєцкої власті і співпадали з моїїми потребами, то вона це робила зі своїх чисто ідеологічно-практичних завдань. Ніколи я не вірив в альтруїзм совєцкой власті відносно громадян-підданих Совка.
 
От з відсутності ностальгії за Совком, я так думаю, і витікають всі моральні та політичні розбіжності між мною та кондово-посконними совками. Вони кажуть, що «нєльзя огульно хаять савєцкую власть», що «там біло много хорошєго», ну, а я , «старий маразматик і чєловєконєнавіснік», хаяв, хаю і хаяти буду.
 
А якщо серйозно, без сарказму, то мій Внутрішній голос, так вийшло, ріс та формувався в постійному оточенні старших людей і багатьох моїх ровесників, які постійно заважали державно-партійній машині капати своєю пропагандою на мої спочатку дитячі мізки, а потім на підліткові і юнацькі. В них, цих звичайних поліських українців,  бачте, чомусь були погляди, відмінні від тих, що лунали з рупорів на стовбах та гучномовців-тарілок у кутках хат. Ба, навіть звичайні малограмотні батьки-колгоспники моїх шкільних друзів впливали на мене своєю нахабною стихійною атисовєцькою поведінкою. Не знаю чому, але вже на початку 60-х, коли по селу же перестали ночами їздити чекісти в конфіскованих у гестапо авто, вони при мені, не боячись, відверто лаяли, зачепившись для детонації обуренням за особу бригадира чи предсідатєля, совєцькі колгоспи, мєнтів, сільських комуняк і часом навіть переходили на особистості Лєніна-Сталіна. Читав я та чув по радіо, звичайно, зовсім інше і тому питав у мами, чому батько мого друга Петра, чи Василя, так каже? Вона ніколи нічого мені не говорила напряму, що совєцька власть та колхози це гівно, але навчала самому додуматись, чому звичайні колгоспники- кріпаки так ненавидять все це. От я і думав з самого дитинства, спостерігаючи та порівнюючи.
 
Звичайно, в ті часи я мав тільки ту антисовкову інформацію, яку міг отримати від живих людей, але і її було досить, щоб мій підлітковий розум задумувався над невідповідністю того, що каже совєцкая власть і тим, що я бачу та чую. Це вже тепер, озброєний різностороннєю інформацією, я зміг написати таке:
«Не буду  зупинятись біля того фундаменту, на якому стояли ті комуняцькі колхези. А це фундамети з кісток винищених військовою силою під командуванням Тухачевського та Г.Жукова, як в Росії під час Тамбовського повстання іпритом та заріном, російських селян, або заморених штучним Голодомором мільйонів українських селян. Вже тільки за це ті колхези та Совок  варті прокляття навіки  віків.
 
Я, хоч і був малим в ті 50-60 роки і мої батьки не були колгоспниками, але я народився в селі та жив там до 18 років, тобто до закінчення 11 класу. В той час, в 50-ті роки, мій батько працював завучем в школі, а мама була вчителькою. Бачте, вони отримували за роботу гроші, наша сім’я мала город, корову, свиней, птицю і вважалась по сільских мірках заможною. Та це й дійсно було так, я добре пам’ятаю, як зимою в молодші класи не приходило і половини дітей – не було в що взутись. В сім’ях моїх друзів їли на сніданок варену картоплю, в обід варену картоплю, вечором те ж саме. В кращому випадку її засмачували старим салом та на додачу були квашені огірки та капуста. Ще молоко, коли корова доїлась. Допомогав також ліс грибами та ягодами. Пшениця в наших краях ніколи не давала врожаю, то їли грубий житній хліб. Моя мама теж його пекла, я добре пам’ятаю діжку з опарою коло печі, накриту рядном. Пам’ятаю запах та смак того липкого хліба, що тоді видавався мені та меншому брату чудесним делікатесом. Збереглась фотографія, яку хтось з учителів зробив, коли я закінчив 1-й клас. З школи винесли під стару яблуню на шкільному подвір’ї лавку, навколо нашої першої вчительки Ольги Івнівни Білошицької розташувались ми. В перші ряди всадовили тих, хто, як тоді здавалось, був більш-менш пристойно вдягнутий та був в щось взутий. Сумний анекдот, що учень не прийшов в школу, тому що мати штани випрала і вони не висохли, не така вже і небувальщина в ті часи.
 
Та і звідки щось могло взятись в тому селі, в тих колхезах? До кінця 50-х люди працювали навіть не за трудодні, а, як тоді говорили, за палички, тобто задарма. Робота в колхезі була справжньою панщиною. На стайні, звичайно, різками не били, але отримати селянину-колгоспнику кулаком в обличчя, чи копняка чоботом від ланового, бригадира, голови колхезу (всі вони були комуняками) вважалось звичайною справою. Про це тихо обурювались мої батьки, розповідали однокласники, що сільські номенклатурні комуняки побили їх батька, маму, сестру, чи брата.
Тільки домашнє господарство не давало померти сім’ям. Але яке було те хазяйство, коли дорослі майже весь час повинні були гнути спину на совєцькій панщині? Все домашнє хазяйство тягли на собі худі від недоїдання, недоглянуті та часто хворі діти. Коли я бачу в хроніці тих часів, як малий хлопчик років 4-5 з хворостинкою біжить за бороною, яку тягне худюща шкапина, я не можу на те спокійно дивитись. В мене стискається серце і починають самі собою капати сльози...
 
Але проклятим комунякам-сталіністам  і цього було мало! Село після війни було обкладено такими середньовічними податками, якими його навіть німецькі окупанти не обкладали. Важко уявити це, але потрібно було, наприклад, платити податок за кожне фруктове дерево на сільському подвір’ї. Боженька ж ти мій, скільки було тоді самими селянами під прокльони савєцькій власті знищено українських садів... Не гули в ті сумні часи хрущі над вишнями. Ой не гули.
 
Той, хто в ті часи не жив у селі, ніяк не може уявити кріпацький стан колхезних селян, їх дітей. Ніхто не міг і рипнутись з села без соблагоізволєнія савєцького поміщика – голови колхезу. Тільки він міг дозволити (або не дозволити) сільському хлопцю чи дівчині вступити в технікум, чи у ВУЗ.
 
В той же час, коли режиму не хватало робочих рук на Донбасі, в Кривому Розі, розгорталось справжнє полювання на селянських дітей. Як правило, про облави на підлітків люди якимсь чином довідувались зарані і ховали дітей в лісі по схованках. Комуняки з міліцією-мусорнею влаштовували по кущах та лісах справжні облави на дітей, майже як МГБ на бійців УПА, чи як німці на партизанів. Пійманих дітей під зойки та плач матерів пхали в грузовики та везли , як говорили мої земляки, на «Дамбас» в ремеслухи. От в тих казармах-ремеслухах з них остаточно вибивали залишки людської гідності, та виховували совків-яничарів, сучасних донбасюр, що цурались і жебрацького села, і часто своїх батьків, не кажучи вже про рідну мову.»
 
Десь в класі шостому, чи сьомому, взнав, що була велика голодовка, як тоді говорили, бо слово Голодомор з’явилось пізніше, і від неї померло дуже багато людей. Про це, наприклад, говорив на якомусь уроці історії наш вчитель Кирило Іванович. Він нічого не пояснював, не називав ніяких причин, він тільки розказував, як мучились люди, особливо діти і як мертві лежали по полях, дорогах, чагарниках, а їх ніхто навіть не прибирав тижнями. Вже пізніше мій батько розповідав мені, що по дорозі від села Слобідка до залізничної станції Малин він нарахував 14 вже вмерлих від голоду людей, а ще в декілька разів більше були ще живі і вже нічого не просили. Ці нещасні намагались добратись до Києва, щоб наїстись хоч би помиїв на смітникаїх.
Після того уроку ми зібрались в дворі школи і багато хто з моїх товаришів розповіли, що чули від родичів, що от в їхній сім’ї з голоду померли діти, старі, дядько з усією сім’єю, вимерла вся сусідська сім’я...  Від Кирила Івановича я дізнався, що всіх померлих в нашому селі везли до одного урочища, вже й не пам’ятаю його назви, і там закопували без трун та взагалі будь-яких церемоній. Пишу закопували, бо цей процес ніяк не можна назвати похоронами. Село тепер в Чорнобильській зоні, люди майже всі  виселені в Вінницьку обл., але навряд чи щез страшний плоский курган з простим дубовим хрестом на вершині, який, як мені казали, був поставлений тільки десь у 90-ті роки, під яким лежать кісточки десь 500 моїх земляків, закатованих Совком.
  
До кого я відразу побіг з запитаннями? Звичайно, до мами. Вислухавши мене, вона вперше серйозно сказала мені, підлітку, що є багато речей, про які краще мовчати, хоч вже пройшов і 20 з’їзд комуняків, де разоблачали культ лічності Сталіна, і 21 з’їзд, де його продовжували разоблачать. Вона відразу заперечила, що голодовка була від неврожаю і сказала, що винні були тогочасні комуняки і Сталін. «Ти пам’ятай про це, але ніколи не говори про це з людьми, яких погано знаєш та яким не довіряєш» - от слова моєї мами.  Для мене це було чималим потрясінням, бо я, начитавшись в той час Джека Лондона, Жюль Верна, Луї Буссенара та інших романтиків  і подумати не міг, що таке може бути. Тоді вперше мій Внутрішній голос дав мені зрозуміти, що жити при Совку потрібно життям підпільника. Вірніше двома життями: одне відкрите для совєцькой власті, друге - це життя Внутрішнього голосу, який буде весь час задавати жахливі питання.
 
От десь таким чином і побудувався мій світогляд саморобного антісовєтчика-«людиноненависника» совків, ще в підліткові роки. Потім, вже в ВУЗі, додався нацоналізм та ще більша антисовєцька радикалізація Внутрішнього голосу. Трапились люди, які повірили в мене і не побоялись розповісти більш розширено і про УНР, і про громадянську війну, про Петлюру, звірячу ЧК і, звісно, про Голодомор. Дуже сильно вплинула на мене поїздка з четвіркою друзів в Магаданську обл. на шабашку (ніяких комсячних стройотрядів) після 4-го курсу в 1970р.. Авантюризм був чистої води! Нашкребли грошей тільки на квитки в одну сторону, не знаючи в Магадані ні одної людини.

Це я на березі бухти Нагаєва, через яку на Колиму потрапляли сотні тисяч репресованих політзеків. Може і Сергій Павлович Корольов дивився на ці сірі хвилі з того місця, де стояв і я, студентишко КПІ.
 
Але я не про це. Довелось там три місяці пропрацювати в бригаді будівельників дяді Миші, як ми його кликали. Відсидів дядя Миша при совєцькій власті в ГУЛАгу, куди потрапив 20-літнім ком піхотного.взводу, з 1935р., коли "разоблачілі Генріха Ягоду", по 1953р.. Магаданська обл. в той час була переповнена такими людьми  як він і говорити антисовєцькі речі там було значно простіше, ніж на «материку».  Через дядька Мишу ми перезнайомились з багатьма бувшими політв’язнями, які здебільшого були в свій час радянськими начальниками, командирами РККА, був серед них навіть один офіцер дворянського сословія ще царської армії, що вижив. Оці бесіди з ними на перекурах, в обід, в вихідні за пляшкою «колінвалу» чи бренді Будафок  загартували мене, як я тепер думаю, безповортно, як противника совєцького ладу. Що цікаво, серед тих старих політзеків тоталітарного режиму, рівного по звірячій суті нацизму, я не зустрів ні однієї людини, яка б відповідала образам Папанова та Прийомихова. Всі тодішні мої знайомі ненавиділи савєцьку власть.
 
Тож не дивно, що совки різного віку, які росли в величезному хліві під шильдом Совок на воротях і застали хіба що його кінець, ні про що не задумуючись та не маючи внутрішнього голосу, який би задавав їм неприємні запитання, так мене ненавидять, хоч я вже досить старий «маразматік» і можу заважати їхній ностальгії хіба що словом.
 
І наостанок гімн-ностальгія кондово-посконного совка, який я перекатав колись з сайту ПДРС.
 
Хочется очень, как-то опять
В восьмидесятых годах побывать.
Чтоб автомат с газировкой
Стоял бы на остановке.
Чтобы по 10 копеек - кино
А во дворе чтоб - деды в домино.
Чтоб "эскимо" – мороженое
Чтобы "картошка" – пирожное.
Чтобы в руках - свежий номер "Мурзилки"
Чтобы копейки в пружинной копилке
Чтобы по телику - "Ну погоди!"
Чтобы Гайдар, как всегда впереди.
Чтобы в альбоме - почтовые марки
Чтоб в воскресенье - с мамою в парке
Чтобы солдатики - красного цвета
Чтоб никогда не кончалось всё это.
Что б засыпая, опять и опять
Новую серию Штирлица ждать.
Чтоб "Буратино" в стеклянной бутылке.
Чтоб по рублю "бубльгумы" на рынке.
Чтобы модельки на полке стояли,
Чтобы иранцы в иракцев стреляли,
Чтоб на параде - шарики в высь
Чтобы, короче, все за***сь!
Хочется очень, как-то опять,
В детстве советском мне побывать:
Чтобы попрыгать с подружкой в резинки,
Чтобы в домах заиграли пластинки.
Чтобы опять - пионерское лето:
«Взвейтесь кострами…» - пели куплеты,
Лагерь и горны, пилотки, речёвки…
Чтобы опять - автомат с газировкой.
...
Чтобы «Гусиные лапки» - конфеты,
Чтоб молоко в треугольных пакетах,
Если флажки – только красного цвета,
Чтоб никогда не закончилось это!
 
Нет, блядь, все будет наоборот
Мобила, машина, начальник - урод
Кончилось славное время давно
А за окном, как обычно - говно!