Так, все-таки, є чи немає "пророків" на своїй батьківщині?!

Це лише останні абзаци з матеріалу шестирічної давнини.( http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/5666/user_id/3985.phtml).
 
Об’єктивна реальність свідчить, що на даному історичному відрізку в межах митного кордону держави з назвою Україна мешкають дві окремі національні спільноти – українці і "неукраїнці", а значить об’єктивно має місце міжнаціональний конфлікт. Українці перебувають, поки що, в стані постколоніального синдрому і цілковито відсторонені від участі в державній владі. А тепер спробуйте проекстрапалювати від подій 2004 р. з тим Сєвєродонецьким збіговиськом та іншими ексцесами трирічної давнини, коли українство спромоглося лишень задекларувати свої права на владу в цій країні, до подій, коли для українців виникне реальна можливість перебрати  державну владу до своїх рук. Що тоді буде відбуватись, хто може спрогнозувати можливий розвиток подій. Шановний "опонент", наприклад, запевняє, що «неукраїнці» кинуться в обійми українцям, зіл’ються, нарешті, в екстазі з українцями і стануть «святішими за Папу». А чому ж тоді, я вас питаю, жоден мешканець Криму, який прийшов на татарську землю, оселився в татарських домівках, чому ще й досі жоден не кинувся в татарські обійми, або, принаймні, чому до сих пір ніхто, навіть, не вибачився перед татарами за заподіяне їм лихо.
     Не для кого не є таємницею, що майже 25% громадян України не визнають факт існування суверенної Української держави і відкрито це демонструють, а скільки ще існує, так званих, громадян, які остаточно зроблять свій свідомий вибір і не на користь України, коли виникне потреба робити такий вибір. Якщо питання вибору на даний момент ще не постає занадто гостро, то це зовсім не означає, що питання якось зникне саме по собі. Ще раз наголошую, що як тільки українці отримають реальну можливість прийти до влади, в ту ж саму мить кожен із громадян України визначиться із своєю національною ідентифікацією остаточно. І я знов запитую вас, а скільки ж громадян тоді відмовляться визнавати себе українцями остаточно, яка кількість цих громадян змиряться і погодяться жити в українській Україні, а скільки зголоситься лише на «Приднепровскую УкрАинскую республику», або на якийсь там «пісуар». (За останніми реаліями маємо абревіатури – «ДНР» та «ЛНР».)
     Особисто для мене є очевидним, що Українська національна соборна суверенна держава в існуючих кордонах, успадкованих від УССР, розбудована бути не може. До такого висновку спонукає усвідомлення об’єктивних реалій, які  може бачити кожен, хто хоче бачити і хто не боїться визнати, принаймні, перед самим собою того, що він бачить в дійсності.
     Чим раніше ці реалії усвідомлять, в першу чергу, самі українці, а також решта громадян України, які не бажають бути українцями, чим раніше усвідомить сучасні українські реалії світова громадськість і весь цивілізований світ…
    Жодним чином не претендую на лаври пророка, тим більше на батьківщині, але візьму на себе ризик спрогнозувати можливо й не надто далеке майбутнє. Те, що УКРАЇНСЬКА Україна залишиться на віки державою українського народу гідною серед інших еврпейських держав в мене немає жодного сумніву, так само, як не має сумніву в тому, що кордони цієї держави будуть відрізнятися від сучасних кордонів. Можливі два сценарії  розвитку подій: перший – це коли кордон визначиться по лінії окопів і траншей, а другий – коли всі питання розмежування території між українцями і "неукраїнцями" будуть вирішені цивілізованим шляхом, тобто без стрілянини. В обох випадках, де стане новий кордон чи по Збручу, чи по Дніпру, чи по Кальміусу залежить виключно від самих українців, а саме на скільки вони будуть здатні дати гідну відповідь всім викликам, які перед ними ставить історія.
     З усією відвертістю заявляю, що я дуже хотів би помилитися в своїх прогнозах, і з радістю б визнав свою помилку, але зараз я, поки що, тішу себе думкою, що мої спроби сформулювати питання і виставити їх на загал, саме і будуть сприяти тому, щоб мої прогнози не справдились.