Гігантоманія як діагноз

Із гучною і без сумніву дуже красивою промовою щодо подій в Україні та Криму зокрема вже вдруге за місяць виступив Володимир Путін. Але цього разу серйозність ситуації зумовила інший формат спілкування: якщо четвертого березня «царь всієї Русі» грався із журналістами в кишенькову прес-конференцію, то через два тижні організував справжній бенефіс і варто зазначити: спектакль одного актора вдався на славу, чи то пак – на сором.
 
Початок так званої прес-конференції дивує глядача надмірним пафосом і помпезністю: величезна зала, натовп людей в костюмах «с иголочки» і величезними георгіївськими бантами на грудях. У величезному залі шумно й неспокійно, майже левітанівський голос згори нагадує присутнім вимкнути телефони й зайняти свої місця в очікуванні початку заходу. Через хвилин п'ятнадцять два юнаки у формі відкривають золоті двері Путіну, який заходить до зали під гучну музику після урочистого представлення. Після перших слів президентського привітання зал аплодує. Урочисто, довго й дуже ритмічно. Мабуть, саме так у свій час зустрічали Сталіна і «зігували» Гітлеру.
 
Загалом, як уже підрахували журналісти, полум'яна промова Володимира Путіна тривала 46 хвилин і сім із них він слухав дружні й гучні аплодисменти присутніх. Вдячні оплески 32 рази переривали президентський бенефіс, а найдовші затягнулися на 39 секунд. Декілька разів аудиторія аплодувала стоячи. На біс, щоправда, по закінченню виступу Володимира Володимировича цього разу не викликали: у сценарії, мабуть, не було прописано. Та, зважаючи на тенденцію, є підстави вважати, що це не останнє звернення Путіна, тому в його PR-служби ще все попереду.
 
Читав свою промову Путін переконливо й красиво: із потрібними інтонаціями й акцентами. Розпочав із того, що референдум «прошёл в полном соответствии с демократическими процедурами и международно-правовыми нормами» й одразу ж почав наводити аргументи, які мали б довести кожному бандерівцю, що Крим – споконвік російська земля, де «всё пронизано нашей общей историей и гордостью». Бо в Херсонесі був хрещений їхній князь Володимир, бо там є місця російської слави і небаченої доблесті… Мабуть, на переконання Володимира Володимировича, українського там немає. Але точно є російський газ, який на півострові за кілька годин після президентського бенефісу почав шукати «Газпром».
 
Путін твердо переконаний, що російськомовні громадяни Криму потребували його захисту і коли вони попросили допомоги в «старшого брата», відмова означала би зраду. Саме бажання захистити свій народ, врятувати корінних росіян від агресивних бойовиків і фашистів стало рушійною силою у всіх рішеннях ВВП. Сьогодні він називає приєднання Криму до своїх володінь переломним та історичним моментом, адже в серцях російських людей півострів завжди був невід'ємною частиною Росії. І передавалася ця віра від серця до серця з покоління в покоління, і були перед нею безсилі час і обставини… Думаю, під час цих слів присунім у залі потрібно було синхронно пустити скупу патріотичну сльозу прямо на георгіївські банти. До речі, для чого чиновники наліпили на себе російську імперську символіку так і залишилося загадкою та ще одним приводом для роздумів.
 
За словами великого правителя не менш великої імперії, більшовики після революції помилково включили до складу Української республіки південь Росії і «пусть Бог им будет судья». І все це просто «вопиющая несправедливость», адже Росію не просто обікрали, а пограбували. Забрали Крим, наче мішок картоплі, а велікая страна просто змирилася і проковтнула образу, не маючи сил навіть підняти голову. І ось понад півстоліття потому Володимир Володимирович хоче свою картоплю назад, але вже не мішок, а вагон. Адже до шістдесятих років на півострові практично не було доріг і комунікацій централізованого водо- та електропостачання. Крим не в змозі й досі забезпечити себе ні електрикою, ні газом, ні водою. Усе це зараз постачається із континентальної частини України. На жаль, Путін під час свого спічу не пошкодував красивих слів, але зекономив на конкретних поясненнях. Жодного натяку на те, як має відбуватися приєднання Криму на практиці, жодного слова про те, що можуть втратити жителі півострова. У їхньому випадку все просто: «жить станет лучше, жить станет веселее».
 
Не боїться Путін й обіцяних санкцій, бо це лише плата Росії за принциповість та власну єдино правильно позицію.  Справді, його віра у свої імперські погляди настільки сильна, що її вистачає не лише на росіян, а й на деяких українців. Невже, коли завтра гігантоманія Путіна сягне свого апогею і він проголосить Росією півпланети, із ним ніхто не сперечатиметься? Поки в Росії під гучні оплески підписують договір про приєднання, на півострові є перші загиблі з-поміж наших військових. Українці в Криму стали чужими на своїй землі, військові залишаються без житла, люди купують продукти за талонами. Захоплення нашої території військами іншої країни – це окупація і жодними красивими словами її не виправдати.
 
Фанатичним бажанням зібрати ще більшу Росію, насмикавши шматків землі з сусідніх держав, просякнутий весь російський патріотизм. Це маніакальна ідея перетворити на свою власність усі землі, яких сягає всевидюще око й загребущі руки. Однак історія вже пам'ятає одну націю, яка хотіла за будь-яку ціну стати панівною. Як передбачав Уінстон Черчиль, фашисти майбутнього називають себе антифашистами…