Стокгольмський синдром свідків Партії регіонів

Кожен третій українець потребує кваліфікованої допомоги психіатра. Такі дані минулоріч оприлюднило вітчизняне МОЗ. У світлі останніх подій дав про себе знати чималий відсоток наших співвітчизників, яким і справді потрібне серйозне та довготривале лікування. Хотілося б, аби це була лишень голослівна образа гідних  й психічно адекватних українців, які всього лишень мають громадянську позицію, відмінну від суб'єктивних думок автора цього тексту. Але, на превеликий жаль, надто багато вагомих аргументів свідчать про інше: вагома частка українського суспільства хвора і з цим потрібно щось робити, бо нам іще жити в одній державі.
 
Ці люди різного віку й соціального статусу, їхня болячка легко поширюється, тому співіснують вони зазвичай неподалік один від одного. Зараз найбільша концентрація на сході й півдні України, що цілком логічно – зараза переповзає від так званого старшого брата, що з нами сусідить. Об'єднує їх звичайно ж фанатична любов до партії, окрім цього ще невисокий інтелектуальний рівень і рвані рейтузи. Останнє – обов'язкова й визначальна ознака. Бо істинний свідок ПР цілих не носитиме, інакше порушить загальноприйнятий неписаний кодекс фанатів біло-синіх.
 
До рабів ПР помилково зараховують її членів. Звичайно, вони ще ті члени, але далеко не свідки. Зазвичай ці люди прекрасно розуміють що вони роблять і для чого. Їхня поклоніння золотому пісуару має одну конкретну мету: дотягнутися до нього рукою або хоча би підставити свою пику під діамантові бризки, що розлітаються навкруг такого омріяного сантехнічного причандалу. І зараз поки їхня партія тоне у власних екскрементах, ці створіння відчайдушно гребуть убік більш благополучних політичних організацій, поспішно перефарбовуючи свої принципи й труселя з біло-синього в синьо-жовтий.
 
Істинні прихильники нарешті неправлячої партії України так просто своїх принципів не зрадять. Можливо тому, що вони досі не знають про той пісуар, який уперто тримали на своїх плечах. Животіючи на злиденну зарплату чи пенсію, вони зашивають старі рейтузи і протирають останньою цілою шкарпеткою портрет гаранта над зомбоящиком. Паплюжать пам'ять полеглих, які ціною власного життя намагалися змінити країну й знищити режим хворого диктатора, бо цих людей влаштовують умови, у яких вони виживають. І це навіть тоді, коли від побаченого Межигір'я у нормальної людини починає їхати дах. Що вкотре доводить – свідки ПР дійсно нездорові люди. Власне, як і їхній кумир, у психічний неадекватності якого зараз сумніваються хіба що лише ті ж раби ПР. Коло замкнулося і розривати його доведеться по-живому, бо інакше врятувати суспільство не вийде.
 
Сьогодні свідки ПР уперто захищають свої ідейні принципи. У Криму формують загони, які нібито мають нищити бандерівців, які прийшли на чужу територію. Люди готові зробити все для того, аби повернути назад нібито легітимну владу. Над тим, що півострів український і так звані бандерівці його законні мешканці, а правляча верхівка дуріла від жиру в той час, як люд сумлінно штопав свої рейтузи, чомусь ніхто не думає. Це свідкам ПР заборонено тим же неписаним кодексом, якого вони свято тримаються, бо більше, мабуть, триматися не мають за що.
 
Стокгольмський синдром накрив і мешканців першої української столиці. Харків'яни досі готові відстоювати Гепу і Допу так само ревно, як рідні закатованих сталінським режимом українців ридали в день смерті свого вождя. Варто згадати, що за різними даними у день поховання Йосипа Віссаріоновича в натовпі було затоптано від двох сотень до кількох тисяч охочих побачити покійника. Так хочеться вірити, що народ понад усе прагнув на власні очі уздріти його тіло й переконатися в тому, що тиран дійсно мертвий. Але історія говорить про інше… Людська психіка – штука надто тендітна. Українець обов'язково помітить, що в нього відібрали руку чи око, однак ніколи не збагне, коли і як було ампутовано здоровий глузд.
 
Не можна збудувати хорошу хату, коли за робочих дурні: або нічого з того не вийде, або та халупа завалиться від першого вітру. Не вийде нічого і з української кровопролитної революції, поки не дійде кожному телепню ясніша весняного божого дня істина: за що й проти кого стояв майдан. Не всім свідкам дано зрозуміти, що в лютий мороз і під свистом снайперських пуль люди боролися за спільне краще майбутнє своєї землі. Мислення рабів ПР примітивне: їм не дано зрозуміти для чого безкоштовно ризикувати своїм життям, вони не здатні побачити власну ницість і мерзенність обожнюваної влади. Тому це їм потрібно дати. Лише тоді, коли кожен із них зрозуміє скільки життів було віддано взамін на золоті маєтки режиму й відчує на своїх руках кров справжніх героїв України, наша держава зміниться.
 
Тому кожному свідку ПР у вечірній час, коли він приповзає зі свої роботи, де йому платять прожитковий мінімум або й трохи більше, та вечеряє дешевими макаронами із такими ж дешевими сосисками й сідає штопати свої рейтузи, треба показувати кіно. Онкохворих дітей, на лікування яких у держави немає грошей, і золоті батони на пару з кілограмовими монетами. Портрети загиблих під час революції та картини одурілого від розкоші Пшонки з його благовірною. Ферми і станції очистки води в Межигір'ї й обід у звичайній лікарні задрипаного райцентру. Хронометраж такого шедевру кінематографії, на превеликий жаль, буде просто-таки необмежений і навіть якщо режисером подібного кіно стане не Тарантіно й не Кустуріца – ціни такому відео все одно не скласти.
 
Окрема програма має бути для обраних, які вперто вірять: нашу країну хоче захопити Америка й відібрати їхні штопані рейтузи. Бо в свідків ПР більше й забрати нічого – українська влада подбала про те, щоб у них нічого не було. Така фобія лікується екскурсом у економічне і соціальне існування пересічного американця. Після того, як хворий зрозуміє різницю між рівнем життя там і тут, його страх трансформується у нав'язливу ідею-бажання віддатися Обамі «здесь і сейчас». Тому в цій ситуації головне не переборщити.
 
А загалом справи із лікуванням свідків не такі вже й погані, бо Росія уже не визнає легітимність тимчасової української влади, обмежує ввіз українських продуктів і навіть забороняє на своїй території книги українських авторів та концерти Океану Ельзи. Значить боїться, аби здатність мислити не перекинулася на свідків Кремля, значить наша держава ще має шанс врятуватися. І ми все повинні для цього зробити, бо третього шансу більше не буде, бо маємо бути гідними пам'яті полеглої Небесної сотні й інших безіменних жертв режиму. Не зможемо – завтра будемо на їхньому місці.