Класика екстремістської літератури

Злі клоуни Януковича "заборонили" так багато всього, що і не знаєш, за що спершу взятися. Пригадується класика вітчизняного та зарубіжного хуліганства...
 
Шевченко, Франко та Леся Українка закликають до повалення державного ладу!
 
Гребінка, Глібов та Старицький виявляють неповагу до суду!
 
Ісус Христос порушує порядок проведення мирних зібрань!
 
Пушкін поширює наклепи на царя!
 
Оскар Уайльд закликає до маскування на мітингах: "Маска, яку люди носять у житті, завжди цікавіша, ніж обличчя, що за нею ховається"...
 
Все це вже можна надрукувати як плакат і повісити на найближчому стовпі.
 

 
Разом з екстремістом Шевченком русофілу Колесніченку доведеться посадити до СІЗО за "наклеп" на законного царя Русі самого Олександра Пушкіна!
 

 
Заборона піротехніки на мітингах "вбиває" традиційну атрибутику жалоби на роковини Голодомору та акцій пам'яті загиблих журналістів. Та й взагалі, якщо б Ісус Христос жив у наш час, йому б не вдалося оголосити знамениту Нагірну проповідь - центуріони миттю розігнали б "несанкціонований мітинг" за рішенням якогось фарисейського синедріону про заборону мирних зборів на тисячу років вперед.
 

 
Байка Л. Глібова "Щука" та "Ведмежий суд" Є. Гребінки - класика вітчизняної "неповаги до суду".
 
То жарти...
 
А якщо серйозно, судді часто визнають людей винними просто тому, що сила-силенна народу від народження терпить і терпить знущання та безправ'я.
 
Читайте вірш-монолог "До судді" М. Старицького, коли стане страшно - скористайтеся хогвартським заклинанням "рідікулюс", потім зі сльозами на очах роздруковуйте цей плакат та вішайте на дошці оголошень в найближчому регіональному відділенні святійшої інквізиції.
 

 
Умій суддю свого жаліти,
Тяжкі гріхи йому прости,
Таж він людина, як і ти:
У нього дома жінка, діти.
 
Їм треба грошей принести,
І треба — ніде правди діти —
З лайна собачого зуміти
Державний злочин довести.
 
Хотів би ти в тій шкурі бути?
В дугу свій горб і совість гнути?
Собача доля! Зрозумій
 
І не топчи багно в болото.
Жалій суддю свого достоту,
Як ми жаліємо повій.
 
Іван Світличний