Футболісти: «Зека - геть! Юлі – волю!»

Ні, цього не було, футболісти того не казали. Але могли сказати, якби так думали. Їм ніщо не заважало це сказати, окрім тріумфу відсутності волі.  Або думки. Адже, крім футбольної збірної, мало в країні таких людей, хто міг це сказати в прайм-тайм на ТБ без важких наслідків для себе. І нічий голос не був би з цими словами таким переконливим для народу, як голос Зозулі, Ярмоленка, Коноплянки і їх товаришів після перемоги над французами.
 
Хто зна, як би зреагували на цей заклик піднесені перемогою українські вболівальники – майже вся Україна. Може, і Зека б вже не було, і Юля була б на волі, як і вся Україна з нею.
 
Проте, футболісти думали не так. Не знаю, про що вони думали взагалі. Може, про світову єдність людства, про мір-труд-май, про п’ять олімпійських кілець сочинської олімпіади, про Євангєліє, про махатму Ганді, а може – про презентацію новітньої моделі мерседеса. А може – про борщ та котлету по-київські. Тільки не про політику. Бо невже тиснули навстоячки чєсную зекову руку на відзнаку політичної підтримки? Один Євген Хачеріді спромігся тиснути диктаторові руку сидячи. І це було сприйнято як відчаяний демарш, а може - і бунт. Адміністрація "президента"  вимагає від Фоменка покарати карбонарія Хачеріді. Якби пан Євген прокоментував свій спосіб потискання руки деспота, то може і були б підстави бачити в цьому поодинокий посильний спротив. Якби.
 
І оце наводить на мене сум. Бо якщо в народних «низах» та в медійних персонажах не вирує політика, якщо в цих прошарках не резонують слова політиків, то навіть  народний бунт життя не змінить. В такому випадку спочатку потрібна реанімація народної волі - волі до життя.