Ми не раби – раби не ми

Про  рабство і  його суть написано чимало наукових трактатів  і  чогось нового тут вже віднайти важко.  Явище цілком вивчене за останніх два тисячоліття писемності. Змінюються лише обставини і модифікуються лише форми прояву покірного раба. От,  приміром,  останній монолог самодержця України зі своїми підневільними – уся ж країна бачила ці потьомкінські картинки, у яких вимиті,  зачесані і  розставлені  кріпаки радісно вітали появу свого поміщика перед їх очі. І що нового, що саме директорка дитсадочку на Одещині раптом плаксиво волала про проблему влаштувати діток в садочки. Не пощастило, таку роль блазня їй виписав режисер-постановник.
 
Сірі запитання кріпаків нагадували аматорську постановку самодіяльності з якогось ПТУ, тому погано вивчені тексти часами вилазили ляпами комедіантів. В анали історії реформ команди професіоналів впишуть діагноз селищного голови з Житомирщини: «нарешті маємо значні покращення на краще і знаємо шляхи їх вирішення». Була колись у  поміщиків традиція кріпацьких театрів – вона нікуди не зникала. Доведений до зубожіння і подальшої реставрації провінційний театр – і от вам фрік-шоу від потішних кріпаків-акторів, що б’ють поклони, читають вірші вірнопідданства. «Оскар» відходить на кіровоградщину.
 
Демонстративне кріпацтво, як основа виживання і кар’єри, не є чимось українським й унікальним. Ось приклади  кримськотатарських  буднів півострова.  На посаду голови Постійної комісії Верховної Ради автономії з міжнаціональних відносин і проблем депортованих громадян призначено бізнесмена  Енвера  Абдураїмова, який заявляв про те, що кримські  татари  самі "наполовину винуваті"  в сталінській депортації  1944 року. Досконалий раб. А от місце першого заступника у Раді кримськотатарського народу при президенті України дісталося Васві  Абдураїмову, який нещодавно чолобитну писав Путіну з проханням захистити кримських татар від геноциду з боку держави Україна.
 
Подібні стосунки «васал-феодал»  в угорських функціонерів Закарпаття були і в часи СДПУ(о), і сьогодні – потворні й карикатурні в своєму «раболєпіі» перед владою. Партія регіонів набрала серед  угорського  електорату приблизно 55% голосів. При цьому дві місцеві угорські партії - і UMDSZ, і KMKSZ - навіть билися між собою за право висуватися від ПР, чи краще «засуватися» самим у партійний список біло-блакитних.
 
Кріпацтво лишається не якимось етно-фактором чи певним соціальним  проявом. Воно закладено на всіх щаблях «табелю про ранги». Совкова схема стосунків у будь-якому колективі, підприємстві, державній конторі чи приватній фірмі, де зберігається незламним принцип «я начальник – ти дурак», щодня підтверджується   проявами публічного задозализування свого «маленького поміщика». Тому, навіть  в українських представництвах західних компаній, які   у своїх краях розвиваються за капіталістичними законами менеджменту, зберігається усталена форма кріпацьких стосунків з «начальством». Совкове кріпацтво адаптується під будь-який ринок. Бо навіть у вічних критиків поміщицького ладу, українських комуністів,  кріпацтво у крові. А  ким же є «гнані та голодні» і знедолені пристарілі сталіністи у більшовицькій партії багатія і «поміщика» Симоненка, як не  покірними кріпаками, що в захопленні від свого «баріна»?!
 
Експеримент переведення більшості населення конкретної області було реалізовано нинішніми поміщиками ще у 90-их у своїх луганських, донецьких та харківсько-бесарабських степах. Сьогодні експеримент просто отримав ширшу географію. Поміщицькі наділи нарізано від Чопу і до хутора Михайлівського і прискорений  перехід до поміщицько-кріпацьких стосунків зараз йде навіть  швидшими темпами  у західно-центральних  регіонах.  Головне  - досягти питомої переваги кріпаків над уперто вільними людьми до 2015-го.  «Зашугати»  непокірних  або виштовхати їх з мультивізами із великого поміщицького маєтку «Україна» на заробітки, чи навчання за кордон – усі методи підходять. А з кріпаками собі вже раду дадуть. Донбаський експеримент надихається білоруським «успішним» прикладом.  Поміщицька стратегія скасування скасованого кріпацтва зрозуміла.
 
Зрозумілою є й картина навколишніх реалій. Її коротко описав дисидент Семен Глузман: «Ми досі залишаємось рабами, яких відпустили на волю. Звикли, що хтось вирішує питання, що є начальник. Не навчились лякати нашу владу, а дехто її таку навіть любить…А куди йшли працювати раби, яких відпускали на свободу в Стародавньому Римі? Ставали наглядачами над рабами. Із битих перетворювались на тих, хто б’є.»
 
Рецепт «soft power» (м’якої сили) для внутрішнього вжитку вербалізував Блаженніший Любомир Гузар: «…боїмося бути свобідними, боїмося наслідків нашої свободи, бо це означає відповідальність… Треба допомагати всім сумлінним людям звільнитися від духовного рабства…»
 
І такі вільні люди є усюди – не лише в інтернеті. Донецький стадіон, наші дні:
 

 
Нещодавно лише тридцять розгніваних автомобіліста змогли зупинити рух перед будівлею уряду в столиці. Веселим був переполох!
 
Прикладів дій вільних людей вистачає навіть у щоденних новинах. Для змін потрібна лише згуртованість. Адже про це говорив навіть Народний  Комісар товариш Троцький у 20-их роках минулого століття: «Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины своей души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы. Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной, крепкой спайки всех членов государства не только на время войны — каждый раз губили все завоевания украинцев. Потому они рано утеряли свою «самостійность» и живут то под Литвой, то под Польшей, то под Австрией и Россией, составляя собой очень ценную часть этих держав. Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору и его успех будет обеспечен. Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России.»
 
Так завжди було – згуртована меншість «вільного козацтва» вирішувала долю «мільйонів кріпаків». Обставини подібні – рецепти вічні. Лишився дріб’язок – скористатися ними.