З трофейного щоденника Першої інформаційної

Рідні наші та близькі! Пишемо вам із шанців Першої інформаційної російсько-української війни просто на броні перегрітого від пострілів комп’ютера. Зараз у нас невелике затишшя, над головою літають осколки ворожого флуду, хтось на правому фланзі підірвався на мінах інформаційного поля, але ми вже не зважаємо на такі дрібниці.
Підкріплення ніяк не підходить, постачання нема – все добуваємо самотужки...
Найбільш дістають ворожі групи спецпідрозділу "В Україні": "Ізвєстія", "АіФ", "Московській комсомолєц"...
Щоденні інформобстріли віялом, коли буквально голову не можна підняти, не те щоб огризнутися. Вчора на сусідів знову налетіли замасковані диверсанти з "Фактів", а у бліндаж кинули новинну гранату "Сьогоднівці".
Вартові не впізнають їх через нашу форму та прапори, якими прикриваються бойовики. Пропонували начальству віддати наказ відрізняти своїх від чужих за мовою, але воно нічичирк. Може, правду кажуть, що у штабі – зрада?
Рятують тільки думки про вас, рідні наші! Як ви там у далекому інформаційному тилу? Мріємо про зустріч, про те, як сядемо ввечері перед нашим українським телевізором, відкриємо український глянцевий журнал...
Ми переможемо, ми обов’язково переможемо, бо ми – добровольці, а тому кожен вартий шістьох найманців. І хай війна наша – партизанська, але не вперше партизани боронять рідну землю від ворога. Не вперше і не востаннє…".

Пожаліємо серце українського читача і перервемо цитату на цьому зворушливому пасажі. Наведеного листа закинуло на нашу скриньку капризом поштового сервера тому хто писав і звідки – залишилося таємницею.
Але ми дякуємо невідомим авторам за цікавий погляд на сучасні події. І справді, тільки сліпі не побачать, що у інформаційному просторі точиться війна. Перша (або вже не перша?) інформаційна.
Росія поступово збільшує кількість та масштаб атак – від теле-сюжетів та журнальних публікацій до гучних заяв лідерів держави, в той час коли Україна...
Не знаємо, що треба написати замість цих трьох крапок.
Для справедливості зауважимо, що антиукраїнські інформаційні компанії не є ексклюзивом сучасної російської влади – кожен цар, який хоч трохи себе поважав, обов’язково видавав указ про спалення, вилучення чи заборону українських книжок, а пісню "красная винтовочка, хохлов не жалей" було включено до пісенника червоноармійців Совєцької Росії.
У буремні дев’яності російські ЗМІ також не відзначалися особливою толерантністю щодо нашої молодої держави. Пам’ятаємо, як "Московській комсомолєц" навіть надрукував "просвітницьку" статтю, у якій стверджувалося, що саме слово "Україна" виникло на початку двадцятого сторіччя, а тому країни з такою назвою існувати не може.
Однак що було – загуло, а натомість сьогодні маємо небачене антиукраїнське загострення. Загострення, яке зі сторінок ЗМІ перейшло вже у офіційну риторику. "Україна краде", „"фашисти", "російських миротворців вбивали з української зброї", "відкласти приїзд посла", – як вам такий дипломатичний лексикон та ще й з вуст першої (хай номінально) особи у державі?
Давайте пригадаємо, у яких ситуаціях застосовувалися подібні жорсткі вислови у минулому і до чого це призвело. Гітлер у 1938 році оголосив президента Чехословаччини Бекеша своїм особистим ворогом – далі ви знаєте.
"Потворне дітище Версальського договору" – це Молотов про Польщу у 1939-му. Розуміємо, що асоціації не з найприємніших, але інших у нас для вас нема.
Не дарма міжнародна громадськість забила цьогоріч на сполох. Примара військового конфлікту останнім часом помітно окреслилася у Російсько-Українських стосунках.
І якщо ми хочемо, щоб цей сценарій залишився в розряді гіпотетичних, варто спробувати розібратися і знайти відповідь на питання – що ж ми їм такого зробили?
І справді, не сприймати ж за чисту монету сміховинну тезу про утиски російської мови. Ми навіть літер не будемо витрачати на те, щоб спростувати цю маячню, бо вона очевидна.
Звернемо увагу на інший факт: Таджикістан зараз розглядає закон про позбавлення російської мови статусу офіційної. І де лист Медведєва з цього приводу? Хто оголосив Рахмона особистим ворогом? Ніхто. Значить не в утисках справа.
Звичайно, ми цілком погоджуємося з розповсюдженим зараз твердженням, що правдивим адресатом атаки на Україну є все-таки російський народ. Зовнішній ворог завжди консолідував Росію і давав Кремлю легітимне право боротися з внутрішнєю опозицією. "Хто не з нами, той – проти нас" – це гасло військового часу завжди дуже ефективно використовувалося московськими спецслужбами.
Очевидно, що, "президент усіх Медведєв” звертався до громадськості – іншого пояснення тут немає. Причому до громадськості російської. Не такі вже дурні працюють у ФСБ, щоб не розуміти, що на українців подібний лист справить рівно протилежне враження – вони (тобто ми), як відомо, дуже чутливі до несправедливих звинувачень, як і до наїздів взагалі.
Медведєв грає не з нами, президент Росії грає з росіянами, а ми для нього – супутній продукт. Так само, як і книжки на кшталт "Крах проекту Україна" явно розраховані не на українців.
Але особисто ми звернули увагу на дивну закономірність: політичний тиск на Україну очевидно корелюється з рівнем свободи слова та демократії у її північної сусідки. Залежність прямо зворотня – чим менше свободи слова в Росії, тим більшим є тиск на Україну.
Деякі читачі, звісно, вже звинуватили нас у антиросійських настроях – мовляв вигадуєте на Росію, оббріхуєте політичний режим. Але вимушені чесно зізнатися – це не ми. Це вони, російські громадяни – Нємцов, Шендерович, Новодворська, Кисельов, Доренко, Хакамада (список продовжуйте самі).
Вони приїздять або й взагалі переселяються сюди, просять політичного притулку і розповідають, "как погодка в Масквє". А до них приєднуються також інтернет-дописувачі на різних форумах.
Тут ми зробимо паузу, щоб перевести дух, бо знаходимося на порозі великого відкриття.
А чи не здається вам, панове, що тут і заритий отой знаменитий російський собака? Чи не здається, що головною провиною України є те, що виступи усіх означених громадян дуже добре чутно у Росії. Бо вони транслюються на весь потужний, національний, і що найстрашніше – РОСІЙСЬКОМОВНИЙ український інформаційний простір.
Саме ця його плекана "старшими братами" російськомовність і дозволяє опозиції (не тільки політичній, але й кухонній) звучати з Києва на всю Росію безпосередньо, і навіть більше за те – викликати до життя привид СВОБОДИ СЛОВА, яку давно вже поховали у Первопрестольній.
З початком закручування гайок у Росії, Україна мимоволі перетворилася на величезний плацдарм, надпотужну трибуну опозиції. Згадайте, як Доренко у 2004 році на Майдані горлав, що Путіна возитимуть по вулицях у клітці. Ми з вами низали плечима, а в Росії це переказували одне одному на вушко.
Здається знову ми з вами трапили у перетин силових ліній історії.
В Росії існує переконання: Україна розділена за мовною ознакою, насправді існує дві України – хороша-російсько- та погана-україномовна. Давайте на хвилину погодимося з подібним поглядом, але поміркуємо над таким питанням: яка ж з цих двох Україн не на словах, а насправді заважає нинішній Росії? Тільки не кваптеся з відповіддю.
Яка з двох Україн безпардонно втручається у внутрішній інформаційний простір Росії, ретранслюючи опозиційні заяви і навіюючи її громадянам шкідливі спогади про свободу та демократію? Яка з Україн загрожує сьогодні існуванню кремлівського режиму? Відповідь очевидна і на диво парадоксальна.
Росії заважає перш за все російськомовна Україна. Бо яке місце посіли б російські інформаційні біженці в україномовному просторі? Не більше, як будь-які емігранти-марґінали, як то вже було на початку минулого століття з білоемігрантами у Франції, Туреччині чи Китаї.
Максимум резонансу, на який заслуговують їхні сенсаційні заяви, це локальна прес-конференція для емігрантських малотиражок. А що відбувається в Україні російськомовній, однак все ж таки більш-менш демократичній?
Найбільш небезпечним для Росії є не наша земля, не ресурси і не ракети, навіть якби вони у нас були. Найстрашніше для Росії – вільний, не контрольований Москвою російськомовний інформаційний простір. Саме він може стати щепленням проти зомбування російських громадян, і перш за все – російської інтелігенції.
Уявляємо, як після цього абзацу застукають клавіші комп’ютерів форумчан: "Куди вам, хохлам!", "Надто багато про себе думаєте!". А, не скажіть, любі колеги! Згадайте, як ретельно в СРСР глушили російські передачі БіБісі або Голосу Америки.
І зверніть увагу, що на англомовні трансляції не витрачали жодного кіловату високочастотної енергії. Однак попри те, що антенами глушилок було забудовано гектари землі, саме російським службам згаданих радіостанцій приписують трохи не вирішальну роль у справі повалення радянського режиму.
Як ви гадаєте, це розуміють у Москві?
Український російськомовний демократичний інформаційний простір – це величезний антипутінський ресурс, значно потужніший за всі "ворожі голоси" у 70-80-ті. І ми були б безнадійними оптимістами, якби вважали, що північні сусіди не роблять висновків і не верстають планів радикальної протидії.
Не будемо зараз розглядати сценаріїв військової агресії – свого часу ми поміркуємо і про це. Давайте краще спробуємо залізти у мундири наших сусідів і з’ясувати, як можна зарадити цій проблемі мирним шляхом – може ми їх переконаємо відмовитися від силового сценарію?
Шановні начальники Кремля! Пропонуємо замість військової агресії цілком мирний план витіснення ваших інакодумців з російськомовного інформаційного простору України:
1.Максимально сприяти експорту на сателітний російськомовний ринок всього бруду і культурного брухту, який у великий кількості виробляється на теренах талановитої і квітучої Росії.
Радіостанції з блатним репертуаром, книжки з низькопробними творами, газети – жовті аж до коричневих, журнали – виключно рожеві і фіялкові. "СПІД-інфо", "Моя прекрасна няня", "Владімірський централ" – все туди, все "в Украине".
2. Взяти під опіку всі інформаційні майданчики і закидати форуми цих ЗМІ тупими і низькопробними повідомленнями так, щоб серед них не було помітно ані розумне, ані добре, ані вічне, і щоб з чистим серцем можна було сказати: "Хохли – дебіли. Хочеш переконатися – зазирни до них в Інтернет".
3. Підтримувати у повідомленнях російських ЗМІ максимально зневажливий тон повідомлень щодо України – її політичної системи, демократії, свободи слова.
До речі. Вам не здається, що хтось підслухав нашу розмову і давно вже почав реалізовувати цей геніальний план?
Інакше з якого, подумайте, дива прикметник "російський" в українському культурному просторі віднедавна асоціюється не з Чеховим або Достоєвським, а з "шансоном" і низькопробними телегумором?
Чому дев’яносто відсотків російськомовних дописів на Інтернет-форумах не відповідають елементарним правилам гігієни, а решта – цілком порядних і конструктивних тонуть і стають просто непомітними в їхній масі?
Чому реальна культурна політика Росії на наших теренах так радикально відрізняється від діяльності дипломатичних установ інших країн – Британської ради, Гете-інституту, Французького культурного центру, Польського інституту?
Чому антиукраїнська риторика офіційних осіб Росії зійшла на рівень "пред’яв" низової братви?
Наведений вище сценарій давно вже реалізується, це не викликає сумніву. Проте є одна велика проблема – інформаційна війна на винищення, яку Росія веде з російськомовною Україною, завдає трохи не однакової шкоди обом сторонам.
Бо через неї потужна і глибока російська культура має сьогодні в Україні стійкий імідж догідника бидла, сформований штучно і абсолютно незаслужено.
Але якщо ми ставимо собі за мету припинення бойових дій, треба шукати взаємний інтерес. І у нашому випадку він очевидний: обидві сторони конфлікту зацікавлені у швидкій і радикальній ізоляції українського інформаційного простору від російського читача/слухача. А єдиним способом такої ізоляції насправді є українізація.
Тому, дбаючи про свою інформаційну безпеку, Росія має підтримати нас на цьому шляху – наприклад... фінансово чи хоч би морально. Дарма ви думаєте, що це марення нашої хворої уяви – подвижки у потрібному напрямку вже є.
Віднедавна Москва вже не заперечує проти перекладів Пушкіна українською, а навпаки – пропагує їх на спеціальних заходах. Але це лише поодинокі кроки.
А поки що в Україні точиться війна. Перша інформаційна. Війна, яку веде Росія, а наша держава щосили намагається не помічати.
І тому тягар відповідальності за долю України знову ліг на плечі добровольців – тих, хто озброївшись комп’ютерами, не заморюється проводити партизанські рейди і дивом відвойовувати, здавалося б, остаточно втрачені території. Хто за рахунок влучності і відчайдушності компенсує дефіцит грошей і матеріальних ресурсів, хто не вперше вже в історії України не має права на поразку і одночасно – жодного шансу на перемогу.
До речі. Цитований на початку лист вояків Першої інформаційної має віршоване закінчення. Що зробиш – навіть на війні українці завжди зберігали свою поетичну душу. Давайте прислухаємося до їхніх голосів:
 

Брати Капранови, для УП
У статті використано цитату з вірша Сергія Татчина    
 
http://www.pravda.com.ua/news/2009/9/23/102046.htm