Анатомія покровського політичного устрою

                                                                                                                      Так написано на роду,
                                                                                                                      Що стоїть у повітрі, —
                                                                                                                      Булавою товкти біду
                                                                                                                      У макітрі.
                                                                                                                       (Павло Гірник)
 
ІСТОРИЧНА ПЕРЕДМОВА
 
Люблю пророцтва за їхню еластичність: здійснені вважаються доведенням нашої приреченості на роль у розписаній на мільйони років театральній виставі, а не здійснені  нікого не цікавлять.
Згідно з християнськими пророцтвами після першого імператора Візантії Костянтина Великого (заснував християнську столицю Римської імперії Константинополь у 330 році) і останнього імператора Костянтина XI (XII) Палеоло́га (загинув у битві з турками під час облоги Константинополя у 1453 році) мав прийти до Константинополя  і відродити у ньому православ’я третій імператор Костянтин ХІІ (ХІІІ). (http://ru.wikipedia.org/wiki/Список_византийских_императоров)
Всі Костянтини нехай далі не читають, здоровішими будуть, бо мова буде про те, що необачні пророцтва здатні змінювати хід історії і впливати на долі держав і людей, які ніяким боком до цих пророцтв не відносяться.
 
Якщо сусід стає оплотом варварства і деспотизму, наш обов’язок повстати проти його варварства і деспотизму (поширюється на всі сусідські оплоти).
У 1768 році деспотична і варварська Османська імперія, щоб не пустити північного сусіда пляжитися біля теплого Чорного моря, почала російсько-турецьку війну. Османська недалекоглядність змусила Росію порядно потратитися на розбудову звільненого від варварів і деспотів Північного Причорномор’я. Непогані дебет і кредит освоєння надихнули російську імператрицю Катерину ІІ і австрійського імператора Йосипа ІІ на сумісний  “грецький проект” - звільнення від турецького варварства усіх християнських народів і відновлення Грецької держави. “Якщо їхати, так їхати аж до Константинополя і звільнити всіх православних та благочестивих від іга тяжкого” (лист з російсько-турецького фронту графа Олексія Орлова до брата графа Григорія). Завершенням грецького проекту мала стати створена між трьома імперіями – Російською, Османською і Габсбурзькою – буферна держава Дакія у складі Молдавії, Валахії і Бессарабії.
Провидіння доречно і своєчасно подарувало 27 квітня 1779 року російській імператриці онука -  напророкованого майбутнього імператора візантійського Костянтина Павловича. Грецького імператора вигодувала грецькою цицькою годувальниця-гречанка, співали йому грецьких пісень, декламували грецьких віршів, в слуги призначили грека, в друзі навербували цілий грецький кадетський корпус – все це в купі мало забезпечити Великому князеві російському престол грецький. Коли стукатимете по дереву, щоб не наврочити, згадайте, як виконані обряди допомогли Костянтину Павловичу стати грецьким імператором, бо таки ж не допомогли.
Справа була за малим – прогнати турків з Дакії, ну, хоча б і в Африку, оголосити не вигнаних  православними і вільними (про закріпачених російських православних нічичирк) та коронувати Костянтина Павловича на царствіє у Софії Константинопольській.
Не так сталося, як гадалося. Спершу заартачився австріяка, приєднати до Австрії запропоновані землі він погодився, а ось піти на далеких турків війною і не почухався, бач, комфортніше мірятися забаганками з ближньою Прусією.
Услід за Йосипом ІІ геть розклеївся співавтор “грецького проекту” Григорій Потьомкін (гетьман Грицько Нечеса). Закохався він в українську (грецьку, турецьку, польську) Анжеліку (Мату Харі) - майбутню княгиню Софію Потоцьку з Умані,  та й роздумав коронувати в Дакські імператори Костянтина Павловича. Натомість забажалося йому подарувати дакську корону любій його серцю красуні Софії. Дакським імператором при ній бачив, ясна річ, тільки себе.
Чи то ревнощі, чи то великодержавне мислення напоумило Катерину ІІ наказати отруїти самозваного дакського імператора Григорія І, що й було зроблено. Щоб остаточно наплювати в борщ вже мертвому коханцеві, загорьована імператриця наказала поховати Григорія у ненависному йому місті Херсоні. Там разом з Григорієм Потьомкіним був похований і грецький проект. Україні дісталася слізна пісня “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, а у всій Російській імперії не віднайшлося ще одного Гриця для здійснення великого задуму.
 
І ХТО ТУТ КОСТЯНТИН?
 
Не став Костянтин Павлович грецьким імператором. Можливо, причиною, що його тато Павло Петрович був не зовсім Петрович, і помилялася його бабуня Катя, коли запевняла: “Чий би бичок не стрибав, а телятко наше”. Провидіння чужими телятами не підманиш. Історія чекає пришестя справжнього імператора Костянтина. Чи вже й не чекає?
Здрібніли і зникли імперії, здрібніли і змиршавіли правителі, вже вони не прагнуть в імператори, раді бути хоча б королями. Але суть міжнародних стосунків все ще зводиться до питання – хто тут король і чи король справжній.
Спробую пояснити, як розпізнати  короля. Король – це альфа-самець, тобто такий самець, який сам-на-сам здатен набити будь-кому писок власноруч, а якщо стінка на стінку, то здатен це зробити кулаками своїх підлеглих бета-, гама-, дельта-, ..., омега-самців, а також самців, про чиє існування не те що грецький алфавіт гадки не має, але й у китайському алфавіті ще ієрогліфа не намальовано. Не будемо насміхатися над вітчизняними ієрогліфами - у лісі кожна поганка своє призначення має.
Отож, поїхали в Покровку. Скажете, а яким вона боком до грецького престолу? Відповідаю – щоб балканські аборигени побачили у імператриці Катерині люблячу матінку, дала вона дозвіл своїм підданим розселитися поближче до майбутньої Дакії. Коли з грецьким проектом не склалося, прителіпали наші невдалі даки до милої моєму серцю Сірогозької балки, та тут вже й лишилися. Участь у змаганнях за імператорську корону не минулася покровцям безкарно – сплять і бачать себе  якщо не константинопольськими імператорами, то принаймі покровськими королями.
Вже 150 років стоїть Покровка, 150 років точиться боротьба за верховну покровську  владу і ніяк не увінчається започаткуванням хоча б хирлявенької королівської династії. А все чому – немає в Покровці традиції давати хлопчикам ім’я Костянтин. Вікторів – пів села, Олександрів – хоч греблю ними гати, Леонідів  – до біса, навкидяк камінь кинеш – поцілиш у Дмитрика або Михайлика, а Костянтинів – катма. Тому змаганням за королівську корону кінця не видно, і кочує вона селом то з заходу на схід, то зі сходу на захід. Нічого гріха таїти, бувало в покровській історії і таке,  що, доки наші східняки змагалися за корону з нашими ж західняками, корону відбирали сусіди – дем’янівські розбишаки.
Монархічні справи ускладнюються ще й тим, що королі виростають з небитих дітей. У битих королівський гонор чахне від страху, що за королівське діяння можуть відшмагати тато з мамою, або вломити свої ж піддані. Тому биті сахаються від корони, як чорт від ладану, а небиті чіпляються за корону, як чорт за грішну душу. Нап’ялить король на голову королівську корону, замакітриться йому в голові від необмеженої ніякими конституціями влади, і починає бити всіх підряд, не оминаючи власних дітей. А з битих дітей, як ми з вами вже знаємо, королі чомусь не родяться.
Немає в Покровці королівських династій, навіть, у зародку, і війнам за корону кінця не видно. Маю таємну надію, що прочитає нині діючий король мої заклики не бити дітей, народить  сина Костянтина, перестане розпускати руки, і започаткується на Покровських теренах конституційна монархія не гірша, ніж у англійців. Ось тоді ми не тільки з дем’янівцями, а й з англійцями зможемо силами помірятися. Дай, Боже, нашому теляті вовка впіймати до того, як на ближньому кургані рак свисне.
 
ПРО КОРОЛІВСЬКІ ОБОВ”ЯЗКИ
 
Перший обов’язок короля - вести переможні війни з сусідами. Король повинен вдало  вибрати час, сформулювати переконливу воєнну доктрину, зібрати дієздатну армію і вирушити війною на якесь із сусідніх сіл. Там вояки мають набити пики деморалізованим аборигенам чоловічої статі, позалицятися до осіб дівочої статі, які не встигли сховатися біля материних спідниць, і з перемогою повернутися додому вечеряти.
Дем’янівські розбишаки б’ють покровських, покровські б’ють петрівських, олександрівські воюють з сірогозькими – і немає кінця-краю цим королівським війнам.
Сподіваюся, колись не заангажовані історики напишуть історію перемог і поразок у змаганнях за покровську корону (на сірогозьку ніхто і не замахувався, бо чужого нам не треба). Я не ставлю перед собою надзавдань, розповім лише про похід короля Вітьки ІІ на завоювання Петрівки, який призвів до Великої Покровської смути (збіг імен випадковий).
Було це в сиву давнину, коли велися у шкільних буфетах локальні війни за пиріжки по 5 коп./штука. Після переконливої перемоги у бою за пиріжок з повидлом король Вітька зрозумів, що настав його час вести покровців на петрівських панів-поляків. Швидко  сформулював переконливу  воєнну доктрину:
1. Поляки знахабніли до краю, Сковронські, Лясківські, Ясинські, Білецькі  та ін. залицяються до покровських красунь, одружуються з ними і ополячують покровський генофонд. Треба набити петрівцям пики.
2. Щоб полячкам не було що пекти для покровських женихів, треба витолочити  петрівські гарбузи.
3. Переконливо заборонити петрівцям звати Вікторів Віциками – немає гіршої долі, ніж бути королем Віциком.
Королю Вітьці підфаритило більше, ніж імператриці Катерині ІІ із онуком Костянтином – доктрина мобілізувала і підданих, і дружбана Кольку, який за півроку занять боксом відчув у собі таку силу, що, мамо, не горюй. Укріпивши своє військо бойовим боксером, король Вітька пішов війною на Петрівку. Виступили засвітла, щоб прибути на поле бою до смеркання і не переплутати чужі пики зі своїми, бо в темряві такі всі однакові, що й чорт не розбере, де Червоні Троянди, а де Білі.
Яким дивом приєднався до цієї армії покровський ангел-охоронець Чортоангел, навіть Жмурик № 256 не знає, виправдовується, що дуже був заклопотаний справами Таргатая та Пенфесилеї (мав ще надію на успіх). Але ж приєднався, сховавши під куфайкою крила – бо з покровців стане послати і ангела злітати за півлітрою. Завбачливо був добряче запакований у штани й білосніжний хвіст – Чортоангел гірким досвідом навчений, що хвіст іноді здатен вести свою автономну політику, весело виткнувшись у непідходящий момент, або радісно цьвохнувши об дорогу у підходящий. І те, і друге завжди викликало такий сплеск емоцій, що предмет політичних змагань надовго забувався. Тому Чортоангел мав за правило – хвосту волі не давати, навіть, коли дуже вже на подвиги тягне.
Спершу все йшло за планом. Гарбузи вдалося витолочити без шуму й пилу – усі петрівці були в своєму костелі на вечірній месі. Щоб провести переконливу бесіду про різницю між Вітькою і Віциком, довелося чекати під костелом. Потім втомився від чекання Чортоангел – від близькості костелу його крила схвильовано шелестіли під куфайкою, а хвіст поривався геть від костелу.  Чортоангел не витримав роздвоєння своєї сутності, сказав: “Ну, я пішов”, -  і подався до свого чамура, не вибираючи дороги, а за ним потяглася чи не половина знудженого чеканням війська.
Рештки війська раптом відчули себе здатними покращити покровський генофонд польськими генами і розбрелися знайомими вулицями до знайомих хатин. О, мила Юзя, красуня Броня, реготушка Зося, чарівні Люся, Марися і Стася – це ви винні в тому, що біля костелу залишилися на самоті король Вітька і його дружбан Колька. Коли після меси з костелу вийшла польська армія, битися з нею було вже нікому.

Костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії (збудований у кінці ХІХ ст.,
село Новопетрівка)
 
Безславно поверталися додому Вітька з Колькою. Нові черевики Кольки розтерли йому ноги ще на дорозі до поля бою. Знесилений  кривавими мозолями, впав він на нічну дорогу, не здатний ступити ще бодай крок. Спробував король нести свого побратима на плечах, але вагова категорія боксера виявилася непідйомною.  
Знали б Ви, які шляхетні лицарі блукають глухими степовими дорогами! Обмінялися Колька з Вітькою черевиками і за 15 хвилин у Вітьки з Колькою були вже однакові криваві мозолі. Далі Колька йшов у Вітьчиних черевиках, Вітька йшов у шкарпетках, а потім у халявках від них.
Наступного дня король Вітька повністю зрікся престолу і частково - дружбана Кольки. Настала Велика Покровська смута. Користуючись безвладдям, дем’янівці здійснюють  набіги на Покровку - вимагають горілки, красунь і права рибалити на кращих рибних місцях біля чортячкиної греблі.
 
Мораль цієї баєчки така – остерігайтеся королів, які здобули корону перемогою в бою за пиріжок з повидлом, уникайте непідйомних боксерів у нових черевиках, пам’ятайте, що декілька  полячок здатні нейтралізувати цілу армію.
А головне – нам  у Покровку хоча б одного Костянтина, бо не возвеличиться Константинополь доки не відродиться Покровка.